“Українська літературна газета”, ч. 17 (335), 2 вересня 2022
Ірина Вільде – мега-зірка української прози ХХ століття. Нікому з сучасних письменників не вдалося перевершити її родинну сагу «Сестри Річинські».Та й сама авторка здобула досвід, про який навіть не снилося нашим літераторкам. Дві світові війни, зміни політичних режимів, репресії, цензура – вона була свідком та учасником всього того моторошного дійства. Моє запитання – риторичне. Звісно, що потрібна. Хоча б тому, що літературних премій на честь жінок-письменниць в Україні катма, варто було її заснувати. Що й було зроблено 15 років тому у Львові, та, на превеликий жаль, навело журі й тодішню літноменклатуру на думку, що присуджувати її в першу чергу треба своїм, львівським. Тим більше, що фінансування її забезпечував приватний підприємець, який вважав так само. Відтак корупція, обмеженість у виборі лавреатів зробили премію, яка могла стати дуже престижною, кишеньковою з мізерним преміальним фондом. Дійшло до того, що конкурсних творів журі майже не читало, не рецензувало, давало собі коханим. Яке там таємне голосування чи обговорення – статут був розтоптаний і всім було байдуже, що робиться за лаштунками, принизивши авторитет патронеси – Ірини Вільде. Зрештою, більшість літературних премій в Україні саме такі. Просто образливо, що вони, прикриваючись славними іменами, підтримують бездарності.
Але два роки тому стався злам цієї системи. Статут був доповнений, склад журі оновлено, а мене призначили (запросили стати) головою журі. Я розуміла, що моя згода була авантурою, і, можливо, хибним кроком. Хоча скласти повноваження ніколи не пізно… Я належала все своє творче життя до літературного пролетаріату, якому нічого втрачати. Тільки з однією умовою – для мене важлива моя репутація. Запропоновані кандидатури на членів журі я прискіпливо розглянула і відібрала ті, які, на мою думку, будуть працювати як належить. Тобто не піддаватимуться тиску, шантажу, вмовлянням, і, що важливо, здатні оцінити твори конкурсантів. Але й тут мене могли очікувати змова, саботаж і нерозуміння. На щастя, цього не сталося. Всі подані твори були прочитані, відрецензовані, і після двох обговорень врешті таємним голосуванням ми визначили переможців. Жоден з них не був львів’янином, бо премія всеукраїнська, жоден не був членом Спілки письменників (НСПУ), бо такої умови в Статуті не передбачено. Премія імені Ірини Вільде присуджується за книги, що вийшли упродовж останніх трьох років у жанрі художньої прози та художньої есеїстики, які не нагороджувались раніше. Не дитячі книги, не фентезі – ці жанри повинні обслуговувати інші премії.
Якщо минулого року нас ще зачіпала інерційна хвиля поганої «традиції» у спробах скористатись особистими знайомствами з членами журі, намагання ззовні змусити нас до «винятків», то після відмови йти на будь-які компроміси сьогоріч все пройшло, враховуючи особливості військового стану, дуже легко. Але премію ми не могли вручити кілька місяців через відсутність преміального фонду, бо попередній спонсор із суто галицькою безпосередністю обурився: «Чому серед переможців нема львів’ян?» До речі, був лише один претендент зі Львова, але його книжка не могла конкурувати з більш потужними творами інших авторів. Відтак ми зрозуміли разом з нашим куратором, очільником Львівської обласної організації Національної спілки письменників України Олесем Дяком, що час сподіватися, а то й вимагати фінансування премії безпосередньо від держави, хоча іноді боротися з чиновниками, для яких культура на останньому місці, важче, ніж з панами меценасами, яких треба просити і терпіти їхні примхи. Але коли конкурс прозорий і чесний, а переможці дійсно є кращими з кращих, то репутація держави не постраждає. Взагалі, занепад Спілки письменників попри те, що держава фактично її поставила поза межею виживання, поглиблювався упродовж останніх тридцяти років ще її дискредитацією, і самодискредитацією, на жаль. Як і всіх творчих спілок. Однак всі альтернативи громад письменників виявились мертвонародженими і не демократичними, й канули в Лету.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Премія, підкріплена лише цяцькою у вигляді диплома, ніколи не стане престижною. Принаймні, переможці повинні мати гарантувати право опублікувати чи перевидати власні твори у якомусь видавництві, однак наші видавництва до цього вочевидь не готові. За винятком комерційних видавництв, для яких важливі власні прибутки, а не якість і суспільна вагомість текстів, українські видавництва навіть не готові надіслати бодай кілька примірників критикам, хоча з критикою у нас ще гірше, ніж з якісною літературою, яку видати надзвичайно важко. Примітивна розважальна література нав’язується всім читачам без винятку, як у тому анекдоті, коли слухач просить «Царя Едіпа» Стравінського, а йому намагаються всучити російську народну пісню «Валєнкі».
У такій ситуації існування незалежного журі, яке відзначає премією, що має вагу і престиж, дійсно талановитих і оригінальних авторів, вкрай необхідне, щоб підтримати національну літературу, встановити високі стандарти, і нарешті розчистити авгієві стайні аматорства, дилетантства, кон’юнктури, цю справжню напасть нашої культури за останні три десятиліття. Погодьтеся, 15 тисяч гривень преміального фонду, яку ще треба дипломатично випрошувати (вибивати) – це нікчемна сума та ще й в часи інфляції. Літературна премія – це підтримка насамперед кращих авторів, яким стане легше видати власні книги, яких не принижуватимуть гравці великого видавничого бізнесу. Бо такі автори здебільшого вразливі і писати в шухляду за умов комерційної цензури навряд чи зможуть плідно і довго. Забуття вбило не один талант і морально, і фізично. Ми – не бідна країна і зараз ми – центр світу, тому повинні показати йому не культурний фаст-фуд, а щось неповторне, талановите, гідне того народу, який героїчно бореться нині з московським агресором. Жоден талант не повинен бути знівеченим масовою культурою і проігнорований – то ганьба нації.
Цього року лавреатами Львівської премії імені Ірини Вільде стали молоді письменниці Алла Рогашко (Рівне) за роман «Провидець» і Наталка Гомель (Вінниця) за роман «Вокзал». Ті, які пливуть проти течії, бо талант не дозволяє їм іти на компроміси з творчим сумлінням. А також – знані майстри слова Віктор Терен (Київ) за книгу вибраного «Рівняння Бога і тріснуті окуляри» і Неоніла Стефурак за книгу міні-есеїв «Подорожні». Ті, кого можна назвати хранителями традицій великої української літератури і водночас новаторами.
Галина Пагутяк,
лавреатка Шевченківської премії
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/