Григір Тютюнник: мить і вічність

533

До 80-річчя від дня народження

Талановиті літературні твори є надбанням національної
культури, а тому належать не тільки автору, а й усьому народові. Тому наукове
обґрунтування історії тексту, його оприлюднення (як правило, в академічному
виданні) теж має не тільки суспільне, а й загальнодержавне значення. Постать
видатного українського письменника Григора Тютюнника вже кілька десятиріч кінця
ХХ початку ХХІ століття – в центрі уваги як історії української літератури, так
і письменницької мемуаристики. Особливо багато досліджень стосується
інтерпретації різних творів, їхньої образної системи, художніх особливостей,
психології творчості. Значно менше робіт стосуються текстології творчості, де б
розглядалися проблеми вибору основного тексту, хронології епістолярію,
записників і щоденників, підготовки до друку повного видання творів
письменника. Недостатньо досліджено також наукову біографію письменника,
принципи написання якої ґрунтувалися б на документальних джерелах. Однак
дослідники віддають перевагу жанрам документалістики, де переважають
суб’єктивні письменницькі мемуари. Як наслідок, навіть у шкільному підручнику з
української літератури для 7 класу біографічний нарис про Григора Тютюнника
опубліковано з численними помилками.

Після смерті митця з’явилося кілька видань його творів,
однак жодне з них не носить характер наукового. Тепер твори Григора Тютюнника
продовжують видаватися із численними помилками, до того ж не тільки
повторюються суттєві помилки, а й з’являються нові.

Григір Михайлович Тютюнник – видатний митець української
літератури ХХ століття. Саме завдяки такому письменникові можемо говорити про
художню довершеність та справжність української літератури в нелегкі для неї
часи.

Осягнути масштаби неперевершеного таланту  можна тільки за умови глибокого вивчення
літературних джерел його життєвого і творчого шляху, що для Григора Тютюнника є
неподільною єдністю, бо саме із його ще дитячого світогляду, життєвих вражень,
особливо дитинства та юності викристалізувалося самобутнє художнє
світовідчуття. Якщо ж говорити про індивідуальний образ світу митця, то він теж
значною мірою сформувався в роки дитинства, досягнувши в літературній творчості
майже всеохопної  ідентичності з
національним образом світу. Саме ця подібність, внутрішня спорідненість і
визначають справжній талант (чи, навіть, геніальність), і є провідною ознакою
художньої досконалості за всіх часів, а в українській літературі це особливо
відчутно  в творчості Тараса Шевченка,
який силою слова поєднав минуле, сучасне й майбутнє українців.

Про цю особливість таланту Григора Тютюнника особливо
проникливо сказав Іван Дзюба: „Ми ж знаємо, що Григір Тютюнник дивився на світ
широко розкритими очима, зірко бачив усе, що діялося з його народом, і мав на
це свій чіткий і глибоко пережитий погляд. Але навіть якби й не було цього
акцентованого громадянського усвідомлення, цієї інтелектуальної бази
усвідомлення дійсності, – все одно його безвідмовна чутливість до людських доль
як індикаторів певного суспільного життя вводила б у світ
соціально-психологічних, етичних, естетичних вимірів цього життя”.

Починаючи з 1985 року, нами досліджено і  введено до наукового вжиту значну частину
творчого доробку митця: у науково-популярних виданнях опубліковано 120 листів,
усі щоденники й записники, кіносценарій за романом Григорія Тютюнника «Вир»,
за  автографом здійснено текстологічний
аналіз і підготовку до друку новели «Деревій». У Цетральному архіві-музеї
літератури і мистецтва України, архіві Зіньківського сільськогосподарського
ліцею Полтавської області,  літературному
музеї письменників-земляків Шилівської ЗОШ Зіньківського району Полтавської
області, зразковому літературному музеєві Григора Тютюнника ЗОШ №12 міста
Антрацит, архівах приватних осіб виявлено та введено до наукового обігу
різноманітні джерела, що стосуються життєпису письменника, його творчої
особистості.

У цій статті на основі текстологічного вивчення та едиційної
практики творчої спадщини митця доводиться необхідність і пропонується
структура майбутнього повного (академічного) видання творів Григора Тютюнника.

