“Українська літературна газета”, ч. 20 (338), 14 жовтня 2022
Все минає, але не минає держава,
Що з козацьких часів прописалась в грядущі літа.
І Європа навчиться по-українськи гукати: «Слава!»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Наша сила прибуде.
І це буде воістину так!
(Василь Кобець, 1996 р.)
«А що ж бо я зробив для України?», – наскільки актуально, як для кожного українця, так і для усього демократичного світу, у владних кабінетах й кулуарах, у закликах вуличних пікетів і в совісті людській лунають слова на захист України і її народу. Б’є сьогодні у саме серце поклик Василя Кобця (1943-2020р.р.), видатного українського письменника, поета, громадського діяча Вінниччини, який поклав своє життя на олтар національної духовності. Чільна яскрава постать української літератури з чітко окресленими поглядами на життя й високими цінностями сина своєї землі знаходить гідну нішу в історії вільної української письменницької думки сучасності.
«А мені Україна болить, як роз’ятрена рана», – напише Василь Кобець ще у 1996 році на тлі тих політичних криз, що відбувалися в Україні. Утверджуючи незалежність та обираючи демократичний шлях розвитку, у нелегких суспільних і політичних баталіях Україна прийняла Конституцію й, позбавляючись радянщини, отримала гривню – валюту Київської Русі й Української Народної Республіки. Бувши флагманом й світочем української першоджерельної духовності й відродження нації, головна письменницька Спілка стала генератором гуртування інтелігенції, в якому нуртували великі пристрасті.
Василь Дмитрович Кобець – член НСПУ із 1975 р., із 1996 р. очолював Конгрес української інтелігенції Вінниччини, був редактором літературно-мистецького і громадського журналу «Собор», головою літературно-мистецького об’єднання імені Василя Стуса. Він заснував літературну й громадсько-політичну премію «Патріот України» імені Василя Стуса, був ініціатором та натхненником спорудження пам’ятника Василеві Стусу у Вінниці. У 2002- 2005р.р. очолював Вінницьку письменницьку організацію.
У особистості Василя Кобця безкомпромісно ужилися два автентичні гени нації – «жайворонки серця» й волелюбні, змішані з болем і гіркотою Шевченково-Стусівські передвісники свободи. Біль Шевченка протинав Василя наскрізь, він «вибухав» у кожному його слові, переможно закликаючи, освятитись істиною українського вільнолюбства, взяти й понести життєдайний Тарасів вогонь, що здатний уберегти від марнославства й рабського осквернення у наші «ненадійні підступні часи».
«Жайворонки» – бо народжений був Василь у 1943 році у Слободищах на Поділлі, у краю споконвічних орачів-хліборобів. Його батьки-селяни, кріпаки радянської влади, переживши криваву радянсько-німецьку війну й голод 1947 року, як засіб перевиховання московським урядом (бо ж були в окупації під німцями!), плекали сади й сіяли хліб, з дитинства привчали не зазіхати на чуже, а любити й цінувати своє, українське. Тому й «виріс хліборобським сином…, з колосочка, з колосини…», де «правда ходить боса», навчився слухати й розуміти заливистого літнього польового жайворонка, що годинами тріпотів над стиглим пшеничним полем з гарячими пуп’янками маків у світінні синіх васильків, й одночасно гостро сприймати біль і несправедливість. «Сліди кайданів» нили у віршах Василя Кобця щораз при заглибленні у роздуми про столітні народні рани та, головне, – «чи правдиво ми йдем», і тому голосила й боліла поетова душа. Коловся фальшивий світ в його уяві об стерню і терня, і втікала із нього, шукаючи прихистку деінде, повставала проти брехні й лукавства. Поборник «сільської», «хутірської» культури – суто української, глибинно-національної, Василь Дмитрович не молився чужим богам, а виносив на світло гіркі будні народного життя, як «щоденний бунт» і «похід на страту», що аж ніяк не уживалося з уявленнями, які панували у владних кабінетах про традиційну національну культуру. Боліло йому українське село в «калошах і куфайці», тому й так довго співав у центрі Вінниці сільський півень, який «з ярмарку потрапив на балкон», бентежив, нескорений, Василеву душу своїм співом, наче людськими словами…
Ще з того непростого совітського дитинства поселилися у ньому вогні потрясіння, змішавшись зі світінням синіх васильків, що так і залишилися назавжди у Василевому погляді. Він, той погляд, то зігрівав, пророкуючи, то вибухав іскрометним жартом, то зосереджувався, думаючи про щось своє, наболіле. Місія Василя Кобця, як поета, письменника, громадського діяча – кликати кожного небайдужого до пошуку правдивих шляхів, відбулася. Своє життя він продовжив на вічність і «налив інші колоски», продзвенів у світовій сонаті літ вірністю «священній батьківській землі». Невтомний укладач і видавець, упорядник і редактор понад сорока видань молодих поетів і прозаїків Вінниччини, він знаходив й формував людей нової доби.
Водночас глибоко хвилювало Василя Дмитровича судження сучасників, осмислення й прийняття наступними поколіннями його духовної місії, і те, якими будуть сліди пам’яті. Тому й повторював неодноразово : «що про мене скажуть люди…після мене…». Надто ревно ставився до думки односельців, бо любив своє Слободище, а літа його «паслися недалечко» від родинного гнізда. У Вінниці, де мешкав зі своєю родиною, посадив і зрощував мрію – молодий сад… Цвіте він тепер не тільки абрикосами, яблунями й грушами, а й віршами, поемами, романами, вкривається гарячими білими вогнями синівської любові до батьківського краю, до України.
Начебто передчуваючи зближення із пругом вічності, у цій гарячій смузі підготовки 12-томного видання, Василь Кобець поспішав, він був пройнятий надлюдською силою, глибоким емоційним зарядом енергії, тому й вміщені твори – від першої поетичної збірки «Жайворонки серця» до нарисів, оповідань, повістей, романів і перекладів, як і животрепетний епістолярій письменника сягають у широкий світ переживань, творчих задумів, сподівань на їх звершення ще при житті. Презентований у листопаді 2018 року, багатий 12-томник ще чекає на свого читача та має бути належно оцінений українським суспільством.
Запалені Василем Дмитровичем сторожові вогні над Божою рікою закликають до єдності й гуртування навколо народженого у пристрасті, тривозі й горі творчого джерела, покликаного бути імунітетом нації. Утворені письменником і громадським діячем районні літературні студії Іллінців, Хмільника, Тульчина, Гайсина, Ладижина, Тростянця, Крижополя, Козятина нуртують творчими джерелами, виховуючи нові інтелектуальні особистості Подільського краю, які стверджуються у важкі для України часи навали московської орди. Бо «творити – значить горіти, утверджувати себе і свій народ у цьому тривожному світі», бути провідником своєї невмирущої нації: «Родоводе мій, мій родоводе, Ти вже виріс високим, ти аж там, на узвишші. В тебе добре ім’я, родоводе, і горде! А продовження роду – діти мої допишуть», «А все тому, що на коліна Перед вельможами не впав, Як Січ, Богун, Як Україна, Як Калнишевський, Як УПА…»
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/