18 СІЧНЯ МИКОЛІ ТИМОШИКУ ВИПОВНИЛОСЯ 65
Три кінці маминої хустки
Він і полісянин і буковинець, і киянин водночас. Народжений на Чернігівщині, здобувши освіту у столичному Шевченковому університеті, на Буковині ствердившись як талановитий журналіст і редактор, затим знову повернувся до Києва, де вже відбувся і як учений та викладач зі світовим іменем, і як письменник.
Огорнувши крильми з трьох сторін, як трьома кінцями маминої хустки, Україна дала йому відчути, наскільки прихильною до людини може бути рідна земля. Він донині вбирає Батьківщину, яку «вибрати не можна», віддячуючи їй синівською вірністю, жодного разу не зрадивши її нелукаву любов. З тієї органічної української цілості, природної єдності зліплений, витворений, напрацьований його унікальний талант – потужного вченого, журналіста, письменника, редактора, видавця Миколи Степановича Тимошика.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тимошик – це не просто висока проба публіцистичного і письменницького пера, це – університет. За цією вивіскою – престижний вишкіл майстра слова, харизматичної людини, що не змінить іменної марки на догоду кон’юнктурі. Університет Миколи Тимошика – це модерні підходи до новітньої освіти, замішані на традиційній, добрій, школі підготовки видавців та редакторів. Це пропущені через власне сприйняття і бачення авторські новації, які й у визнаних вишах світу оцінюються найвищими балами і студентами, і викладачами. Це ті оптимальні відпрацьовані методики, які дають прекрасні результати, бо формують не тільки знання, а й добрі життєві та професійні орієнтири. Сумлінно засвоєні настанови дають можливість «випускникам Тимошика» успішно реагувати на виклики часу, впевнено почуватися у життєвих колізіях, гідно тримати марку тимошикового вишколу, бути самодостатніми особистостями, цікавими собі, професії і суспільству.
Щоб писати по-людськи
Цікавість – це та риса, що і вченого Тимошика примушує сідати за стародруки й архіви, долати кілометри в пошуках щойно відкритого невідомого документа, опановувати англійську, нові комп’ютерні технології і викладати матеріал не «конячим», галопним методом, а з застосуванням живого кадру, екрана, слайду.
Коли він встигає, важко сказати. Щільність заповнення його часу – унікальна. В одиниці цього часового виміру – написані монографії, підручники, посібники, статті, дискусійні нариси, нові методики, дисципліни, викладені лекції. Саме викладені в особливий спосіб, як викладається життя з присмаком прецікавого образу, метафори, історії, емоції. Позбавлене людського контексту викладання – прісне, сухе і ялове, на думку Тимошика.
Щоб писати по-людськи, треба самому бути людиною. Писати про Тимошика можна емоційно або не писати нічого. Бо Тимошик особистість емоційна, яка живе нервом і чуттям. І не соромиться не стримувати власні почуття, і реагує гостро, коли залишатися байдужим – аморально. Але тільки людина з таким загостреним відчуттям відповідальності за все, що відбувається навколо, спроможна знайти в собі ресурс сили, щоб таки відважитися сказати правду у вічі, не заховатися за чуже плече, не промовчати, навіть, якщо лукаве промовчування – вигідніше. Людина серця, до яких безперечно належить Микола Степанович, реагує правдиво. А правда про вигоду не дбає. Правда Тимошика шукає істину. Він шукав її завше і був у числі наших однокурсників, які сміливо ставили юні запитання світилам науки і не боялися видатися такими, які чогось не знають. Хоча завше знали більше від інших.
Микола Тимошик справді знає багато, але усі набуті знання він переломлює через потребу знову і знову вчитися! Отримуючи аплодисменти за свої тексти і лекції в різних аудиторіях Канади, Німеччини, Великої Британії, США, Італії, Китаю, Іспанії та низці інших країн, Микола Степанович з пристрастю юного першовідкривача «доривається» до тиші бібліотеки, де розкошує, насолоджується і працює. Його вишколювали не тільки українські університети, а наукові, навчальні, освітні центри в багатьох куточках світу.
