Ганна Антипович (Дениско). «Шевченкіана Університету. Енциклопедія»

357

Віктор Жадько, «одинак, який тягне плуга історії» (слова Івана Дзюби), здійснив черговий науковий подвиг, підготувавши до друку енциклопедію «Шевченкіана Університету». Цей проєкт особливий тим, що висвітлює зв’язки Тараса Шевченка з університетом його імені не вузько, а в широкому часопросторовому контексті. Відтак перед вдумливим читачем історія життя нації в Шевченкові і з Шевченком постає розлогим полотном. Ця енциклопедія – скарбниця знань про український народ, його видатних синів і доньок, його шлях до свободи, багато в чому скерований Шевченковим словом і прикладом усього життя Великого Кобзаря.

Упорядник підібрав промовисті ілюстрації до статей, і ми бачимо Київ і Університет Святого Володимира часів Шевченка, вулиці, де ступали Тарасові ноги, – і зворушливі світлини із сьогоденних заходів на пошанування Генія України і Світу. Читаємо статті про сучасників, однодумців, побратимів Тараса – і про наших сучасників, які самі живуть із Шевченковим словом у душі і несуть співвітчизникам знання про Кобзаря та його епоху. Таким чином твориться нерозривна духовна сув’язь поколінь українців, незламних у своїй українськості, які ніколи не стануть «рабами, підніжками, гряззю Москви».

Навіть якщо маєш вищу освіту гуманітарного напрямку і багато знаєш про Шевченка, у цій 870-сторінковій енциклопедії відкриєш для себе стільки нового! Я, наприклад, не знала, що художник і фотограф Іван Гудовський, який зробив такі чудові фотопортрети Шевченка, родом з моєї рідної Полтавщини, з Пирятина.

Уперше прочитала про підпільне видання «Кобзаря», яке видали студенти університету під керівництвом Володимира Антоновича 1899 року, вмістивши в книгу і ті вірші, які вилучала царська цензура (це потім робила й совєцька: маю вдома серед своїх «Кобзарів» і виданий 1983 року, де даремно шукати, наприклад, вірш «Якби-то ти, Богдане п’яний…»).

Лист діячів київських недільних шкіл до Тараса Шевченка від 8 січня 1861 року з подякою за те, що кошти від продажу «Кобзаря» передавав на потреби цих шкіл, нагадує про те, як уболівав Шевченко за освіту свого народу. Цю традицію Кобзаря і його побратимів-громадівців потім підхопили просвітяни, які несуть її факел і нині.

Дуже схвилювала стаття про розтрощений комуністичними бдунами вітраж «Тарас Шевченко. Мати», який створили Галина Севрук, Алла Горська, Опанас Заливаха, Галина Зубченко і Людмила Семикіна. Здавалося, що в ньому було крамольного? Шевченко, мати з дитятком, калина… Напис «Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло їх поставлю слово». А партцерберам усе не так – і мати схожа на Мадонну, і напис не такий (бо натякає на рабство новітнє, підсовєцьке), і не зуміли митці «показати Шевченка радянського світобачення»… Тож ця енциклопедична інформація буде важливою і для наступних поколінь українців, особливо – студентів, які мають знати про репресії проти українських митців, щоб правильно оцінювати минуле свого народу.

Ясна річ, з особливим інтересом і вдячністю упорядникові читала статті про земляків-полтавців – письменників, літературознавців, краєзнавців, котрі досліджували ті чи інші сторінки життя і творчості Тараса Шевченка. Незабутній Петро Петрович Ротач, наш полтавський дисидент, один із засновників клубу «Рідне слово», з якого виросла відроджена Полтавська «Просвіта», у часи незалежності видав унікальну «Полтавську Шевченкіану» у двох томах. Добре, що упорядник енциклопедії «Шевченкіана Університету» віддає йому належне і зазначив, що і це видання послужило при її упорядкуванні.

Стаття про Івана Білика, де йдеться, зокрема, і про нищення його надзвичайно цікавого роману «Меч Арея», розбурхала спогади про першу і останню… крадіжку в моєму житті. 1972 року я закінчувала навчання на факультеті журналістики Львівського університету ім. Івана Франка. Ми з однокурсниками бігали по всіх книгарнях, шукаючи «Меч Арея». Ніде не було. В одній із книгарень продавчиня по секрету повідомила, що книгу вилучили з продажу і навіть із бібліотек… Приїхала влітку додому, у село Загрунівку Зіньківського району на Полтавщині, і одного дня пішла в бібліотеку пошукати чогось новенького. Бібліотекар був другом батька, знав, що майже всі книжки в бібліотеці я вже перечитала, тож завжди пускав саму вибирати чтиво на стелажах. Ходжу, роздивляюся… Аж раптом – «Меч Арея»! Що робити? Зараз візьму, бібліотекар запише назву книги в мою картку. А завтра прикотять її вилучати, бібліотекаря з роботи виженуть за те, що не виконав вчасно вказівки і «Меч Арея» пішов до читачів, книгу спалять… Як діяти? Часу на роздуми в такій лихоманці немає… Сховалася за стелаж, запхала видання за пояс спідниці, прикритий кофтинкою… Бігла додому не центральною вулицею, а околицею, балкою – ніг під собою не чула. Горіла від сорому – поцупила книжку! Хай навіть щоб урятувати – але ж украла…

