Гуцули де? Гуцули – далі

Закінчення. Початок у ч.4
Погляньмо тепер на поему-містерію «Сон у метро». Поема має присвяту: «Пам’яті воїна». Як у будь-якому оніричному просторі, тут вигадлива яв переплітається з буденною реальністю в підкреслено фантасмагоричний спосіб. Ліричний оповідач чи то заснув, чи то хронологічні маґістралі аж настількизаблукали й переплутались («Чому за вікном – підземна ріка? / Коріння у вікна зміїться. / І дика ця назва – “Либідська”! – / це ж на іншому боці столиці»), але сталося неймовірне: буденна поїздка вагоном метра («Білий мій світ – білий стяг у бою. / Ангели грають на лютнях. / Кінцева – “Героїв Дніпра”. Встаю. / Ніби з лави підсудних») несподівано перетворилася на зустріч зі світом, який давно відійшов: «Може сон? Як не снився би тут сон, / у метро він і досниться. / Заходить на “Либідській” у вагон, / здається, князь. Або витязь. // Бутафорний герой. Реквізитний крам: / корзно, меч і щит – всім, що краму не імуть, / але снять собі князя – тут і там – / із розплющеними очима. // Ну а він – як у ватр вечірнім диму / походу останнього – грізно / зрить нас, подивованих зело: чому / це князь у метро їздить?». Досить цікаво, що до поета приходить саме Святослав, а його поява уві сні обставлена під антураж судового процесу: «Короткий сон у метро. Як суд. / Ніби тут судять поета.<…>Короткий суд у метро. Прощай, / поет! Від князя підземка / тобі – на тисячу літ – і в рай / зі станції “Тараса Шевченка”».Прикметно, що він їде не куди-небудь, а до храму на прощу («Великий степ. Карпатський хребет. / І йде стороною дощик – / то їде в одвічній підземці поет / на прощу в храм Пирогощі. // Його Україна – небесний чертог. / А після вождя і пророка / йому не страшні вже Ґоґ і Маґоґ – / нестравний для Ґоґа й Маґоґа»). Цей мотив відчуття глибинної провини не конче за себе, але й за всіх сущих поруч, – відлунює у кількох строфах поеми, щоразу повторюючись та набуваючи все нових і нових інтонаційних і смислових обертонів: «Ти сам суддя собі в цім страмі – / господарем став чи гостем – / живеш у двадцять другім псалмі / чи в сонеті шістдесят шостім». А от і сам Святослав: «І не стрепенеться жодна мразь – / це сон. Це вві сні забава, / коли у вагон заходить князь. / Ось пасмо. Твар Святослава».
Ліричний суб’єкт поеми одразу починає рефлексувати з приводу долі та історичної місії непереможного кагана русів («Відвага нестерпна – Хорса дар? / До Софії – сто літ. Столиця. / Прийти сюди і розбити хазар – / таке і в метро не сниться. // Кінь підземний б’є копитом, / і поганська стріла співає, / що над цим містом з Дніпром і метром / благодать безмежна просяє. // То що ж ти зриш у досвітнім диму, / варязькою дланню підпершись? / Ти перший тут воїн такий – тому / і тільки тому такий, що перший»), і досить швидко доходить парадоксального, як на перший погляд, висновку: «Зі смердами – князь. А з воями – вой. / Золота у вусі сережка / зблисла в метро – стрепенувся конвой: / хто ж врешті решт під арештом?». Чи поет, чи то сам каган, а чи разом вони – відчувають відповідальність великого воїна за всі наступні тисячу літ неподобств і руїни: «А потім тисячу літ полки / твоєї імперії присягали / кому? – гайдамаки і козаки, / твої сотники і генерали. <…> / Хто вкотре вертає додому Дніпром – / на сморід з-під рідної стріхи, / де в стольнім зі смердами правлять содом / хазари і печеніги?». Ці два наріжних мотиви – велич і наступний занепад – переплітаються в тексті, а заразом і в свідомості автора та читача, витворюючи пекучу суміш із гордощів, сум’яття і сорому: «Рать із метро виступає на брань, / і відступають ромеї. / Спрямовує вістря варязька длань / наших камлань і містерій. // Кохання через тисячі літ, / і надмір сала для серця. / Приходить рід. І відходить рід. / І запродане продається. <…> / Пощо тобі цей “либідський” процес? / Ці підземні фіра й офіра. / Ти б мав серед Києва – як Рамзес / застиг посеред Каїра! // Та щоб у метро? Ти стольний град / волів – у гирлі Дунаю, / немов осінило, що благодать / на горах сих не просіяє».
