Гра розуму на арфі почуттів

222

Станіслав Бондаренко. Кирилиця київських вулиць .– К.:
Ярославів Вал, 2011

Нова поетична збірка Станіслава Бондаренка «Кирилиця
київських вулиць»  об’єднує  чотири цілком самостійні, різноликі та
різновекторні розділи. Кожен із них у цій поліфонічній книжці має свою
внутрішню драматургію  й генерує власні
естетичні цінності.

Перша  насолода від
зустрічі з прекрасним – заспівна мініатюра «Пам’ять степу»,  чи не кожен рядок якої приносить радість   від точних поетичних формулювань та образних
знахідок: це і дитинство «десь у заячому холодку», і щасливе незнання того,
скількох ровесників посадять і кого уб’ють, і дорога на П’ятихатки «така, як в
Єрусалим», і, зрештою, бабусине молитовне прохання, «щоб з дитям розминувся
ніж»… Є    обнадійливе, до речі, вже  звичне в 
поезії Павла Вольвача,  згадування
Миколи Вінграновського (пізніше будуть і 
зізнання: «Не себе читав лиш, захотілось і Вінграновського», і вже
усталене  скорочення: «Вінгран»), а ще
зблискує  прикметне для автора слово
«кент».  Прикметне, бо далі  яскріють «закадишний вік», «шістка» (хтось зі
шпани) та й сама «шпана», яка прислуговує «паханові», «кастет»,  «анаша» й просто «трава» (спокусливий
наркотик), «так багато стирить» (вкраде),  
«фарт»,   «швах»… Цікаво, що саме
в такому  мовному середовищі народжується
своєрідна теорія  нічиєї: це коли не
хочеться програвати, але й вигравати добра душа не велить. Ліричний герой
поезії «Програш собі» переконаний, що «твоя надія – тільки нічия», а в
мініатюрі «Браток під номером ХХ» відверто 
сповідається: «Між нами – нічия» й додає, як на мене, визначальне: «Та я
– іще з любов’ю».  І тут, і далі в
розділі «Шляхами птахів» маємо традиційне віршування, проте навіть у його
загалом чітких межах Станіслав Бондаренко нав’язує  читачам особисті правила поетичної гри.

Автор  послідовно
втішається глибинними взаємозв’язками слів, їхніми перегуками й перелуннями (
«Що в тебе вранці, // дівчинко, в ранці?…», «Наша Вітчизна // надто
вітчимська», «ходіння сходиками Сходу», «тут все радіє: діє Ра», «чорнозем
чорнокнижжя»), уміло розкладає пасьянс із уподобаних порівнянь («у кронах туй,
неначе у печерці», «блищали губи, наче стоп-сигнали», «тут двадцять століть, як
билинки»),   засновує цілу гільдію  вишуканих тропів ( «спиналась на коліна //
весна ягнятком», «віддаляються гудки зозулі»). А ось і козирні образи  лірика: 
« Лиш місяць десь бомжує вгорі», «сльозу несе наївняк-пацан»…  Усе це, різнополярне, багатобарвне,  поєднується 
прагненням  витворити мовною
палітрою мовби уречевлені картини,  коли
«дещо з незримого стає зриме», коли «слова видаються ще й акварелями».  Заповітна мрія тут – написати  «ікону словесну».

У вірші «Що в кого є» (другий розділ «Вулиці нашого вулика»)
Станіслав Бондаренко згадує Грінченка, Даля та Ожегова й стверджує, що   виплекав «власних слів приблизно сорок».
Очевидно, креативний автор має на увазі, зокрема, й такі новотвори-несподіванки:
«Римаруче римаріччя»,  «за вікнами
есесериться», «Запарижжя» й «Припарижжя», замість звичного альма-матер –
«альма-мачуха»… Тим-то насолоджуєшся 
новими й новими (ранковими!) 
знахідками ( Чернігів – «Богова чернетка раю»),  радієш, адже пильне око  саме цього досвідченого автора помітило, що
«до Почайни Хрещатик стільки вже не ходив!»,  
розмірковуєш про те, як воно велося б, «коли б хазяями Землі // були
птахи, а не люди»… Зрештою, погоджуєшся з далеко не новим  твердженням: «Поети – самотні вовки» й разом
із ліриком огранюєш відповідь на запитання: «З ким радиться Бог?». Відповідь
передбачувана, однак хотілося б, щоб читачі  
її сформулювали  самотужки чи
бодай  знайшли в книжці  «Кирилиця київських вулиць» ( прозорий натяк:
лише з віршувальниками).

