До роковин смерті письменника
Закінчення. Початок у ч.5
«КАЛИНА ЧЕРВОНА»:
ТВОРЧІ МУКИ Й БЮРОКРАТИЧНІ БАР’ЄРИ
Дуже нелегко далася і Григорові, й нам, видавцям, книжка В.
Шукшина «Калина червона» у перекладі Г. Тютюнника. Григір Михайлович любив
Шукшина, йому імпонували і творчість письменника та кіномитця, і його
особистість. Коли Шукшин помер, Григір без будь-яких уповноважень, за покликом
власного серця, поїхав на похорон російського побратима з гронами червоної
калини. І задум озвучити його українською мовою вважав своїм обов’язком.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Саме озвучити.
Творчий процес перекладу (а це 1977 – початок 1978 рр.)
відбувався на наших очах. Григір годинами шукав потрібне слово, вибудовував
адекватний, рідною мовою, суто російський вислів, вжитий в оригіналі, перевіряв
його на слух. Хто спостерігав за цим процесом — став свідком виняткової
відповідальності письменника як перекладача, яка базувалася на любові до слова
і великій повазі до особи автора, шані до українського читача. Це тим
важливіше, що перекладацтво великоформатної прози з російської у ті часи часто-густо
носило характер відвертого заробітчанства і халтури, та ще й здобуття ласкавого
погляду іменитих московських авторів.
Щоб пришвидчити виробничий процес, завчасно було замовлене і
виготовлене художнє оформлення. Та раптом… один із керівників Держкомвидаву
зажадав замінити назву книжки — щоб не «Калина червона» (це про нього, не
називаючи прізвища, згадує Григір і в листі до Феодосія Рогового, від
01.01.1978). Григора це засмутило: адже, за його задумом, саме найбільш
знаковий твір визначав тональність усієї добірки оповідань та кіноповістей. І
обкладинка виконана мистецьки — суголосна назві, яку дав перекладач. Але
виконувати вимогу повноважного державного органу потрібно — інакше книжка
«вилетить» із плану. Вирішили поки що поступитися — замінили якоюсь безликою
назвою (типу «Твори» чи под.). Але обкладинки не переробляли. Рукопис здали до
друкарні. А коли керівний товариш чи десь поїхав, чи пішов у відпустку,
швиденько окремим листом до Держкомвидаву і резолюцією іншого керівника
відомства закріпили назву, пропоновану перекладачем. Григір Михайлович, який
добре знав видавничу і надвидавничу «кухню», торжествував. Ми, видавці, теж.
Здавалося б, дріб’язкові речі. Та скільки вони коштували
нервів, демонструючи систему, в жорна якої потрапляли і Василь Симоненко, й
Ліна Костенко, й Борис Олійник, і Петро Засенко, й Микола Вінграновський, і
Віктор Близнюк, і Володимир Підпалий… Не кажу вже про тих, хто опинився за
гратами.
«ТРИ ЗОЗУЛІ З
ПОКЛОНОМ»
Бринить у пам’яті ще один епізод. Якось завітав до мене педагог
педагогів Всеволод Якович Неділько (у нас склалися традиційно добрі взаємини).
Він, викладач університету ім. Т.Г.Шевченка, щиро і турботливо дбав про
підвищення фахового рівня столичних учителів української словесності. Попросив
розповісти слухачам курсів, які він вів, про видавництво і ту літературу, яку
випускаємо, та ще якби «прихопив» когось із письменників. А тут саме нагодився
Григір Тютюнник. Він згодився на таку зустріч. І ось у призначений час — перед
нами переповнений клас учителів. Григір Михайлович прочитав щойно завершену
«Три зозулі з поклоном». Читав, може, й не з таким артистизмом, як нам випадало
чути у видавничих коридорах чи кімнатах з його уст окремі фрагменти, фрази
навіть. Але аудиторія була як заворожена. Ніхто не поворухнувся навіть, стояла
неймовірна тиша. А потім — схлипування і сльози. Мені здається, що й сам автор
уперше збагнув, що він написав, — в усякому разі він ще якийсь час потому
перебував у полоні написаного і знову, разом з оцим чутливим жіноцтвом,
пережитого. Боюся зміщень у часі, але мені здається, що коли ми вже йшли у
видавництво з тієї зустрічі, Григір сказав, що серед слухачів, десь там у
кутку, сиділа і його дружина, вчителька Людмила Василівна.
НА ВІДСТАНІ СЕРЦЯ
І насамкінець — про наші з Григором Михайловичем особисті
взаємини. Вони були людськими. І базувалися на довірі, щирості й повазі.
Складалися поступово, аж ніяк не в службовому режимі і не визначалися моєю
посадою. Хоча він прекрасно розумів, у яких жорнах доводиться фактично постійно
перебувати головному редакторові молодіжного видавництва (а я на цій
посаді був упродовж десяти років:
1970-1980). Цікава діалектика: він був потужним письменником, магом художнього
слова, відкритим і відважним утверджувачем правди — і поруч із ним почуваєшся і
сам сильнішим, упевненішим; а водночас часто-густо він сам потребував душевного
слова, якоїсь підтримки, опори — і відчуваючи це, я старався стати йому на
поміч. Цілком можливо, що нас об’єднувало і тяжке, безбатьківське дитинство, в
якому сформувались і чітка самовизначеність, самостійність, працелюбність, і
гостре, але болісне відчуття несправедливості, особистої незахищеності і майже
постійного (в дитинстві і юності) … голоду. В його творах був суворий реалізм життя з усіма його
вадами. І ця правда потрібна була йому, мені, усьому суспільству — як ліки,
аби, сягнувши певної висоти, не спаскудитися, не запродати свою душу ницим
інтересам. В усякому разі наше зближення з роками наростало, набувало сили,
збагачуючись і дрібними деталями, і знаковими епізодами.