Починаючи з 1968 року, тобто з першої публікації новели
«Деревій» («Вітчизна», 1968, №7) багато літературних творів письменника зазнали
редакторських  та цензурних втручань, що
значно погіршували текст. Нові видання творів Григора Тютюнника передруковуються
із різних видань без чітких текстологічних правил, до того ж, упорядники
нерідко допускаються помилок, що приводить до нових різночитань. Факти ці можна
пояснити переважно об’єктивними причинами: підцензурний характер прижиттєвих
видань, неможливість видання творів при житті автора, відсутність багатьох
автографів, незавершеність деяких творів (наприклад, «Житіє Артема
Безвіконного»), а також суб’єктивними причинами: ігнорування текстологічними
правилами підготовки до друку та просто коректорською недбалістю.

Готуючи до друку першу книгу, Григір Тютюнник продовжував
працювати над стилістикою літературних творів, що особливо стосувалася художніх
деталей, важливих для ідейно-художньої палітри. Так, оповідання «Місячної ночі»
після першодруку в журналі «Зміна» (1964, №3) в збірці «Зав’язь» зазнало
істотних стилістичних змін.

Варто порівняти першодрук із другим варіантом тексту в книзі
«Зав’язь». Перш за все, письменник змінив досить загальну назву «Місячної ночі»
на «Комета», що значно більше співвідноситься із змістом твору.

Варіант перший. «Прийшли ми до нього – мене тоді в правління
обрали – цілою компанією. Давай коня, кажемо.

А Юхим – круть та до комірчини, та й розіп’явся на дверях.
«Рішу, – кричить, – першого, хто підступиться», – і за вила хапається. – «Я цим
конем орю? – питає. – Сію? Добро наживаю? Геть з двору, чортові підкулашники».
І на мене визвірився. Ну, мене й сказило. Тут люди у вічі ширяють, що в нас і
волики були колись, і клуня, хоч і драненька, та своя, а тут ще й він, товариш
мій, підкулашником обзиває…

Біля клубу, на тічку, – ґвалт. Витанцьовують, духами пахне й
цигарками лавошними.  А місячно ж ,– хоч
нитку в голку вшиляй».

Варіант другий. «Прийшли ми до нього – мене тоді в правління
обрали – цілою компанією. Давай коня, кажемо.

А Юхим – круть та до комірчини, та й розіп’явся на дверях.
«Рішу, – кричить, – першого, хто підступиться», – і за вила хапається. – «Я цим
конем орю? – питає. – Сію? Добро наживаю? Геть з двору!»  І на мене визвірився. Ну, мене й сказило…

Біля клубу, на тічку, – ґвалт. Витанцьовують, духами пахне й
цигарками лавошними. Харитін Тиркало, гармоніст, мабуть, п’яненький, приспівує:

«Я на бочці сижу

Бочка котиться,

Ніхто заміж не берьоть,

Заміж хочеться…»

А місячно ж , – хоч нитку в голку вшиляй».

По-перше, в тексті автор вдався до суттєвого скорочення, що
стосується згадки про «підкулашників». Впадає в око бажання зменшити емоційну
напругу від усього трагізму насильницької зміни морально-етичних стосунків на
селі, коли боягузтво одного, за більш-менш заможне життя до колективізації,
привело до позбавлення останньої радості його близького товариша.

Разом з тим, до основного тексту додався один епізод, що
промовисто свідчить про повну духовну деградацію українського села, коли старше
покоління, обкрадене долею, а ще більше змінами в суспільному житті, вже ніколи
не заспіває своїх, тобто прадавніх народних пісень. А нові пісні, які вражають
своєю абсурдністю, тепер  біля клубу
співає п’яненький гармоніст. Уживання русизму теж є не випадковим. Проведений
аналіз переконує в необхідності враховувати авторську волю, взявши за основу
другий варіант при визначенні основного тексту, однак в академічному виданні в
коментарях варто подати і перший варіант, з’ясувавши при цьому  історію тексту літературного твору.

 

Олексій НЕЖИВИЙ,

професор Луганського
національного університету імені Тараса Шевченка

 

Закінчення в наступному числі

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!