Несподівано ліричний оповідач зливається з автором і згадує ще одного Святослава (сотника УПА) – з 1945-го року: «Тут вої духмяні – із трав та отав, / а сіна скотині не хвате. / Востаннє скошений Святослав / у тисяча дев’ятсот сорок п’ятім. <…> / Бо є вічний князь – на те й сатана, / бо є вічні смерди – на те і смерди. / Із твого почалися тут імена, / легше з якими вмерти». А далі цей синкретизм уже не піддається препаруванню, бо мова про цілість і цілісність національного пантеону героїв і зрадників, яких так само складно розділити, позаяк вони давно вже українське ціле: «Жити з ними у світі живих. / Дланню поганською очі втерти. / Зрадити всіх. І нарешті їх. / І як умерти? // Як пити з Дніпра? Пригубити як / браги погибельної відваги? / Перезавантаживши Зодіяк, / не розірвати зашморг Сварги». І знову повертаємось до Святослава, кагана русів, образ якого набуває остаточної трагічности, перебуваючи, знов-таки, в обрамленні вже знайомої нам музики: «Лиш музика. Їй лиш її кроти / риють метро під серцем. / Ти вдома. / Сюди можна вернутись. / Прийти. / Приповзти. / Зачерпнути Дніпра і пити з шолома. // Прибити щит, ідучи на ви, / до візантійської брами – / і тисячу літ: вершник без голови / і та, на валу, з піснями». Чому без голови – відомо, як відомо і що то за пісні. Втім і реальність підземки відчутно кориґується («риють метро під серцем»), набуваючи конотацій із цитованими раніше рядками: «Не поможуть, Олекса, мої псалми, / ні найтяжче з прозрінь, чи то пак, похміль, / бо гаддє – в цієї землі під грудьми – / опустив карабін мій дід Василь». Цілісність поетичного висловлювання направду вражає. Поет багато років перебуває в епіцентрі містерійного космосу («Білий мій світ – білий стяг у бою. / Ангели грають на лютнях»), відгукуючись на його голоси та ретранслюючи їх у єдиний суцільний текст подиву і оскарження. Зрештою, як і належить поетові-експресіоністові, – додам принагідно. Не зрадити всій цій музиці, не втратити і не сфальшивити жодної ноти, все передати нам, сущим учора, сьогодні й завтра, – в цьому й ховається глибинний сенс його оборонних боїв. Ґротеск, до якого дещо несподівано вдається автор у останній строфі поеми, різко змінивши дискурс із містерійного на цілковито профанний (реальність іподрому), пропонуючи читачеві зробити ставки, тобто здійснити вибір, насправді не є випадковим. Звернімо увагу хоча б на подію (яку я особисто пов’язую з редукцією державности та упокоренням русів), після якої остаточно впадуть полки, потрапивши відтак у кунсткамеру під назвою «Слово…»: «Над Києвом син зведеться з хрестом. / Полки впадуть і впадуть… До «Слова…». / Наступна станція “Іподром”. / Ваші ставки, панове!». Ясно, що зі скептичної наукової точки зору не все тут добре, але ж це – поема, а не наукова розвідка, тому художні образи мають об’ємне та стереоскопічне наповнення і, найголовніше, неабияку тяглість у свідомості як національної культури, так і в окремо взятій читацькій перцепції. Лише поетові дано так притомно та переконливо зв’язати часи і події в один катастрофічний вузол, у якому і національний дух, і всі його відчайдушно-пронизливі аберації у незмінній актуальності свого трагічного звучання.