Григір Михайлович, незалежно від того, працював чи не
працював у штаті видавництва, бував на святкових застільних вечорах у колективі
— його кликали. Бували й вужчі бесіди — за чаркою чи без неї. Мушу зазначити,
що не такий він уже був наївний і нерозбірливий, щоби сісти за стіл аби з ким.
А втім, лишати нащадкам образ видатного письменника в
алкогольних вимірах — неблагородно і невдячно. Краще читаймо і перечитуймо те,
що він написав. Отам його істинність, його сутність.
Йому нелегко писалось, а ще важче давалися публікації в
періодиці, як і вихід книжок. І справа не лише в особі редактора, чиє прізвище
зазначене у реквізитах. Над видавцем ще були цензори, інші ідеологічні стражі,
в тому числі деякі аж надто пильні «побратими» по перу зі спілчанського середовища.
До Григора Тютюнника ставлення у «Молоді» було побожне. Без його згоди Надія
Борисівна Мурченко не зважувалася виправити жодного слова. Пригадується епізод.
Коли виходила книжка «Крайнебо», чисто з технологічних міркувань треба було
щось підкоротити. Кілька абзаців. Автор десь у селі. Аби зберегти недоторканним
текст, потрібно переверстати, що означало подовження строку виходу книжки. Але
ж з верхів будь-якої миті може надійти команда зняти книжку з виробництва
взагалі. Вирішили, всупереч стандартам і культурі книжки, вилучити сторінку зі
змістом. Приймаючи таке рішення, я розумів, що спотворюємо, так би мовити,
обгортку, зате лишаємо цукерку.
Коли Григір повернувся, я йому пояснив ситуацію — гіркою
посмішкою він «схвалив» такий підхід. Був 1975-й рік — лютувала
«маланчуківщина».
Та хоч якими б болісними були народини, але вихід кожної
книжки був для нього радістю. І цією радістю він час від часу ділився й зі
мною. Тож зберігаю як найдорогоцінніший скарб книжки з його дарчими написами.
Григір Михайлович дарував ці книжки не тільки тоді, коли виходили в «Молоді»,
до яких я мав службову причетність, а й інші, коли я був, так би мовити, «поза
грою».
(Аби не бути самозванцем у цих своїх нотатках-спогадах,
додаю автографи Григора Михайловича).
***
У робочих кімнатах і коридорах видавництва «Молодь» (ще раз
наголошую на цьому) Григір Тютюнник ніколи не був чужим. Попри всілякі, про які
згадано і не згадано, труднощі, що поставали на його шляху до читача, він
почувався тут, на Пушкінській, 28, на п’ятому поверсі, як у теплій, затишній
домівці. Якось зайшов до мене в кабінет: «Ходімо, хочу познайомити тебе з
мамою». Ми пройшли по коридору: там, поруч із виходом до ліфта, за маленьким
журнальним столиком сиділа його мама. Григір сказав мамі, який я хороший, а я дивився
на неї —переді мною мовби моя мама, тоді теж ще жива. Така ж виразно полтавська
говірка, й обвітрене обличчя, й вироблені руки… Усі вони, наші
матері-селянки, дуже схожі поміж собою, пестовані однаковою долею вічної
колгоспниці.
Не раз заходив він і зі своїм синочком Михайлом (згодом, уже
працюючи директором видавництва «Дніпро», я, на прохання Бориса Олійника, узяв
його на роботу, навіть пробував трішки «виховувати», доки відбувалась
«притирка» молодого фахівця в колективі).
У мене вдома Григір був тільки один раз, навіть заночував,
подарував моєму синові Васильку дитячу «Ласочку» з автографом. З якимось
товариством був і я в його квартирі — тільки раз.
А жилося йому нелегко. І матеріально теж. Диво-дивне, але
талант давав йому зиску мізер. Аби якось підтримати, ми йому давали рукописи на
рецензування, а на початку 1980 р. уклали договір на досить солідний обсяг
книжки. Хоча було заведено укладати договір, коли видавництво має готовий
рукопис, з Григором домовилися: тільки-но подасть хоч що-небудь, аби
зареєструвати офіційно наявність рукопису, виплатимо 25 відсотків гонорару як
аванс.
Усі ці дійства на підтримку Григора схвалював і заохочував
директор «Молоді» Володимир Прокопенко, загалом його підтримувала вся керівна
команда «Молоді».
А коли письменника висунули на здобуття премії ім. Лесі
Українки, я написав досить розлогі нотатки про його твори для «Сільських
вістей». Попросив Григора попередньо почитати, аби публікацією не нашкодити
його репутації. Григір дуже тепло відгукнувся, виправив олівчиком двоє чи троє
слів (русизми). Стаття була надрукована. Почесною, ніжною премією твори
письменника були відзначені.
Вірилося, що, попри всілякі буревії, Григір Михайлович міцно
стоїть на землі.
І раптом — березневого ранку дзвінок директора видавництва
В.П. Прокопенка (я саме прихворів і був удома): «До тебе послав машину —
збирайся: не стало Григора». Коли піднялися до квартири, звідти саме виходили
Анатолій Шевченко, Анатолій Дімаров та ще хтось (чи не Михайло Слабошпицький).
Вони й повідомили: самогубство, залишив записку зі словами «Домучуйте когось
іншого».
Упав на злеті. Не дотягнув і до півсотні літ. Хоча ще й нині
міг би жити. Не судилося. Тільки згадуємо.