Станіслав Бондаренко пише інакше, ніж маститі попередники,
й  не так, як талановиті ровесники.  Рішуче, переконливе «не так», тобто
по-іншому, власне, по-своєму й привертає увагу. 
Це трапляється не завжди, та коли 
автор розгортає феєричне віяло  
образів,    воно стає й твоїм,
близьким,  ба навіть рідним. Отож
хочеться, зокрема, привітати паліндромістів із появою нової сторінки в їхньому
химерному віршо¬творенні. Своєрідні  раки
літеральні, зібрані в третьому розділі з промовистою назвою  «ПАЛІНДРоскоші», заслуговують на окрему
посутню розмову. Поділяю принагідний висновок Григорія Гусейнова: «Після схожих
вправ Івана Іова та Миколи Мірошниченка це найкращий приклад». Справді,
маємо  вишукану гру розуму на арфі
почуттів, де збіг «ру-ро» лунає як заклик до слухавки: «Руро!», а новотвори
«німбообмін» чи «монгологном» 
сприймаються, за автором,  то
як  «У, муза розуму!», то як «У маразму –
ум за  раму» (однаково читаються зліва
направо й навпаки).  Воістину,  стверджує поет, «паліндром – і ні морд, ні
лап!». Так, це почасти гра задля гри, але автор не соромиться її. Навпаки,
розкошує в не¬озорому царстві  рідної
мови, наснажується легким вином її унікального суголосся,  відверто, по-юнацькому невтомно бавиться й
веселиться серед  рідних звуків-згуків-перегуків,
перелунюється з ними чутливою душею.

Ще одна моя  естетична
радість  –  і цикл «Із французького блокнота», де
ліричний герой звертається сам до себе: «А ти впадай в дитинство», і це
вивірене, сказати б, майстерне «впадання», якому присвячений   четвертий, завершальний,  розділ 
«Дітлахартія з хармсизмом». Безперечно, назва   гідна подиву (її розшифрування – за
шанувальниками образного слова). Автор – затятий порушник поетичного
затишшя  й  паліндроміст-зухвалець –  і тут   
експериментує, але пише про малюків і для малюків тактовно, лагідно,
мовби притишено, з тим  непідробним
(батьківським?) пієтетом, який ушляхетнює кожен рядок.

Ось лише одна прикметна скоромовка: «Каже мама а чи тато: //
– Знов гуляти? А читати?! // Взяв я книжку: – А чи та ти, // Щоб тебе усім
читати?». Певен,  «Кирилиця київських
вулиць» – саме  ТА книжка,  яку хочеться читати від першої до останньої
сторінки, хоча в ній  і трапляються
недогляди, приречені на «чорну мітку»: тля, таможня, наглючий, «в
вітчизну»,  «до долонь»…

Станіслав Бондаренко,  
занурений у новочасні формотворчі пошуки,  не поневажає класичних надбань, а коли
виказує  повагу до набутків колег  або  
запозичує вже «нічийні» епітети, то воднораз   пропонує для розпросторення й своє,
оригінальне,  мовби припрошує:
причащайтеся, братове, адже лірики мало не завжди – «сіроманці голодні, //
невгодні в салонах, не модні».   І не
сумує, коли хтось, а не він сягнув невідомих образних островів, адже  зроблено це для спільного дива – поезії.

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!