Ґрунтовний, унікальний життєпис івана Франка

148

Про Івана Франка написано
багато. Але, безперечно, одними з найцікавіших є глибокі біографічні
дослідження відомого франкознавця Романа Горака. Це такі його твори, як
«Вмерти, щоб жити» (1985), «Ювілейний дар» (1985), «Переполох у Коломиї»
(1986), «Я є мужик, пролог, не епілог» (1986), «Лесь Мартович» (1990),
роман-ессе    «Задля празника» (1987,
1989), повість-ессе «Тричі мені являлася любов» (1983, 1987, 2006), «Ілюзії,
ім’я яким любов» (1996), «Розвіяні вітром» (1999), «Дорога до Жовтанців»
(2006), «Де верхи взносить наш бескид гордий…» (2007), «Твоє ім’я не вимовлю
ніколи» (2008).

Нещодавно
Роман Горак у співавторстві з Ярославом Гнатівим завершив видання десяти фундаментальних
книг біографічної епопеї «Іван Франко».

Перша
книга, як і всі інші, із серії документальної біографії «Іван Франко. Рід
Якова» присвячена найактуальнішим питанням його біографії і збудована повністю
на архівах, що на сьогодні дуже важливо. Всупереч всіляким вигадкам, автори
доводять справжнє українське походження поета. Прізвище вперше згадується в
документах 1777 року на Самбірщині Львівської області у селі Озимина. Існувало
у 16 столітті також село Франків, тепер Залуччя, біля Снятина  Івано-Франківської області. Тому говорити про
німецьке чи ще якесь походження роду Франків не доводиться. Автори дослідження
дуже ретельно й скрупульозно дослідили це за архівними даними та метричними
церковними записами.

Нормальну
школу, де навчався І.Франко («Цілком Нормальна школа», книга 2), мусив
закінчувати кожен, хто бажав іти далі в гімназію (книга 3), потім в університет
(книга 4). Крім релігії, в школі вивчали німецьку, польську та українську,
тобто, як тоді її називали в Галичині – руську мову.

Рідної
мови в Дрогобичі, де навчався малий Франко, не вживали.  Соромилися. Українська мова вважалася  доброю тільки «для спілкування з худобою, для
вивезення гною і для мужви, яка подібна до худоби. Рідної мови цуралися
священики. За те, що дитина заговорила рідною українською мовою, жорстоко
карали.

Майже
те саме було й на Великій Україні, як писав Франко, або, за московською
термінологією, Малоросії.

У
біографії наводиться уривок із нарису Франка, коли він оповідає про зустріч зі
своїм героєм, бурсаком Михайлом, який повідомляє новину, що в бурсі останнім
часом завелися якісь «українчики». Вони читають якогось там Шевченка,
вимагають, аби з ними говорили «по-українськи», а це цілком проти природи. Адже
кожен русин знає, що він не поляк, не українець, а «настоящий русский». Так
учили Михасів у бурсі «Народного Дому», побудованій, до речі, на податки отих
селюхів, які ніяк не могли навчитися говорити «по-людськи», а патякали своєю
хлопською мовою. Колись ця ж сама бурса і той же «Народний Дім» були побудовані
для того, щоб розвивати ту «хлопську» мову, готувати для української культури
молоді кадри. Звідти мала починатися «Молода Русь»… І тепер декількох
хлопців, які відважилися говорити у стінах тієї бурси рідною мовою і читати
Шевченка, вишпурнули за браму тієї ж «Молодої Русі».

«Україну
шалено русифікували, – пишуть біографи. – В українські міста закидались десанти
з Приуралля та Приволжя, щоб доконати «хохлов». Більмом в оці був Львів,
Західна Україна. Тут тільки змінювалася криміногенна обстановка, але десантникам
нічого не вдавалося зробити з національною свідомістю галичанина, з його
високою духовною культурою. Українська мова зникла з діловодства, з вищих
навчальних закладів, зменшувалася кількість українських шкіл. Зате
насаджувалися російські школи, вчителі української мови мали дивовижно малі
учбові навантаження… Геноцид визнавався явищем правомірним. Відразу почали
між собою змагатися ренегати».

Академіки,
московські блюдолизи, активно підпряглися у воза обмосковлення українського
люду, починаючи від «московсько-московських» словників і закінчуючи нищенням
усього, що нагадувало українське. Білодіди, жовтобрюхи і їм подібні були
тут  заспівувачами. Яскравим прикладом
може бути наукова й життєва доля онуки Франка – Зиновії Тарасівни, про що добре
оповідано у першій книзі Горака й Гнатіва. Як, до речі, і доля Франкових синів
Андрія, Тараса, Петра, дочки Ганни і всіх їхніх нащадків, «розсипаних
порохом  по світу…»

У
третій книзі «Гімназія» цікаво описана постать гімназійного вчителя Франка –
Івана Верхратського, який відверто заявляв, що московська мова не може
імпонувати жодному філологові, жодному мовознавцю. Він був прибічником
формування,  власне, української
термінології і номенклатури на основі народної мови, але у вченому тогочасному
світі не знайшов підтримки.

