Не маючи нічого спільного із
персонажем відомого фільму «За бідного гусара замовте слово», герой цієї
розповіді був справді людиною честі і хоробрим гусарським офіцером — гідним
представником свого давнього чернігівського козацького роду. Але уславив своїх
предків і нащадків перш за все тим, що його ім’я увійшло коротким рядком у
біографію Тараса Шевченка.
Погожого
квітневого дня 1847 року Тарас Шевченко, попрощавшись у Седневі зі своїми
добрими і щирими друзями — братами Лизогубами, вирушив до Києва. Як не вмовляли
Ілля Іванович та Андрій Іванович не брати із собою рукописів, знаючи їхній
«крамольний» зміст, не послухався поет. Та й хіба міг він тоді знати, що за
доносом студента Олексія Петрова вже розпочалися арешти членів
Кирило-Мефодіївського братства. 5 квітня на переправі через Дніпро навпроти
Києва було заарештовано і Тараса Григоровича.
Ось
як описав цей арешт мемуарист Автоном Солтановський: «Шевченко з багатим
поміщиком, кавалеристом Солоніним під’їхав до Дніпра навпроти фортеці. Але
Дніпро навесні дуже розлився – переправи не було. Стояв тільки великий човен
для переправи пошти і кур’єрів із квартальним наглядачем та двома жандармами.
Човен готовий був відплисти до Києва. У проханні Шевченка перевезти його з
товаришем відмовили, але коли Солонін пообіцяв велику винагороду, поліцейський
надзиратель і жандарми прийняли їх у човен. Човен, власне, очікував Шевченка,
але щоб не викликати його підозри й не дати йому можливості сховати щось із
своїх речей, його спочатку начебто не погоджувалися прийняти. На середині ріки
квартальний наглядач показав Шевченкові розпорядження й оголосив його
арештованим. Через кілька хвилин Шевченко вийняв із кишені пальта в’язку
паперів і кинув за течією. Квартальний надзиратель і жандарми помітили це й
розпорядилися вийняти з води в’язку. Солонін пропонував великі гроші, щоб
в’язці дано було поплисти, але не встиг. Квартальний надзиратель і радий би
отримати куш, але боявся зради з боку жандармів і гребців, а жандарми боялися
квартального надзирателя».
Подібні спогади записав від Варвари Рєпніної один із
перших біографів Шевченка Михайло Чалий. У них зазначено, що на паромі під час
арешту був «один гусарський офіцер», родич подруги Рєпніної — Глафіри
Дуніної-Борковської (уродженої Псьол): «Здогадуючись, що у валізці поета
заборонений плід його музи, він хотів скинути її уводу, але поет не допустив
його до цього. Потім гусар пропонував поліцейському агентові значну суму грошей
(він був не з багатих людей) за знищення деяких віршів, але той не погодився,
очевидно, тільки тому, що при обшуку арештованого були свідки, котрі могли б
донести начальству про його дії». Про це зустрічаємо також у записах Миколи
Білозерського, котрий згадує про «офіцера С-у».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Хто
ж цей гусарський офіцер?
Йдеться
про Захарія Костянтиновича Солонину. На жаль, цього імені не фіксує виданий
більше тридцяти років тому «Шевченківський словник», немає його і в більшості
видань про життя Кобзаря. Найбільш вичерпні дані про нього подає відомий
шевченкознавець Петро Жур у своїй книзі
«Дума про вогонь». Він пише, що ротмістру Солонині на час арешту Шевченка було
тридцять вісім років, службу розпочав він у Митавському гусарському полку,
згодом служив у Лубенському гусарському короля Ганноверського полку, часто
буваву Києві. Його батько Костянтин Іванович Солонина був хрещеним батьком
Глафіри Псьол…
Перечитуючи
ці скупі рядки, мимоволі ловиш себе на думці: а чи не з відомого остерського
роду Солонин цей гусар, що так хотів допомогти Тарасу Григоровичу під час його арешту?
Ствердну відповідь на це питання подають «Родословная
книга Черниговского дворянства» графа Г. Милорадовича та чотиритомний
«Малороссийский родословник» В. Модзалевського. Певно, цими джерелами
користувався і Петро Жур. Але вибрав найголовніше. Ми ж маємо змогу більше
довідатися про гусара Захарія Солонину та його родичів.
Цей відомий український козацько-дворянський рід бере
початок від Дмитра Солонини, котрий народився на початку XVII століття і,
згідно із сімейною легендою, був брацлавським полковником. Його син Костянтин
був наказним київським полковником. Вже тоді Солонинам були «пожалувані» великі
маєтності на Остерщині, зокрема, згодом універсалом гетьмана Івана Мазепи від 2
січня 1696 року їм віддано у власність села Карпоки, Літки та Соболівку із
землями та населенням. Упродовж XVIII століття остерськими сотниками бачимо
їхніх нащадків Сергія, Михайла та Івана Солонин. Із ліквідацією козацького
устрою Солонини служать у російській армії, найперше у кавалерії — ось чому на
їхньому родовому гербі бачимо кавалерійську зірку. Починаючи з кінця
позаминулого і майже протягом минулого століть Солонини були предводителями
дворянства Остерщини, обіймали інші високі посади у своєму повіті.
