Градація тиші у малому великому світі Романа Дідули

 

Андрій СОДОМОРА

 

«Хіба хтось несповна розуму цінуватиме щось вище, аніж дружбу»… Скільки б не спливло віків, а з цими словами про дружбу (належать вони Горацієві) завжди погоджуватиметься людина. Про дружбу, отже, й вірність: «Хай знає тиран собі на біду, / Що друга я зроду не підведу…» (це вже Ф. Шіллер в озвученні М. Лукаша). «На біду» – бо тиран, загалом лиха людина, й серед казкових багатств буде бідаком: дружба буває лише між добрими людьми, бо вона – сфера душі, а яка ж то душа у лихої, захланної людини?.. Роман Дідула, передусім, – щирий приятель. З ким він заприятелював – перед тим розкриває усю свою на диво багату і вразливу душу. Роман – наче із того  далекого віку, який золота не знав (тому й називають його золотим), – із віку, що багатий золотом душі. А жити доводиться – у залізному віці, з усіма його, такими важкими для душевної людини прикметами: галасом, гуком, багатослів’ям, із девальвацією слова, отже, любові.

По-різному можна відповісти на запитання, про що пише Роман Дідула. Можна й так: пише він про тишу. А тишу треба слухати душею. Світ – тихий, ясний. Це людина рве його вибухами, затьмарює димами і сама, врешті, втрачає здатність і бачити, й чути той світ, Божу красу. Роман Дідула, до найтонших нюансів, і бачить, і чує. Побачене й почуте прагне викласти на папір, щоб поділитися з читачем. Не для свого задоволення чи для письменницької слави – пише з болем душі, щоб порятувати той світ, щоб інших закликати до його порятунку, врешті, щоб «виробити душу»: «Щоб обробити землю, треба плуга, а щоб виробити душу, треба болю і горя, і, звичайно, земних радощів»… Гортаючи п’ятитомник «Вибраних творів» Романа Дідули, я почав був робити закладки й підкреслювати ті місця, якими можна було б найкраще проілюструвати свої враження й думки, та скоро виявилося, що закладки – на кожній сторінці, а підкреслено – кожен рядок. Але на чомусь таки треба зупинитися. От я й зупинився на тому, що мене найбільше вражає, найбільше вабить, – на стежці до тиші, до найтоншої Романової струни (із розділу «Тихо! Тихіше! Тихесенько» («День над вечірнім берегом»): «Ниточка води, тонша за трав’яне стебло, незабутній водоспадик, що вивів мене зі стану болісних і, сором признатится, суєтних переживань, як жива душа, як приятель, іде за мною, та не завжди заспокоює. Важко бути спокійним у неспокійний вік. Ось знову донеслось ніжне, тихе жебоніння водоспадика і заговорило у мені. Чи почують той шепіт мої діти, онуки? Це так важливо…» Авжеж: якщо почують – то почують і голос «Кобзаря», де так часто звучить ця градація: «тихо», «тихесенько», адже з природою, отже, з Богом говоримо тихо. А щоб почули – треба слухати; не лише фізичним слухом, що вимагає дедалі потужніших децибелів, а слухом душі, яка прагне тиші – тієї тонкої струни, яка й будує тишу (без неї, тієї струни, – мовчання, німота: «пташечка тихне, поле німіє…»).

У наведеному пасажі, як у краплині води цього струмочка, весь Роман Дідула – його душа, його біль, його позиція: сльоза – від «Кобзаря»; позиція – від Каменяра (згадаймо: «Супокій святеє діло / В супокійнії часи»). А ще, найважливіше: Роман – у постійному діалозі з природою, живою природою. Як для справжнього філолога немає «мертвих» мов, так і  для справжнього письменника, загалом душевної людини, – немає  «мертвої» природи: від тієї стебелинки й до могутнього дерева, до хмаринки над ним – з усім Роман Дідула веде розмову; щойно вийде за поріг, а ще як потрапить у Карпати, в улюблену свою Дземброню, – одразу ж опиняється в колі «приятелів» і «приятельок» – усього, що росте, повзає бігає, літає… Тоді він і нагострює слух і зір своєї душі, радше не він, а цей же водоспадик чи ще щось інше, на що лінивий душею чоловік не зверне й уваги.

Що ж важливіше для письменника Романа Дідули, зір чи слух? Здається, ті два відчуття у нього врівноважені. І все-таки: «Музика – це втілена в звуки жива душа. Як було б самотньо, коли б цей світ не знав, що таке музика – врешті, хто знає, що таке музика?.. Таємниця музики така ж закрита, як таємниця Бога, як таємниця людської душі… Я сиджу на березі невеликого озерця у Шевченківському гаю, і на мене з неба лине спів пташиного хору… На низьких регістрах так гарно і лагідно звучить наша мова, вона зливається з голосами пташиними і творить прекрасну, в усій повноті, звукову картину природи. Небо і земля, людство і птаство поєднались у чудовій гармонії, щоб зустріти весну…  Я сьогодні був двічі щасливий: коли вийшов у сад і дивився у зоряне небо, до якого на обрії пробивався несміливий світанок, і як слухав музику Баха. Музика підсилила почуття, викликані небесною картиною, а небо поглибило музику»… Як тут не згадати давню Елладу, де підставовою дисципліною освіти, формування людської душі була музика?.. Як не згадати й нашої освіти (та чи освіти?), де так мало живої природи, звуків і барв, – мало світла?..

