Вшановуючи Національного Барда Шотландії, ми маємо з вдячністю згадати його попередників у царині шотландської поезії. Наділений від природи поетичним даром, Роберт Бернз почав віршувати вже підлітком, але свої перші пісні та вірші він писав англійською. Адже він мав за зразок твори англійської літератури, знайомлячись під керівництвом свого наставника Джона Мердока з доробком Вільяма Шекспіра, Джона Мілтона, Джона Драйдена, Александера Поупа та інших авторів. Господь також промовляв до нього англійською – Біблія, видана в Женеві у 1560 р., що нею користувались протестанти в Шотландії, була на англійській мові. Вдома і між сусідами, лунала шотландська – в піснях, переказах, жартах, побутових розмовах, але юному Роберту так хотілось наслідувати зразки високої літератури!
Справжнім потрясінням для Роберта Бернза стала книжка «Вірші Роберта Ферґюсона» единбурзького поета, батьки якого були, як і батько Роберта Бернза, родом з півночі, з-під Абердину. У своїх шотландських віршах молодий поет, що одержав класичну освіту в Данді та Університеті Сент-Єндрюса, зумів поєднати розмовну шотландську мову Единбурга з північно-східним діалектом Абердину. Протягом двох років його вірші з’являлись у часописі “Ruddiman’s Weekly Magazine”, а 1773 року виходять друком окремою збіркою. Міське життя шотландської столиці, знайомі образи, настрої – все ожило й заговорило шотландською! А наступного року 24-річний поет помер.
Як стверджував перший біограф Барда Джеймс Каррі, Роберту Бернзу було 23 роки, коли він вперше взяв до рук збірочку віршів Роберта Ферґюсона, а вже наступного, 1783 року, він пише свій перший вірш шотландською «Смерть і передсмертні слова сердешної овечки Меллі, улюлениці автора: надзвичайно сумне оповідання» ( “The Death and Dying Words of Mailie, the Author’s only Pet Yowe: an Unco Mournfu Tale”). Це було осяяння, усвідомлення можливостей поетичного мовлення рідною мовою! Через два роки у віршованому зверненні до Вільяма Сімпсона, шкільного вчителя, поета, Роберт Бернз визнає, як він завдячує своїм попередникам, шотландським поетам Алану Ремзі та Роберту Ферґюсону, якого він називає славетним і осипає прокляттями ( хоча й несправедливо!) знать Единбурга, що допустила передчасну смерть співця.
Перебуваючи в Единбурзі у 1787 р., куди він приїхав з метою видати свої вірші більшим накладом після успіху першого кілмарнокського видання 1786 р., Роберт Бернз розшукує могилу Роберта Ферґюсона біля церкви Кенонгейт і, вражений її бездоглядністю, звертається з листом до керівництва міста з проханням дозволити йому встановити за свій рахунок надгробок, тим самим «мати честь сплатити свій борг» перед «славетним Поетом, людиною, таланти якого у потомних віках робитимуть честь < …..> нашому каледонському імені …». Одержавши дозвіл, Роберт Бернз наймає архітектора Роберта Берна, який виготовив та встановив надгробок, на якому були викарбувані поетичні рядки Роберта Бернза, що на все життя зберіг вдячність до свого старшого побратима по перу:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
No sculptured Marble here, nor pompous lay,
No storied Urn nor animated Bust:
This simple stone directs pale Scotia’s way,
To pour her sorrows o’er the Poet’s dust.
У перекладі Василя Мисика:
Бундючних слів не буде тут, не ляже
На гордий мармур вигадка різця:
Тут простий камінь Скотії покаже,
Де їй оплакать прах свого співця.
Слід зауважити, що Роберт Бернз не перейшов повністю у своїй поезії на шотландську мову, але мовна палітра його творів не справляє враження чогось строкатого. Видатний дослідник стилю та мови його творів Алекс Бродхед називає Роберта Бернза творцем мови, поетом, «у творах якого неупинно відбувається процес вибудови, розширення і переосмислення лінгвістичного матеріалу, яким він володіє. Твір Бернза – це тигель, в якому переплавляються і трансформуються існуючі мови та думки щодо мови. Бернз досягає цього маніпулюючи існуючими мовними кліше та створюючи нові. Він досягає цього опосередковано передаючи мовлення інших людей, місць та дискурс. І він досягає цього залучаючи мовні ресурси Шотландії вісімнадцятого сторіччя, співставляючи їх таким чином, що постає питання не лише функції поетичного мовлення, але й сфер та меж, що структурують нашу реальність». Це дозволяє Алексу Бродхеду аргументовано стверджувати : « … мова Бернза, в цьому розумінні, може бути прочитана не як показник його походження чи здібностей, а швидше як ідеологічно заряджена сила, що маніпулює ставленням читачів щодо певного вибору мови на одному рівні та до соціальних груп на іншому».
