"Хмарини пливуть, мов корогви…"

У світі маркетингу, глобалізації й інформаційних війн люди часто
забувають про те, що в них є душа, що живуть вони в світі, 90% якого становить
дика природа, що всесвіт навколо Землі не має меж, і наша планета – лише дрібна
частинка атому велетенського космосу. І ми, люди, порушивши споконвічну
гармонію «людина – природа»,  несвідомо
прагнемо перетворити космос (лад) на хаос (безлад).

Протягом століть ті, хто усвідомлював це і намагався побороти,
стикалися з шаленим опором «цивілізованого світу». Лише останнім часом, коли
люди опинилися перед вибором: або скорочувати свою природовбивчу діяльність,
або зникнути назавжди разом із замученою природою, – екологія стала основним
«трендом» розвитку людства.

І не останню роль грають тут митці. Елементи «екологізму» вбачають у
такому нині популярному жанрі, як фентезі, зокрема, можна згадати «Дюну» Френка
Герберта (1965), «Утратників» Урсули Ле Ґуїн (1974), «П’ятий артефакт» Старґовк
(1993). Епохальною подією стали й «екологічні» промови папи Івана-Павла ІІ, які
фактично поклали початок рухові християнських екологів. За останні два
десятиліття екологія перетворилася на розгалужену науку; від неї
відбрунькувалися етика навколишнього середовища, наука про сталий розвиток, практична
екологія, технофобія та ще чимало галузей.

Поети також не пасуть задніх. Варто сказати, що серед засновників
філософії природи (ґрунтованої на кантівській системі) був поет Ґете. У
подальшому лірика багатьох авторів сприяла споглядальному неруйнівному
ставленню до природи. Україна споконвіку була осередком шанобливого ставлення
до навколишнього середовища. Відповідно, багато писали про природу й українські
поети. Однак друга половина ХХ ст. стала для України техногенною катастрофою.
Затоплення славетної Гілеї, побудова атомних електростанцій, великих
промислових підприємств (Запоріжжя, Дніпропетровськ, Донецьк, Луганськ,
Маріуполь), занепад духовних осердь української нації – сіл, зрештою –
Чорнобильська трагедія… Поети мусили реагувати. Так Чорнобиль став основною
темою пізньої лірики Ліни Костенко, чудові образи Степу та його мешканців
постали в романі Миколи Вінграновського «Северин Наливайко» – прикладів можна
наводити багато. Важливе місце тут посідає поезія Олекси Довгого.  

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Я народився в дерев’яній хатині

   під солом’яною стріхою.

Потому тисячі добротних,

міцних стін

   відгороджували мене від сонця,

трави, дерев…

Сотні різних дахів нависало

наді мною –

   надійних, зручних, красивих…

Мені було тепло й затишно.

Але ніколи я не був так близько до землі, трави,

   сонця, дерев і неба,

   як у тій дерев’яній хатині,
під солом’яною

   стріхою.

З циклу «Келих троянд», 2009

Олексій Довгий народжений і
вихований на землі. Навіть проживши піввіку у місті, поет невтомно повертається
до неї, його тягне до гармонізації з навколишнім середовищем. До первинності,
«адамовості», коли ще не було гріха, тільки стріха, небо, зірки, мамині руки.

 

Моє дитинство було шибочкою малесенького

    вікна, що запитливо зиркало в
світ

    з-під солом’яної стріхи…

 

Дитинство було трояндовим кущем.

Зрілість стала трояндовим келихом

    материної душі.

З циклу «Келих троянд», 2009

Але здебільшого спогади про
оповиті казкою перші роки життя перекриває одна суцільна згадка про молодість –
згадка бурхлива, весела, сповнена зелені, трав, сміху, сили. Це не отруєна
містом хирлява людська істота, а величний стосилий самовпевнений Пан:

Гудуть мотори. Пахне чорнозем.

Розковано так дихається грудям.

Свою утому з ниви понесем

Назустріч птицям, яблуням і людям…

У поле їдемо. А значить – до землі.

До радості, до юності, до сили…

З циклу «Дереворити», 1980

З Олексієм Прокоповичем Довгим
мене звів випадок. Тоді починався проект «Інтерв’ю з класиком» на сайті
«Главред», і першим «живим класиком» у проекті судилося стати Анатолію
Дімарову. Тим часом на радіо мені в руки потрапила збірочка «Дереворити» –
судячи з позначок на берегах, часто використовувана в передачах. Ім’я автора,
звичайно, не могло не зацікавити журналіста. Ні, то був не «той самий» Лесик,
та все ж то були «ті самі» Довгі. Заздалегідь хочу зауважити: йтиметься
виключно про літературу. І якщо комусь хочеться вимірювати рівень художнього
Слова кількістю нулів на банківському рахунку – мені з таким
критиком-бухгалтером не по дорозі. Адже за такою логікою королева Маргарита
Наварська, патрицій Данте, багачі Гюґо і Ґете, дуже небідні Гребінка й
Квітка-Основ’яненко – погані письменники…

Зізнаюсь, крокуючи на зустріч із
Олексою Довгим, яку було призначено в Спілці, я був налаштований скептично.
Аякже! То були часи розквіту діяльності «молодої команди» Черновецького, і
кожний журналіст вважав за необхідне розповідати про Космоса, Ірену, Лесика,
Зоріну. Та розмова з поетом глибоко мене вразила. Давно не зустрічав людини з
настільки чесним і небанальним поглядом на сучасний літпроцес і на життя в
Україні взагалі. Відтоді дружнє спілкування з Олексієм Прокоповичем не
припинялося. А нещодавно переросло у співпрацю – в паризькому видавництві
l’Harmattan вийшла збірка «Келих троянд». Переклад французькою здійснили я і
Дмитро Чистяк. Хіба бувають такі випадки? Як пише Олексій Довгий:

Не віриться мені у випадковість.