Близько 1773 року народився Костянтин Іванович Солонина —
батько нашого гусара. В юні роки розпочав військову службу — корнет гусарського
полку, брав участь у бойових діях у Швейцарії, з 1811 року перебував на
цивільній службі — колезький радник у Чернігівській губернській будівельній
експедиції, губернський секретар, підкоморій Остерського повіту. У 1806 році
отримав у спадок села Савин і Озерне (тепер Козелецького району). Помер 1824
року, похований у Савині.
У
цьому ж селі у 1809 році народився його син Захарій. До сказаного Петром Журом
додамо: у 1831 році Захарій Солонина у склалі Хоперського козачого полку брав
участь у бойових діях на Кавказі, за що одержав орден Святої Анни четвертого
ступеня з написом «За хоробрість». Його дружиною була Марія Григорівна — представниця
іншого відомого українського козацько-дворянського роду Гамалій.
У1850
році ротмістр Захарій Солонина вийшов у відставку і розпочав цивільну службу у
Саратові, помер у 1855 році у Воронежі. Серед його рідних варто назвати
молодшого брата Миколу Костянтиновича — гірничого інженера, який довго працював
на Уралі, а останок свого життя провів у Савині, де й похований. Із чотирьох
дітей Захарія згадаємо лише сина Григорія. Він служив на Сахаліні «по тюремному
ведомству», у 1904 році був звинувачений японцями у шпигунстві і скараний «с
отсечением головы».
Наша
розповідь була б неповною без згадки про останнього із роду остерських Солонин
— Володимира Костянтиновича. Народився він 1851 року і все своє життя присвятив
армії, у 1911 році отримав звання генерал-лейтенанта, був нагороджений
російськими орденами Станіслава і Володимира, а також Сіамським орденом із
зіркою, Перським орденом Лева і Сонця із зіркою, Чорногорським орденом князя
Данила та Болгарським орденом Олександра. На схилі літ, не будучи ніколи
одруженим, він заповів свою остерську садибу рідному місту. Нині у цьому
двоповерховому будинку (одному із найкрасивіших у сучасному Острі) серед
старовинного парку розташовано місцевий краєзнавчий музей.
Маючи
таку інформацію, можемо зробити деякі висновки. По-перше, гусар-ротмістр
Захарій Солонина 5 квітня 1847 року, очевидно, їхав зі свого родового маєтку у
Савині до Києва, у дорозі й звела його доля із Шевченком. По-друге, він міг
заочно знати Шевченка — чути про нього від своїх рідних, зокрема, як стверджує
Петро Жур, від Глафіри Псьол. По-третє, навіть за кілька годин спільної поїздки
до Києва Солонина міг довідатися від Шевченка про те, що той їде із Седнева від
Лизогубів, які доводилися далекими родичами Солонин. Саме так: родовідне дерево
Солонин стверджує, що Михайло Солонина, котрий був остерським сотником у 1729 –
1751 роках, мав за дружину доньку Я. Є. Лизогуба, тобто прабабусю Захарія
Костянтиновича. І, нарешті, темою його розмови із Шевченком міг стати і той
факт, що художниця Глафіра Псьол (знайома Шевченка і родичка Солонини) саме
тоді якраз вийшла заміж за Петра Дуніна-Борковського, брата Надії Дмитрівни —
дружини Андрія Лизогуба.
Як
бачимо, Захарій Солонина був попутником Шевченка незвичайним. Тому й так
прагнув якось допомогти поетові у скрутній ситуації на переправі.
Власне,
на цьому можна було б поставити крапку, якби не одна обставина…
Наприкінці літа 1857 року Тарас Шевченко повертався із
десятилітньої солдатської неволі. Корабель «Князь Пожарський», яким він плив по
Волзі до Нижнього Новгорода, зробив зупинку у Саратові. У Шевченка побував
саратовець Петро Чекменьов, котрий повідомив поета, «що Марія Григорівна,
людина нам невідома, ваша землячка і поклонниця, наказала мені передати вам її
сестрин поцілунок і вітання з бажаною волею». Про це Шевченко записав у своєму
«Щоденнику» 1 вересня того ж року. Ми ж підкреслимо — ота Марія Григорівна була
вдовою Захарія Костянтиновича Солонини.
Маємо
відтак хвилюючий факт: Захарій Солонина був останнім, хто спілкувався із
ІІІевченком перед його арештом і подальшим засланням, а його дружина — однією
із перших, хто вітав поета із довгожданою волею. Є всі підстави вважати, що в
цій родині шанували Тараса Григоровича, знали його творчість. Можливо,
спілкувалися Солонини в ті роки і з товаришем Шевченка по Кирило-Мефодіївському
братству, видатним українським істориком Миколою Костомаровим, який відбував на
той час своє заслання у Саратові. А це спілкування аж ніяк не могло обійтися
без згадок про Шевченка. Принагідно також зазначимо, що Марії Григорівні, на
відміну від свого чоловіка, судилося
довге життя. Ще в 1913 році, на час укладання В. Модзалевським свого
«Родословника», вона, маючи 84 роки, жила у Києві при своїй доньці Катерині (у
заміжжі Клопотовській).
Отож замовимо тепле слово про Захарія Солонину
— доброго і чесного гусара…
м. Чернігів