Автори
біографії зазначають, що гімназія привела свого найкращого учня в
яромосквофільський часопис «Друг» тільки з причини відсутності інших видань, а
мова його була далека від народної. Шовінізм Польщі й Москви процвітав.
Принижувалася українська мова, робилося все, щоб показати в принизливому світлі
українську культуру, щоб у підростаючого покоління вироблялася відраза до неї.
Не дивно, що вихованці Дрогобицької гімназії, українці за національністю, дуже
швидко ополячувалися, онімечувалися і мало хто залишався вірним своїй культурі.

Книга
«Університет» охоплює найболючіші і найтрагічніши сторінки житття, тут вперше
авторами введено в обіг низку архівних документів  з історії цього навчального закладу, початки
боротьби за національний характер, про роль учителів у становленні Франка, його
діяльність у студентських товариствах, напружену працю в журналі «Друг» разом
із письменником і громадським діячем Михайлом Павликом, стосунки з істориком і
політиком Михайлом Драгомановим. Зрештою, тут іде мова про перший арешт та
нещасливе Франкове кохання до Ольги Рошкевич.

П’ята
книга «Не пора!» охоплює 1880-1885 роки життя письменника, коли його черговий
раз арештовують. У цьому часі вмістилися і «нові знайомства», що мали б йому
замінити втрачене кохання, і дискусії у товариських колах та на шпальтах газет
із польськими соціалістами, і робота над першою політичною платформою «Програма
польських і руських соціалістів Східної Галичини». Цього ж часу сформувалася
його знаменита ідея служити рідному народові: «Нам пора для України жить».

Саме
в цей період з’являються в житті І.Франка Юзефа Дзвонковська, Наталя Кобринська
як зачинателька жіночого руху, майбутня дружина Ольга Хоружинська. Сприяє він
творчості поетеси Юлії Кравченко, допомагає письменниці Климентині Попович,
якій одного разу скаже: «Коли б я був незалежний від куска хліба і міг творити
лиш те, чим повна моя душа, то я отут би замешкав (у лісі – М.В.), наче
пустельник, і творив би, і творив залюбки! Мій голос тут, в цім величнім
настрої, міцнів би, як єрихонська, і ним пробував би я збудити народ мій зі сну
вікового».

1885
– 1894 роки в житті І.Франка були насичені титанічною літературною, науковою та
публіцистичною діяльністю, газетярською роботою «в наймах», тобто в польській
періодиці, черговим арештом. Шоста книга Р.Горака і Я.Гнатіва так і називається
-– «Іван Франко. В поті чола». Тоді ж він одружується з Ольгою Хоружинською,
навчається у Відні в аспірантурі і захищає докторську дисертацію. Тоді ж
письменник активно займається і видавничою справою та редагуванням.

Сьома
книга «Протистояння» присвячена 1894-1900 рокам. Автори аналізують стосунки
письменника з М.Драгомановим, без котрого, стверджують біографи, неможливі були
б В.Стефаник, Марко Черемшина, Лесь Мартович, М.Павлик. Розглядається і
дискусія навколо громадських, літературних та політичних проблем Франка з Лесею
Українкою, Оленою Пчілкою. Скрупульозно просліджуються вибори до віденського
парламенту і галицького сейму, в яких брав участь І.Франко. Розкривається
творчий процес письменника в час написання роману «Основи суспільності»
поетичних збірок «Мій ізмарагд», «Зів’яле листя» та другого видання збірки «З
вершин і низин».

Восьма
книга «Роки страждань» біографічного циклу «Іван Франко» охоплює 1900-1906 роки
життя Каменяра. Тут іде мова про стосунки письменника з митрополитом
А.Шептицьким, і соціальна доктрина віри і церкви, і будівництво Франком
власного будинку – мрії його дружини Ольги. Висвітлюється наукова та
літературна праця Каменяра. Розкривається лабораторія написання поеми «Мойсей».

Назва
дев’ятої книги «Катастрофа» говорить сама за себе. Йдеться про хворобу
письменника, діагноз, лікування, сучасні дослідження недуги І.Франка. Але він
не складає рук. Хоч руки вже йому відмовляють, Каменяр диктує твори своїм
помічникам, а якщо вони відсутні, то бере зубами ручку, вставляє між пальці,
обв’язує дротиком і пише. У цей час він пише повість «Великий шум», наукову
працю «Нарис історії українсько-руської літератури», «Вавілонські гімни і
псалми», безліч рецензій та перекладів.

Остання,
десята книга з цього фундаментального життєпису про великого письменника, що
його створили Р.Горак і Я.Гнатів, називається «Guo теndis?» (ч.1, «Відхід», ч.
2, «У притворі вічності»). Вони розповідають про останні роки життя І.Франка,
окупацію Львова, перебування його у «Захисті українських січових стрільців»,
його смерть та похорони. А також увіковічення імені Каменяра через видання
творів, назви вулиць та бібліотек його іменем.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!