Такий-от день уже бував колись.

Коротка мить і вікова спадковість

В билинці кожній і в зелі злились…

Зі збірки «Музика бджоли», 1989

Незважаючи на вік, Олексій Довгий
невтомно працює. І дуже засмучується, коли щось відволікає його від праці над
Словом.

Неправда, що йду на спадок,

Що гне мене долу вік.

Я серцем бентежно й радо

В добу молоду проник…

З циклу «Витоки», 1985

Щороку видає по одній-дві книжки.
Причому ці книжки переростають одна в одну: часто в пізнішій збірці можна
побачити вірші, друковані раніше, але перероблені, десь у чомусь змінені,
трішечки виправлені. «Келих троянд», приміром, народився наприкінці 70-х – ці
поетично-прозові етюди та філософські мініатюри можна побачити в збірках
«Дереворити» (К.: «Дніпро», 1980), «Родина» (К.: «Радянський письменник»,
1985), «Музика бджоли» (К.: «Дніпро», 1989). Отже, вірші у Довгого, мовби собор
у Кьольні – начебто вже століттями існує, а все добудовується. І не гірший від
цього стає, а тільки кращий. Це, до речі, вигідно вирізняє Олексія Прокоповича
з-поміж когорти «живих класиків», які, двадцять років тому втрапивши в цілком
інакший ідейно-економічно-політичний вимір, буває, переписують уже написане –
здебільшого геть невдало.

Збірка «Келих троянд» – остання
за часом книжка поета. Складається з двох частин. Це, власне, вірші-троянди,
«ліричні або ж філософські етюди» (Л.Тарнашинська) – свого роду рештки
колишнього автора «Дереворитів» – і «Пелюстки троянд», типові для пізнього
Довгого мініатюри, про які він із теплотою й любов’ю розповідає в нечисленних
інтерв’ю.

Поезія Олексія Прокоповича
наповнена героями і антигероями. Герої – людяні, закохані у природу, здатні на
самопожертву, мудрі. Криничар і Садівник знай роблять своє:

А я саджав, а я своє робив,

як прагло серце і душа хотіла,

бо це був сад мій, і його ніхто

за мене в світі людям не посадить.

Зі збірки «Келих троянд», 2009

Зодчий опирається тирану, Храм – вітру:

Вітер гуляє, але Храм стоїть.

За вітром пам’ять не летить…

Зі збірки «Келих троянд», 2009

Імена головних дійових осіб
віршів Довгого хочеться писати з великої літери, навіть коли в оригіналі вони –
з маленької. Бо кожен із них уособлює Людство – не те, нице, яке щодня
спостерігаємо на вулиці та в метро, а те, ідеальне, яке плекає в собі кожна
чесна, порядна людина. Відколи поет Довгий сидів за кермом трактора й складав
щирі рядки про ластівок, хату і сонце, він не змінився.

Стоїть, як велет, сонях у пшениці.

Крилатий птах у музиці колось.

Йому, як іншим, на зорі не спиться,

чатує – ниви не толочить хтось?

 

Коли ж раптово вдарить буря-злива,

він бій прийме, як рід його велить…

І так буває: виляже вся нива,

а соняшник нескорений стоїть!

З циклу «Теплий дощ», редакція
2009 року

Образ соняшника, до речі – один
із наскрізних у Довгого. Він бере приклад із цієї ціпкої дебелої рослини –
скільки років, а все пнеться вперто вгору, досягає вершин. Сонях – символ
нездоланної природи, доброзичливої, але могутньої.

Як усмішки дівчат,

Ген соняхи розквітли.

І день сурмить до них

Настоянно і світло…

З циклу «Теплий дощ», редакція
2009 року

Дуже часто серед героїв поезії
Довгого можна зустріти Художників. Це й не дивно – адже цілий вік живе він
серед митців. Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан, Андрій Малишко, Микола
Лукаш, Григорій Кочур, Іван Драч – ось коло його спілкування протягом
півстоліття у Києві. З якою щирою, глибокою повагою розповідає він про візит до
Павла Григоровича! Як скрушно зітхає, зауважуючи несправедливе забуття безмежно
талановитої поезії Малишка… А коли мова заходить про роботу у видавництвах, про
порятунок збірки Ліни Костенко, про історію видання «України у вогні», про
видання «Перлин світової лірики» та багато інших блискучих видавничих проектів
– залишається тільки слухати…

Незрідка героями творів стають
дерева. Це поклоніння Дереву, мабуть, у нього в крові. Так і бачиш тих
укорінених в землю-матінку селян, які знають, як то – вирощувати хліб,
пильнувати вулики, копирсатися на городі, лагодити хату; селян, які живуть у
гармонії з природою. Образ селянина, ніби прозора осуга на воді, просвічується
крізь усю творчість Довгого. Зрештою, це не образ – це погляд. А дерева – то
пращури-селяни, мудрі, бо природні.

Я люблю дерево,

до якого торкалося безліч рук.

Воно одухотворене.

Я люблю хату,

у яку заходить багато людей.

Вона людяна.

Я люблю воду,

яку п’ють люди і птиці.

Вона цілюща.

Я люблю слово

Дитини.

Воно чисте,

як вранішня роса.

Зі збірки «Келих троянд», 2009

Отака вона – небесна музика
поезії Олексія Довгого. Глибоко медитативна, ніби сни наяву, ніби людина, яка
перетворюється на пісню. Авжеж, він не вписується у сучасний світ холодного
розрахунку, але він цілком комфортно почувається у світі майбутнього – там, де
гармонійно існуватимуть Людина й Природа.