Ім’я відомого українського сатирика, романіста і публіциста Олега Чорногуза
широко відоме не лише в Україні. Його
добре знають в українській діаспорі, де він часто друкується в місцевій
українській періодиці. Знайомий він і
англомовному читачеві. Статті О.Чорногуза публікуються зокрема в «Українському слові» ( Париж), у США – на
шпальтах «Свободи», «Нової газети», «Америки». Остання виходить двома мовами –
українською й англійською. В
«Українській думці» (Лондон) Олег Чорногуз – також частенький гість як автор.
У минулому й позаминулих роках світ
побачили дві його книжки англійською. Це «Повість моїх літ» і «Ремезове болото»
(сатиричний роман) та кілька статей і новел у перекладі відомої перекладачки
Роми Франко (Канада) та публіцистичних статей в перекладі Марти Олійник
(Канада). Американський есперантист Віктор Паюк (Чикаго, США) переклав мовою
есперанто чимало статей і новел Олега Чорногуза, які розійшлися у 24 країни
світу. Він же 1986 року переклав і уривки з сатиричного роману Олега Чорногуза
«Вавилон на Гудзоні».
Свого часу мені довелося працювати
разом з Олегом Чорногузом у сатиричному журналі «Червоний перець». Власне, він
там був почесним Головою видавничої ради. Але в кожному номері, під
псевдонімом, він друкувався зі своїми гострими
фейлетонами, інтермедіями, сатиричними одноактівками.
Олег Чорногуз плідно працює в художній
літературі. Майже щороку виходить його сатиричний роман. Перші романи
«Аристократ із Вапнярки», «Претенденти на папаху», «Вавилон на Гудзоні» взагалі стали
українськими бестселерами і друкувалися більш ніж 100-тисячними накладами.
«Аристократ із Вапнярки», який, до речі, перекладений на чотири світові мови,
взагалі виходив добрих півтора десятка літ тими ж самими тиражами. Навіть нині
( я дізнався з Інтернету) його роман «Претенденти на папаху», що також вийшов
115-тисячним накладом, продається в московській книгарні «Бестселер» в
оригіналі.
За десять років (саме стільки я знайомий з
Олегом Чорногузом) у нього вийшло, здається, сім сатиричних романів. Це «Дари
пігмеїв», «Примхи долі», «Золотий скарабей», «Ремезове болото», «Ніч без
милосердя» і роман-гротеск «Гроші з
неба». Останнім, як і попереднім твором – «Ремезове болото» – уже зацікавилися
перекладачі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Так, Юрій Ткач з Австралії автору
надіслав уже перші свої розділи англійською, Володимир Іконніков із Москви –
російською, а Віктор Паюк з Чикаго перекладає роман мовою есперанто.
Мені коротко хотілося б зупинитися на
останньому романі (як сам автор жартує – останньому на цьому тижні) – «Гроші з
неба». Цей твір побачив світ у
київському видавництві «Український письменник». Це роман-застереження.
Застереження сучаснику. Хочете – людству. Роман глибоко філософський. Складний
за своїм змістом: міфічний, загадковий і для багатьох поверхових читачів може залишитися
й незрозумілим. Я б сказав, що це роман наших століть. Нашої всепланетарної і
чергової (на думку автора) циклічності. Судячи з твору, автор певний, що ми
живемо в своєму черговому вимірі. Що людство вже проходило цей шлях, який
закінчився для нього трагічно, і нині ми повторюємо шлях своїх далеких
попередників. Нас історія людства нічому не вчить. Ми живемо, як метелики, –
одним днем і не думаємо про свою всесвітню колиску, ім’я якої Земля. Від роману віє постійно якоюсь загадковістю,
хочете – магією, таємничістю при нашій буденності та реальності.
Сатиричний роман-гротеск Олега Чорногуза «Гроші з неба» – це твір
«нового потоку» в українській літературі, застереження і заклик до прозрівання
людства. За ширмою реальності земного «буття для буття» ми відчуваємо авторове
застереження. Заклик: люди, схаменіться. Гроші – це не від Бога, а від сатани.
Гроші – це завжди зло. А великі гроші – Велике зло. Часто просто передчасна
смерть. У романі описується, як нашою планетою ходить загадковий Той і проводить
над людьми експерименти. Він начебто перекидає місток від епохи неандертальця
до сучасного «крутяка», і ми бачимо, що еволюційно людина в своїй суті майже не
змінилася. Її внутрішній світ той самий: жадібність, жорстокість, немилосердя
до свого ближнього, незважаючи на заклик Творця нашого – полюбити ближнього, як
самого себе. Цього людина, навіть
глибоко нібито віруюча, часто не дотримується в своєму реальному, світському
житті.
Той дарує неандертальцю три шкури
мамонта і перевіряє, яку він з трьох собі потягне до печери: найменшу, середню
чи найбільшу. Неандерталець тягне найбільшу, хоча вона йому не під силу.
Подібний експеримент Той проводить і над нашим сучасником: він виставляє на
показ біля супермаркету на вибір три автомашини: «Копійку» (Жигулі), «БМВ»
і «Бентлі» і чекає, до якого з цих
автомобілів потягнеться рука сучасного «неандертальця». Той переконується, що в
цьому світі нічого не змінилося – сучасний також вибирає найкращу автомашину –
«Бентлі».
Гроші з неба, за влучним виразом
автора, нікому з них не приносять щастя. Всі, хто понадився на дармовий
«сюрприз», закінчують своє життя
передчасно і трагічно.
Ліричний герой роману – Василько Баз,
який не вибирав грошей з неба і не вибирав автомобілів, але Той йому подарував
кілька мішків тих самих грошей всього за 30 копійок, яких нібито не вистачало
Тому у супермаркеті, коли він вибирав для себе паляницю. Василько за нього
заплатив, а потім ще на іржавій «Копійці» довіз Тоя додому. І тільки у себе в
хаті помітив, що в нього в авто залишилися торба з паляницею отого убогого і
патлатого, у полотняних штанях і такій же сорочці. Він одразу розвернув своє авто, щоб відвезти
тому несучасному і нещасному, на його
погляд, диваку, який нібито прийшов у наше століття з інших епох його речі..
Але на тому кілометрі траси, де він півгодини як проїжджав і висадив там того дивака у полотняних штанях
біля чепурної патріархальної
хатки-мазанки з рожевими мальвами і плетеним тином, уже нічого не було. Василько поліз у торбу і помітив, що в ній не
паляниця лежить, а гроші… Великі гроші, які опустилися начебто з неба на його
голову, і від тієї миті починаються в героя роману страшенні пригоди і
митарства.
На завершення тільки хочу навести бодай
один абзац з епілогу роману:
« Я обернувся… Але Його ніде не було. Його
ніде не було… На місці Тоя сидів великий пес з розумними очима…Він дивився на
мене, я дивився на нього… Я не бачив навколо себе жодної людини… Навколо тільки
автомобілі… Тисячі автомобілів… Мільйони автомобілів… Я ще раз глянув на пса. Пес сидів. Пес сидів
і не спускав з мене очей. Я ще раз глянув на нього. І я не міг повірити своїм
очам. Просто не міг повірити, бо я такого ніколи не бачив. Ніколи такого не
бачив. Пес сидів на задніх лапах, дивився мені в очі. І плакав. Пес плакав. Плакав великими сльозами.
Великими, як його очі».