Віра у чесну журналістику – зі студентської пори
Здається, він і народився з книгою. І морозяного Богоявленського вечора, коли над Даниною спалахнула зірка новонародженої дитини, поруч з іменем ангела-охоронця висвітилося ще одне слово – буква. Цей знак земляки розшифрують згодом, зрозумівши, що їхнє село дало світові славне ім’я видатної людини.
Микола Степанович прийшов у журналістику, літературу, а згодом і в науку про них, як приходять мудреці. Спочатку опанувавши вимогливу школу життя. Середня освіта, перші дописи до районки, молода мрія про столичний університет. Перші розчарування, коли сусід «забув» обіцянку підкинути його на вантажівці до залізничної станції, чужі заздрощі, зверхність. Все це рубцювало хлоп’яче серце, гартувало і вибудовувало власні ідеали моральності й честі. Високе покликання, бажання вирватися до справжньої науки – і нарешті! – звання студента столичного вузу.
Наші юні роки минали, коли до кінця ІІ тисячоліття залишалося якихось двадцять п’ять літ. І хоча було це зовсім недавно, та якщо зважити на ту невибагливу «розкіш» побуту, у якому тривало наше студентське життя, то, здається, – предавно. Ми просто бідували, хоча не відчували особливих злиднів, бо брали гору молоде життя, почуття, мрії і велика романтика про найкращу у світі професія журналіста. Коли жодним чином не думалося про продажність, несвободу. Коли журналістика бачилася єдиною можливою дорогою, зіркою, наснагою, життям.
Студентом він не просто вірив у чесну професію, як вірили ми всі. Він жив цим. Опановував школу журналістики так натхненно, що сумнівів не було: рано чи пізно професія віддячить йому за сумлінність. Гартував себе у стосах книг, конспектах, записах, щоденниках. Одним з-поміж нас забув колись про власний день народження, засидівшись у гуртожитській читалці і був безмежно вражений, що ми пам’ятаємо про це.
Взагалі студентська пора – час ідеалів без права на зраду! Для Миколи Тимошика цей романтичний час, безперечно, був по вінця наповнений змістом – кайрос по-латинськи. Він розписував дні, як диспетчери розписують рух літаків – найчіткіше і без накладок. Його записники за день встигали набути сферичності і випуклості, розмаїтості думок, кольорової візії, фіксації часу і дивовижних історій, які згодом оприлюдняться в його текстах вченого журналіста і видавця.
«Силу й авторитет слова, надрукованого в будь-якій газеті, тоді відчували мільйони простих радянських людей. Залишки такої сили ще дихали зі шпальти центральної та місцевої преси наприкінці хрущовської відлиги. Ця обставина на багато літ зробила професію журналіста престижною та романтичною, і складною та відповідальною», – це з його щоденників.
Аргумент і національна компонента – союзники тексту
Він і нині щодня живе зі словом й у слові його величності Тексту. Особливість працювати вночі концентрує думки. Може тому його наукові й публіцистичні тексти мають присмак фактологічного й логічного екстракту. Вони мають присмак зорі, тиші і натхнення. Поетичності і рівноваги. Його тексти розгорнені у день – нинішній і прийдешній. Ця особливість «не мудрствувати», а просто бути мудрим, відсвічують зрілою думкою, багатющою науковою базою. Вони впорядковані як книги на полицях найпрестижніших бібліотек світу.
Аргумент – найвірніший союзник професора Миколи Тимошика. Аргументовано й переконливо він обстоює самобутність рідного слова. Книги й культурного простору.