Згодом повернула «Меч Арея» бібліотеці, коли книга безборонно побачила світ 1990 року, написавши покаянну записку. А те «крамольне» нищене-палене, моєю крадіжкою врятоване видання 1972 року зберігається як реліквія у сина Тараса, письменника…

Добре, що в деяких статтях енциклопедії упорядник розлого цитує вірші, які стали для нації знаковими, як, наприклад, «Українці мої, як гірчать мені власні слова…» ще одного земляка, Віктора Баранова. А іноді ці цитати відкривають для читача ще незнану сторінку історії народу, долі Тараса Шевченка. Таким відкриттям стало для мене те, якою підтримкою для Тараса на засланні був вірш Олександри Псьол «Свячена вода». Шевченко просив надіслати його, бо «Свячена вода» «оросит мое увядающее серце». Олександра Псьол молилася за Тараса:

 

Молим тебе, Боже правди,

Боже благостині,

Не покидай сиротою

у степу-пустині Брата нашого!

 

Стаття про Василя Васильовича Яременка, однокласника моєї мами по Загрунівській школі, дорога мені, бо викликає спогади і про його батька, який врятував нашу родину від виселення при розкуркуленні (за те, що рятував людей, його репресували), і про те, що Василь Васильович, дай Боже йому довгого віку, був талановитим викладачем і для мого чоловіка Юрія, у хрещенні Георгія, і для моєї братової Тетяни Кириченко, у заміжжі Дениско, коли вони навчалися на факультеті журналістики університету.

Чимало зробив у царині шевченкознавства і народжений у моїй Загрунівці Микола Сулима, матуся якого була моєю першою і незабутньою вчителькою, – випускник університету ім. Шевченка, професор, доктор філологічних наук, шанований літературознавець, і стаття про нього в цій енциклопедії стане у пригоді новим поколінням науковців.

На Полтавщині шанують земляка, першого міністра освіти уряду УНР, випускника Університету Святого Володимира Івана Стешенка, видають книги про нього, але ця енциклопедія дає нову для нас інформацію, бо фіксує величезний його доробок як шевченкознавця, котрий вдумливо досліджував творчість Кобзаря, присвятив поетові стільки ґрунтовних статей, прекрасних віршів, переклав українською повість «Близнецы»…

У статті про Стешенка слушно підкреслено, що «особливістю досліджувальних пошуків І. Стешенка є внесення коректив у студії попередників, дискусійний тон розвідок, прагнення концептуально осмислити біографію і творчість Шевченка, її домінантні естетичні тенденції, контактні зв’язки й типологічні схожості у контексті української і світової літератур».

Принагідно скажу, що демократична громадськість Полтави пропонує перейменувати Полтавський національний педагогічний університет ім. В. Г. Короленка, присвоївши йому ім’я Івана Стешенка, бо хоч Короленка і вважають гуманістом, але його гуманізм закінчувався там, де починалося українське питання, і він сам зізнавався, що «нікогда по-украински не думал». Краєзнавець Григорій Титаренко написав на цю тему статтю «І ніколи по-українському не думав…», або Хто Ви, Володимире Галактіоновичу?», яку можна прочитати в Інтернеті.

Отже, як бачимо, «Шевченкіана Університету» – це енциклопедія, яка і стане в пригоді літературознавцям, історикам, краєзнавцям, студентам, і буде цікавою для широкого кола читачів. У ній доля і творчість Великого Кобзаря постає в усій повноті і величі, красі і трагізмі, з цікавими епізодами, хвилюючими моментами. Читачі дізнаються про сучасних шевченкознавців не лише вишу, а й усієї України, про історію київських вулиць, історичних пам’яток, які змалював Тарас Шевченко… Таке видання знакове в українській культурі, і маємо дякувати за це письменникові Віктору Жадьку.

 

Ганна Антипович (Дениско),

заслужена журналістка України, 

лавреатка премій Симона Петлюри

і Паїсія Величковського, лавреатка премії імені Феодосія Рогового

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!