Третя поема «Доки?» має авторське жанрове уточнення, і включає до своєї цілісної та чітко вивіреної композиції, як і належить сюїті, прелюдію, текст-розгортання в шести частинах-віршах і завершально-підсумовуючу коду. Це ще одна спроба озирнутися на трагічне ХХ століття.Таких спроб у поета було вже чимало. Направду є відчуття, що українці психологічно затримались у столітті жахливих поразок і втрат: «Без сповіді, без причастя, / невільник гріха навік, / волочачи своє щастя, / відходив двадцятий вік. // В смертельних кільцях здавила / історія, як змія. / На силу не встала сила. / Хай буде воля Твоя» («Без сповіді, без причастя…»). «Прелюдію», якою починається текст, читач уже зустрічав у книзі «Папороть», там цей вірш фіґурував як цілком самостійний, і не мав заголовку. Потрапивши до поеми «Доки?» у якості прелюдії-заспіву, вірш отримує окреме навантаження, готуючи читача до меседжів, які прозвучать пізніше. «Прелюдія» задає настрій і особливий ракурс погляду-вираження. «Навіть не фарсом трагедія стала – жартом / Над нами, / Бо нас позбулися наші міти»,– це з першої строфи. А друга строфа завершується майже імперативним: «Аби не долетіти, треба летіти». І знову найголовніше відбувається у повітрі. Нічого дивного, бо це – Василь Герасим’юк. Саме у цій поемі-сюїті катастрофізм набуває свого найвиразнішого звучання-вираження, відштовхуючись від приватного («Доки ноги ще не простяг, / Маю шанс перейти на прозу. <…>Доки ноги ще не простяг, / Встигну на косовицю в Косів»),але водночас екстраполюючи вагомі смисли на широкі простори національного космосу. Причому, знаходячи власні концептуальні та багатозначні (універсальні) алеґорії (косовиця, трава), що в’яжуть окрему людину з родом і всією нацією: «Знов поляже космос трави – / Стане видко – як на долоні. / Ось Довженко – щойно з Москви. / Він цілує діру у скроні // Хвильового… І в цю діру / Западаємо – духом убогі. / І продовжуєм нині – як гру. / І крім цього не бачу нічого». Ось так, доволі похмуро, але без зайвого надриву й патосу, завершується осмислення ліричним суб’єктом власної екзистенційної точки опори. Несподівано актуалізована поетом діра у скроні одного з найбільш резонансних письменників минулого століття продовжує всмоктувати у вир найскладніших питань усе нові й нові покоління. Чого варте лише питання нашої орієнтації чи пак безкінечних блукань поміж метафізичними Европою й Азією.
У наступному (третьому) вірші, який має motto з Ґюнтера Ґраса, розвивається мотив нав’язаної нам чужою пропаґандою («зведений хор») національної провини, якої за українцями, насправді, немає і бути не може. Декілька років тому німецький письменник Ґюнтер Ґрас, наближаючись до власного Нобеля, поквитався зі свою юністю в СС, віртуозно зігравши на випередження та роззброївши в такий спосіб «зведений хор» гієн лібералізму. Саме тому й виникає на марґінесі цієї поезії Ґ.Ґрас, розумному достатньо й самого лише натяку. Ну, а той, до кого звертається ліричний суб’єкт, швидше за все є соборним українським народом: «Доти бачу тебе на полі небес, / Де вже не потрібен жоден тобі коридор / На захід, а тризуб і нашивку СС, / Як наживку, не заковтне зведений хор, // А пробує – разом з нею – тебе й мене / Запхнути в нутро, що лайном на півсвіту тхне. / Ти йдеш – із дірою в скроні – зорі в дірі. / Ти знов коридор відкинув. // Тим більше – вгорі». Прикметно, що вкотре виринає концепт угорі, як вагома метафізична крапка на цьому етапі розмови, як аналог того, що гуцули – далі, а поет – у повітрі. Озираючись на ХХ століття, ліричний суб’єкт не може оминути й теми специфічних імперських рекордів, а якщо ширше, –оновлення числа звіра – «Тисяча сто одинадцять жертв / Капітана Матвєєва». На сьогодні це ніби відомий факт, можливо навіть – перейдений етап нашої національної трагедії, але будучи висловлений талановитою поетичною мовою, та ще й у контексті масштабної історіософської панорами, – він таки знову вражає, ставлячи реципієнта перед величним дійством, яким є одвічна боротьба добра зі злом: «Почався новий світ. / Який Заповіт? //Починався таким числом. / Капітанським таким ремеслом. / Поза добром і злом. // Число звіра – доки є звір. / Доки є віра. // Хто є звір? / Яке нині його число? / Яке ремесло? / Яка міра?». Остання строфа, що складається з самих лише питальних речень, напевно, не має поки що відповіди. Принаймні, щодо числа і міри. Доки? – звучить питання у заголовку поеми. Доки не завершиться теперішня війна.
Кожний вірш цієї сюїти, окрім прелюдії й коди, має єдинопочаток, виражений словом доки. Єдинопочаток активізує у читацькій свідомості поняття сакрального тексту. Таким він і є у нашому випадку. Поет пояснює, доки все це триватиме, – це страшне чи то століття, чи навіть тисячоліття (якщо відштовхуватись від часу остаточного занепаду держави русів). І є чимало прикмет і підстав для його тривання, зокрема і невитравне хохляцтво-малоросійство (не лише за Є.Маланюком, за В.Герасим’юком – так само): «Доки в руках у холуя-страстотерпця / Стріли затруєні, сріберний сагайдак, / Ми не такі веселі, як нам здається, / Бо виглядають веселі трохи не так». Поет в’яже давно минулі часи із актуальною українською сучасністю, витворюючи містерійну картину ловів, під час яких полюють не на когось, а саме на нас: «Зрештою, чим не століття замків-турнірів? / Ось наверстаєм пропущене з тих століть, / Доки в цім для ловців ми серед звірів / Наших лісів чи, пак, приватних угідь». Як і у попередніх віршах-частинах сюїти, смислові підсумки поет артикулює наприкінці тексту: «Зрештою, хто там знає, як це чудове / Тисячоліття загляне у храм, у хлів? / Поки що – лови. Лови! А лови, панове, / Мають фінал. / Мерці ховають мерців». Катастрофізм національного космосу сягає апогею в наступному вірші: «Як вам, рідні, летіть? / Де ви нині щасливі? / Рветься плоть, ніби кліть, / У вселенськім розриві. // Рветься дух, ніби нить, / У розриві всесвітнім – / Над бескеттям століть / Павутинка на вітрі. // Рветься рід, ніби ланц, / Ланки впали залізні / І вглибають у час – / Той, що в пісні». Мова тут про зникання. У ліпшім разі, в якості альтернативного існування,– протривання в народній пісні. Українці мають один із найбагатших у світі фольклорний корпус. І це – невипадково.