Національна компонента – неодмінна умова буття Тимошика в науці. Цей компонент включений у тексти, манеру викладу, кожну лекції, вплетений у його публічні виступи, практичні заняття, у щоденну працю й думку. Це його орієнтир і тест на власну зрілість й оцінку собі, що не намарне навчав студентів. Це неодмінна умова аби заприязнитися з Тимошиком. Відсутність національного компоненту у житті й діяльності, непросякнутість ним позиції – найбільше розчарування і сум професора. «Хахли-малароси» – найгостріша лайка у риториці Тимошика. І найбільша зневага до людей такого ґатунку. Він серцем реагує на людське безпам’ятство і зовсім не розуміє людей, які досі не ідентифікували себе й не ствердилися як українці. «Був же якийсь особливий вогненний вітер, який кидав на цю землю людей», – стверджує Ліна Костенко. Чому ж дехто не відчуває цього потужного вітру в обличчя? – дивується професор з нечутливої малоросійської шкіри деякого вченого люду.
Народившись у мальовничій ніжинській Данині, в родині з діда-прадіда українській, він щоденно стверджує українство у собі, не цураючись, а плекаючи його. Микола Степанович переконаний, що мало народитися українцем – треба стати ним. Бо це не просто обов’язок, а й велика відповідальність перед лицем України й Бога. Так пафосно, але ніскільки не лукаво вважає Микола Тимошик і не маніпулює патріотичними почуттями. Він надто прямостійкий для подвійних стандартів. Таких людей Василь Стус визначав як «прямостоячих», не завше зручних для тих, хто огинається на догоду. Однак, історія знає, що саме за такими, «у яких нема зерна неправди за собою», правда.
Свій у діаспорі
Шлях обстоювання української правди обраний ученим Тимошиком свідомо. Так свідомо взявся він колись за відкриття імені Івана Огієнка (митрополита Іларіона), занурившись у потужну спадщину вченого і відкривши її Україні. Так були впорядковані і створені книги про цього подвижника духу в українській культурі. Одна з книг про видатного вченого Івана Огієнка «Лишусь навіки з чужиною…» – це не тільки нове слово про долю української еміграції, а й новий стиль і спосіб викладу матеріалу, притаманний професору Тимошика.
Таких книг десятки. Підручники «Історія видавничої справи», «Основи редагування», практичні посібники «Книга для автора, редактора, видавця», «Як редагувати», монографії «Її величність – книга», «Українська молодіжна преса», «Видавничий бізнес», художньо публіцистичні оповіді «Село», «Українська книга і світ», «Як ти українець…», «Запізніле вороття», «Його бій за державність» написані так, що й найбайдужіші захоплено читають їх сторінки.
Він виступав на запрошення наукових та освітніх, культурологічних закладів більше ніж у двадцяти зарубіжних країнах, таких як Ізраїль, Іспанія, Китай, Канада, Німеччина. Сербія, Словаччина, Франція, Швеція, Швейцарія. Його творчі домінанти на практичних заняттях збурюють уяву студентів. Реакція однаково схвальна і захоплива. Принциповим зрілим і гідним словом вченого промовляє до молодого студентського світу Україна.
Почерк Тимошика – впізнаваний. Його тексти щільні на метафору, ясні для розуміння, просторі на думку. Вони виписані логічно і завше притомно, як сказала б дуже популярна серед студентства письменниця. Притомність у текстах наступає внаслідок ясного мислення, яке він випрацював, будучи в усьому справжнім. Він по-справжньому радіє з успіхів колег, щиро підтримує працьовитих і допитливих. Вміє сказати слово нелукавої похвали справжньому таланту.
«Митцю не треба нагород…»
Він один з-поміж нас, випускників Київського Шевченкового університету 1978 року, став і письменником, і професором. Таким, що ним може пишатися світ науки. Його лекції змушують подивитися на викладача і манеру його викладання по-особливому, подолати стереотипи про сухість і черствість вченої людини. Такі лекції і стиль викладання ніколи не пахнутимуть нафталіном учорашнього дня. Бо живе він у пульсі подій сьогодення.
Нанизуючи на мапу розповіді прочитані напередодні новинки, вирізані квадратні метри газетних шпальт для прикладу, професор Тимошик так щедро обдаровує ними майбутніх журналістів, видавців, як може обдаровувати щаслива людина, яка вірить: «що віддав – твоє»! На його пари ходять із стосами прикладів. Ці приклади носять оберемками й у пакетах як скарб. Цей скарб – книги, які залишають для професора найголовнішим джерелом надбання знань, результатом власного потужного слова в науці. Життєвим орієнтиром на наступні кроки його слухачів агітують не тільки переконливі лекції Миколи Степановича. Переконує його інтонація, впевненість і почуття. Професором він став у молодому віці і залишається молодим сьогодні, задаючи на заняттях прискорений ритм творчості й прискорене серцебиття.
Його працьовитість надзвичайна. Він написав і видав натепер понад 24 книги – неповторних за змістом, великими за обсягом. Вони читаються як Пригода Світу Книги – потужного артефакту, досконалішого від якого ніхто ще нічого не створив. Вони спонукають мислити і творити самим. І в тому бажанні творити самостійно найвищий бал ученому Тимошику.
«Митцю не треба нагород, його судьба нагородила», – все та ж Ліна Костенко. Але нагорода для особистості – теж ознака визнання. Професор Тимошик приймає нагороди, по-людськи радіючи, але щоразу як аванс на наступні кроки в науці. Він став першим лауреатом премії Івана Огієнка – у 1995 році. Затим – лауреатом премій ім. Я. Гальчевського, І. Франка, С. Русової, Б. Грінченка, П. Величкоуського, міжнародної премії фонду родини Воскобійників (США). А 2019 року за двокнижжя «Село» йому присуджено Шевченківську (народну) премію.
Його «розповідь про неспокій» триває, і дорога стелеться невтомно і зоряно. Він вистелює її щоденною працею, пошуком. Нажинає щороку нового снопа до пахучої данинської півкопи, де найрідніші місця і найсвятіші могилки батьків та двох братів. Щоразу повертається до них пам’яттю, щоб не зрадити, не оступитися. І щиро тихо вимовити: «Порадійте, рідні», якщо знову щось вийшло добре, путнє, вдале. А вдале все, що творить він – учений і видавець, журналіст і письменник.
Миттєвості творчої праці
У моєму житті були прекрасні миттєвості творчої праці над книгою у співавторстві з Миколою Тимошиком і Катериною Таран «Історія одного журналістського курсу», присвяченої 30-річчю випуску факультету журналістики 1978-року. Книга унікальна, бо написана правдою життя і пам’яттю серця. Напевно, напишуться інші книги про випускників. Але такої не напише ніхто, бо це тональність граничної щирості й відвертості, великої любові і незрадливої вдячності усім, хто вплинув на це професійне і моральне становлення. Мемуарну частину – тло нашого навчання, деталізований перебіг подій, живі портрети наших викладачів і однокурсників, студентське життя 70-х, мозаїчну картину гуртожитського буття написав Микола Тимошик. Так рельєфно, правдиво, детально, щиро, з такою дозою правди і й серця не писалася ще жодна історія київського факультету журналістики.
Прочитати цю книгу – це зрозуміти ідеали нашої журналістики й ілюзії, які ми втратили. Але ще очевидніше впевнитися, що кожна доба має спільні чесноти. Вони тримають нас у прямостоянні перед лицем життя. Микола Тимошик вимірює ці критерії прямостояння трьома П: порядністю, патріотизмом і професійністю.
***
Усі його книги написані з позиції саме цих підходів. Бо для нього компонент людський, національний і науковий невіддільні. Як невіддільні ті три кінці маминої хустки – поліської, буковинської й київської, які огорнули колись його юначе плече і дають досі наснагу до життя, пошуку, книг. До нового слова невтомного вченого і письменника Миколи Тимошика, чия кожна хвилина наповнена змістом.
“Українська літературна газета”, ч. 1 (293), 15.01.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
На правах реклами. Ремонт пральних машин Алмати eco-service.kz. Найкращі майстри, гарантія на роботу.