Отож пише Роман Дідула про тишу. На тій канві – життя у найрізноманітніших його барвах. Нескінченний ряд людських постатей, облич, доль, особливо дитячих, вималюваних так, що вони одразу стають нашими – знайомими, рідними. Передусім – батько й мати: «Ніколи наш тато не був такий файний, навіть нефайно вдягнений, як тоді, коли орав чи сіяв. А вмів добре орати і сіяти. Після нього скиба лежала, як по шнурочку, а збіжжя виростало ні не загусте, ні не зарідке, а в сам раз»…«Моя мама не вилазила з городу від розмерзлого груддя аж до замерзлого. Усе життя її боліли ноги, так що під старість треба було їй за метрів сімдесят за хатою обід носити… Головне для мами було ті метри у город якось подолати, а там вона вклякала і цілий день до вечора копала, садила, сіяла, підсаджувала, досівала, підгортала, жуків збирала, мотичила, кущі перемацувала і знов копала».

Вчорашній день?.. Але хіба не наш святий обов’язок взяти у завтрашній наш день те, що шанували наші батьки, діди й прадіди, взяти – щоб не перервалася тяглість у чомусь найважливішому: у розумінні, що таке добро й зло, правда і кривда, мудрість і дурнота? Чого вартий, скажімо, ось такий, сократівського ґатунку, діалог: «Діду, а якби мудрі знали, що вони мудрі, то вони були би немудрі?» – «Видиш, який ти мудрий, що таке питаєш… Ліпше попаси корову… А певно, що мудрий, коли знає, що він мудрий, то вже не є дуже мудрий» – «А як дурний дізнаєтьсьи, шо він дурний? То шо, він стане мудрий?» – «Я… не… знаю, – повільно каже дідо, – мені тяжко сказати, чи дурний тоди стає мудрий, але вже точно не є дурний»… Іншими словами, як у цього ж Горація: «Перший крок до мудрості, це пізнати свою глупоту і позбутись її». При таких-от роздумах спадають на думку слова Еврипіда, який, пізнавши усі філософські школи, мовив в останній своїй трагедії: «Чим люд живе простий, що схвалив він, тим радив би я керуватись».  Ця порада адресована й нам, сьогоднішнім, хто «у природу, зелений храм, загнав могутню, для руйнувань, техніку»; техніку, продовжмо думку Романа Дідули, для руйнування не лише матеріального світу, а й тієї загадкової субстанції, яку називаємо душею.

Поезія, знаємо, – це єдність сенсу й звуку. Роман Дідула, здається, не писав поезії. Але його соковите, насичене гумором і живими діалектними барвами письмо – це і є добірна, дарма що у прозі, поезія. Втім, хіба  можна непоетично говорити про те, що само є поезією, про те, що наслідують митці й поети, – про природу, надто про природу нашого краю («А що наша земля рай – хто в цьому сумнівається?» – перша фраза роману «В найменшому з-поміж світів»). Варто прочитати перший-ліпший пасаж із будь-якого твору, скажімо, із роману «День над вечірнім берегом» («Його Величність Ліс») – і ми одразу відчуємо животворну єдність того, про що пише автор, і того, як він про це пише, – мов у цілющій воді, купаємось душею, усіма відчуттями, в симфонії звуків та образів: «Іду під пологом лісу, ніби пливу, а дерева напроти мене пропливають, одне за одним ховаються… Угорі під шовковим вітром на самому верховітті сосон, тисів і смерек наче хвиля перегортає пісок – внизу мені запахло морем»… До читання ось таких текстів варто б  залучати сьогоднішніх учнів, які, на жаль, змалечку спілкуються вже не з живою, а таки з мертвою природою…

Читаючи, бачимо й чуємо. Кожен – своє. За тим поважним «Його Величність Ліс» – чую Вергілія: «Спів про ліси почнемо – хай ліси будуть консулів гідні». Бачу у тих лісах не лише автора, а й елегійного Тібулла, який виношував свої вірші, прогулюючись «у цілющих лісах», поета, який «ніколи не був тілом без душі» (так про нього його друг Горацій). А «Моління за рідну землю» сприймаю в унісон із «Молитвою до Матері-Землі» пізньолатинського автора: «Свята богине Земле, що народжуєш / Усе на світі суще і відроджуєш, / Під захист люд береш ти, всім снагу даєш, / Повітря й води – у твоїй підлеглості. / Всьому даруєш тишу, / В сон занурюєш / І знову, ніч прогнавши, світлом повнишся…»  Не можу при цьому позбутися думки, як низько ми впали: виснаживши й засмітивши Землю, вже помишляємо, як би то, через якесь тисячоліття, самим виместися звідси кудись на іншу планету…

Та чомусь найвиразніше бачу «День над вечірнім берегом» – у поставі Роденового «Мислителя»: сидить собі, опершись підборіддям на руку, – щось думає. За ним, невидима для ока, година до години, як цеглина до цеглини, – споруда довершеного дня. Перед ним – погідна рожевість заходу… Десь там, одаль, «у центрі раю, де карб Божий, тече Дніпро з небесами»… Справді, не під інше, не під чуже небо, – зі своїми небесами тече… От лише автора роману не можу собі уявити в такій задумі: Роман Дідула постійно задивлений у  Сонце, в усе, що проростає, пнеться до нього, – як і  глибоко закорінене у рідну землю, сповнене доброти й світла слово письменника, – тягнеться до людей, до споріднених душ…

Залишити коментар