Створенням свого власного поетичного світу Роберт Бернз завдячував і Роберту Ферґюсону, якими б не були вони несхожими між собою. Пропоную Вашій увазі свої переклади двох віршів Роберта Ферґюсона (1750 -1774).
КОЛЯДИ
Похмурий грудень скрививсь печально:
Оголені гілки тремтять страждально,
А сонце поспіхом і неухильно,
Крадькома
Свій посвіт тьмяний нам прощальний
Кида – от і нема.
З гаїв не лине вже пташиний спів,
І звук сопілки вівчара вже відбринів,
Борей холодним диханням вітрів
Все обійняв,
В приреченні природи вид змарнів
І дух охляв.
Засніжені горби, поля безплідні –
Це радощі доволі жалюгідні,
Коли зима морозяні списи всевладні
Своїм звичаєм
В усе живе встромляє, й безпорадні
Бредуть вони безкраєм.
Всі захололі душі прихистить
Старий наш Димокур ( най він курить!)
Побіч каміна постарайся примостить
Скоцюбле тіло,
Коли довкола почаркувати всім кортить
Вже захмеліло.
Коли веселе свято Йоль нас всіх єднає,
Ніхто від голоду не потерпає;
На повний шлунок нас ніщо не зачіпає –
Смачні наїдки
Та лагоминки, що рік ніхто не споминає,
Тому є свідки.
А ви, шинкарочки, вбирайтесь,
Турботами не переймайтесь
І з кухлями хутенько повертайтесь
Смачного елю,
Цілющий трунок наливать не гайтесь
Вірним Граалю.
Хай ми зі світом не в ладах,
Поміж собою не були у збитках –
Великі свари сіються в роздорах,
А щоб був лад,
Поки хоч крапля елю є у бочках,
Тішмося з відрад!
Музики, фідли налаштуйте,
Смичками гарно пошуруйте,
Гидкої італійщини ви не мудруйте
У ваш quorum, хлопці,
Ні fortes, ні pianos не пантруйте,
А грайте наші танці!
Ніщо так серце не розвеселить,
Як наш шалений ріл умить,
І сил додасть він ушкварить
Підскоки, скоки:
Лише покійник може ігнорить
Оці життєві соки.
Хай веселиться все довкруг,
Як рік новий стає на пруг,
Невинна радість ширить круг,
В апофеозі свята,
Не заздрість у дошкульності потуг,
Ця ненависниця затята.
Небесні сили, Боже Aqua Vitae!
Могутні повелителі, узріте –
Коли ми часом напідпитку, не судіте,
Явіте ласку!
Від тих бандитів захистіте,
Варти порядку!
ПОДБАЙ ПРО СВІЙ СУКМАН
Як вам кортить увічнити своє ім’я
Серед уславлених сузір’я,
Хай гріє вас не марновір’я,
Бо лаври – то мана,
А справний одяг, вже ж не рам’я,
Та й з доброго сукна!
Кому й цього скидається замало,
То чорний капелюх носить пристало –
По-модньому вбрання щоб вигравало.
А як надбав того майна,
То гарно вбраним йди недбало,
Бо з доброго сукна.
Шкода того, кому вбрання бракує,
А з нього кожне ще й кепкує,
Коли бідак отак прошкує,
Аж доки то сукмана
Собі на плечі він не припасує,
Та й з доброго сукна!
А по суботніх днях цирулик
Своє начиння як складе на столик,
І встромить срібну брошку в шалик,
То на порозі вирина.
Убір ошатний вбрав на променадик
Вже ж з доброго сукна.
Вам і на думку в парку не спаде –
Що за панок отам іде,
Що він стриже і куафюру укладе –
Усе, що треба витина.
Ніхто в його сурдуті ґанджу не знайде,
Бо з доброго сукна.
Як хоче хлоп , такий завзятий,
Зажити у панянки ласки – от затятий!
То упадає хай убраний
Ачей в жупана –
Щоб чепурний був і ошатний,
Та й з доброго сукна!
Бо, як пошарпана вдяганка,
Плювать хотіла та панянка!
Скривить уста, в очах – крижинка,
Слова – цитрина.
То ж личить кавалеру одежинка
Із доброго сукна!
Які дива сукно може творить –
З личинки міль крилата полетить,
А ескулапа – возвеличить вмить,
Хай не його то царина.
Убір під образ виплеканий підбирай
Лиш з доброго сукна!
То ж будь ти головатий, як Ньютон,
Чи з музами натхненними персон,
А глянуть перше на фасон
Твого сукмана.
Подбай про свій убір бонтон,
Та й з доброго сукна!