У передостанній частині поеми, що має присвяту Борисові Руденку, ліричний суб’єкт укотре звертається до воїна-князя (саме він відповідає за падіння Руси): «Доки ти князь уві сні – у зеніті Руси – / Хай не Київ – престол золотий – хай у Тмутаракані – / Любо й там – ще не видко, як все воно сходить на пси. / Але сходить. І вже на віки. І не за шелом’янем». І десяток століть національної історії проноситься у кількох поетичних рядках: «І хозар над тобою, або комісар з гепеви – / В пильних шлємах віками стоять у твоїм узголів’ї». Але є ще вона, і їй катастрофічно не щастить на зверхників-поводирів: «А поодаль – вона. Бо віками вона – віддалік. / Але доки вона, притулившись до неба губами, / Поза нами – числом леґіон – як стояла – стоїть, / Ти у захваті дикім віками не прийдеш до тями». І нема на це, мабуть, ради. За ліричним суб’єктом усе виглядає доволі печально: «Сам князюєш – лежиш у траві і не чуєш трави. / Ні керви, ні стріли – ні у грудях, ні над головою. / Вже однакий хосен – з головов ти чи без голови. / Вже однако смердить у Карпатах і на Подніпров’ю». Ще більш печально починається «Coda», покликана підсумувати-підбити попередні міркування й осяяння: «А справу довершать ці дні – як морські піхотинці. / І все. / І ніхто не питає: це, Господи, ми? / Лише в непробуднім ток-шоу банкіри і вбивці / міняють ведучих / й співучих за ворітьми». Поєднання архаїчного світу з надмір сучасними реаліями створює відчуття химерної безперервности або і зациклености нашої історії, на тисячу літ якої хтось дивиться і не може втриматись від питання: «Вже діти свободи розплющили широко очі. / І все. / І собі на сітківці синівства сім’я / за тисячу літ християнства знайде вирок. / Отче, / це воля Твоя? // Це справді воля Твоя?». І кожному вільно почути в рядках, що вінчають поему, або зародки бунту, або християнське смирення. Я схиляюсь до другого варіянту. Думаю, нас виправдовують, і саме така Його воля.
***
Три нові поеми В.Герасим’юка, що склали окремий розділ нової книги, чи не в першу чергу поєднані особливими настроями, що розбурхуючи уяву сигналами тривожними, драматичними або й остаточно невідворотніми, наприкінці кожного з творів урівноважуються інтонаціями, якщо і не цілком оптимістичними, то принаймні життєствердними у плеканні деякого (і то досить відчутного) стоїцизму або смирення, – від побутового до позачасово-універсального. Гуцули є, гуцули завше будуть, адже сказано, та й не нами, гуцули – далі. І Софія – не просто так стоїть у стольному граді. І, попри те, що впали полки, вони ще можуть зібратися біля тієї ж Софії. І гори, і степ – у цих творах нерозривно пов’язані потаємною містерійною пуповиною («Великий степ. Карпатський хребет», «Вже однако смердить у Карпатах і на Подніпров’ю»). В усіх трьох поемах реципієнтові вільно спостерігати цікаві трансформації українського духу. (Причому, в різних його одмінах: від гуцулів, яких іще можна пошукати в Карпатах, – до сливе зниклих безвісти русів. Тих русів, історія яких надійно похована внаслідок невтомного тисячолітнього фальшування). Говорячи про ці твори, я дещо порушив їхню композиційну топографію, почавши з «Де гуцули?», тоді як у книзі ця поема завершує розділ, відновлюючи у свідомості читача вагому концептологію поета в повітрі. Можливо, поет натякає на те, що сьогодні вся Україна в повітрі.
15 січня 2015 р., м. Вінниця
 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал