«Горянин»: руслами господніх вод

177

Мирослав Дочинець сягнув свого
зросту і сили, чи, іншими словами кажучи, викристалізував художній стиль до вищого
ступеня досконалості, й ось уже який рік підкорює вершину за вершиною. Це та
межа, коли письменник писати погано вже не може – не дозволяє рівень
професіоналізму. І прикро слухати, коли говорять, що прозаїк повторюється чи
іде по колу, або ще гірше – поставив своє письмо на конвеєр. Це стосується
багатьох, але не М.Дочинця.

Таких майстрів слова, як він,
завжди було обмаль, Роман Іваничук називає їх майстерштиками. М.Дочинець –
яскравий і незаперечний талант, зустріч з його прозою – це завжди свято відкриття,
подивування і потрясіння. «Горянин» не став винятком. Для мене він стоїть вище
від «Вічника» і «Криничара», хоча обидва романи вершинні в українській прозі
ХХІ ст.

М.Дочинець пише містко,
глибоко, мускульно-пружно, але при тому його проза не втрачає своєї
аркодужності та летючості. Рідкісне поєднання. Це ніби своєрідний сплав
ваговитого письма Галини Пагутяк, Євгена Пашковського і, скажімо, Анатолія
Дімарова та Василя Шкляра з їхнім запаморочливим чаром оповіді. Але М.Дочинець
– своєрідний, ні на кого не схожий. Уже після «Вічника» він твердо зайняв своє
місце у хрестоматійному вітчизняному ряду, змусивши потіснитися визнаних
майстрів. І зайняв це місце цілком законно, природно, і, будемо вірити,
назавжди. «Лис у винограднику», як на мене, ще не належить до цього ряду, але
трилогія «Вічник», «Криничар» і «Горянин» – це уже вища ліга літератури, її
золотий фонд.

Мабуть кожного, хто читав
«Горянина», не покидало відчуття схожості з «Старим і море» Е.Гемінгвея і
«Трудівниками моря» В.Гюго (тут і там головні герої спромагаються на
неймовірне, майже немислиме). Але об’єднує їх також довершений рівень письма
(сила виповіді), мистецька краса і життєва глибина, що дивують і дарують
естетичну насолоду.

Про що ця книга? Про боротьбу
Старого з Рікою, яка хоче знищити його осідок, боротьбу важку, виснажливу,
часто нелюдську. Але не тільки. Це книга про людське життя, про ті етапи, які
має пройти кожна людина в цьому світі, що прагне чогось добитися.

«Коли ти робиш щось посутнє,
то спочатку тебе не помічають. Потім над тобою сміються. Потім борються з
тобою. А потім ти перемагаєш…»

Цю книгу, на мою думку, можна
поділити на такі розділи: Старий і ріка, Старий і гори, Старий і люди. Бо
Горянин бореться не тільки з великою течією, а й з долею і немудрими людьми.
Читати Дочинця не тільки велика втіха, а й користь для душі і розуму.

Скільки перлів розсипано на
сторінках цієї книги – не злічити. Ось хоча б деякі з них: «Небесний вогонь із
земним знаються», «Починай роботу не з рук, а з голови», «Не той сильний, хто
камінь верне, а той, хто в собі серце вдержить», «Для втіхи потрібно так мало –
просто, щоб падав дощ», «Дерево – се худоба Божа», «В лісі так: скільки знаєш –
стільки маєш. А хист за плечима носити не треба», «Якщо доля кладе нас на
коліна, це означає, що треба помолитися», «Денний сон короткий, але шовком
шитий».

Як бачимо, це поради, за якими
визирає тінь діда Ворона чи Вічника. Але в цьому немає нічого поганого. Це
означає, що «Горянин»  продовжує тяглість
лінії, що її започаткував у нашій літературі М.Дочинець. Автор і сам нагадує
гірського філософа-любомудра. Волею долі і Бога йому судилося виповісти душу
свого народу, загадкового і високого духом, як гори. І робить він це чесно,
сумлінно, відповідально і, головне, талановито. Це проза, що вимагає поту і труждини,
роботи душі й мозку. Але слідів поту тут не побачиш, як їх не видно, скажімо, у
В.Стефаника, Григора Тютюнника чи Віктора Міняйла.

Старий Горянин – синонім
мудрості, по-земному просвітлений, але не святий, тертий великими бідами і
випробуваннями, але не зламаний, загартований суворою школою життя.

Роман густо заселений людьми,
і в кожного так ретельно виписаний характер, зовнішність, внутрішній світ, що
перед внутрішнім зором він постає, як живий. І прізвища героїв такі емоційно
забарвлені, що відразу западають у душу: кривий бубнар Сюсько, Гафія-шивкиня,
майстер Матій, чиїм рукам пів-Верховини кланяються, Штеньо, суперник Горянина
за дівку, дід Микула, звіролов, вуйко Тимко, Токо, Ружіка, Ілена-розлучниця,
Аркадій, сміхотливий чоловік з Ужгорода…

Особливу роль у творі
відіграють деталі, напрочуд точні, тонкі, психологічно переконливі. «Старий
торкнувся пальцями дерев’яного рамена, рясно посіченого тріщинами. Видати, й
хрести мають зморшки від старості».

«Старий вийшов на задні
могили. Бабин хрест підточили мурахи, і він похилився чисто як і вона в останні
роки. Чеберяла переломлена в попереку, як вербова ключка для відра».

«Іржаве око цвяха з-під
кривого дерев’яного плеча запитально дивилося на нього. Чисто бабиним взором.
Як тоді, в дитинстві. Аж шкіру взяло брижами».

«Якось старий різко підвівся і
збив головою з ліщини порожнє гніздо. Звичайне пташине кубельце, скільки він їх
бачив! А тепер держав на долоні й зосереджено розглядав це дивовижне твориво:
пір’їнка до пір’їнки, пушинка до пушинки, травинка до травинки. Яку величезну
потугу приклало дрібне створіння, щоб мати в дикому світі свій прилисток. І
хіба не це зараз робить він?! Б’ється над тим, аби захистити своє родове
гніздовище».

«Сорока – зла і хитра птиця.
Для мене, лісового чоловіка, вона є другими вухами. Найперші звістки від
сороки. І великого звіра вона супроводжує, дає йому знак».

І лексика у Дочинця дивовижна.
Це не просто слова, вишикувані у стрункий і мудрий лад, а справжня стихія мови
в її буйному розкошуванні. Раз од разу натикаєшся на справжні перла, вимовляючи
які, відчуваєш легку віддачу в серці: млак, гірчава, хащовик, войовник, рибарі,
чубрити (носити), півничок (стежка), випулятися (дивитися), ледаяке (непоказне
зілля), пропийдух, бровастий… Письменник уміє слухати слово, як лісник
деревину, як звіролов ходу звіра, як лікар 
людину. Слово набирає в його руках якихось особливих форм. Ось зразок
такої пильної уваги до слова, що подивовує магічністю звучання: «Тверде
свинцеве небо насідало на гори, шипіло колючим вітром. Стоголосою тривогою
блеяли в кошарі вівці. Вейкали чабани, пси їм помагали. Вгиналися шовковими
габами трави, шепочучи щось зловісне. Вогняні батоги з сухим тріском сікли
овид, вогнем писали по горах. Трава пружинила, як дротяна щітка, опиралася
вітру. Він біг пригинаючись, щоб не втратити очима її білих литок. Влетіли в
ліс, букові шапки приглушили гримоти, але затемнили простір. Тепер його вело
дзенькання відра в її руці. І запах – запах зеленого тмину, щоб перебивав озон
передгроззя. Так вона пахла, це він учув ще в колибі».

М.Дочинець полюбляє діалоги,
що відіграють неабияку роль у розвитку сюжету і характеристики персонажів. Як у
драматичному творі, вони місткі й пружні. У нього не подибуєш порожньої бесіди,
гри словами заради самої гри, як у багатьох нинішніх прозаїків. За мовою
дочинцевих героїв видно характер, світогляд, норов і, головне – душу людини.

«А я?» – шелеснув він
затвердлими від дощу губами.

«Що ти?»

«Як я кликатиму, не маючи
трембіти, коли мені забажиться побачити тебе?»

«То вже твоя жура. Свищи в листок
трапети між долонями, або пускай долі рікою білі косички. Може я з берега їх
завважу».

«І піднімешся до мене в гору?»

«Гоя, який скорий! Ще до мене
не зайшов, а вже волить аби я тяглася до нього на хмари».

«Я зійду. Каменем скочуся,
бервеном спливу по Ріці».

«Що мені з каменя?!» –
збитошно хмикнула вона. – Що мені з колоди?!»

«Не знаю чому, та кам’янію
коло тебе, твердію, як стовп дерев’яний…»

Вічник, Криничар, Горянин, як
уже мовилося, споріднені душі, кревняки, брати по духу. Але це три відмінних
типи, які уособлюють три іпостасі гірського народу.

А ще «Горянин» – це
енциклопедія гірського побуту, викладена так просто і  доступно, що вбирати її мудрість так солодко,
як пити дикий мед. «Верховинці зчаста днюють і ночують в горах у вівчарських
стаях, на просіках. Там обходяться попелюхом. Замішувалося тісто на сироватці
чи киселиці, і коли дрова у ватрі перегоріли, загрібали його в грань. За
півгодини попелюх готовий. Щоправда, на нього налипав шар попелу, але нічого:
верховинець за життя має з’їсти свою мірку попелу. Зате де б не був, він був
наче вдома, бо мав при собі головну домашню їжу – хліб».

Ця проза дозволяє прозирнути
далечінь майбутнього і водночас відкидає читача в глиб віків, де копошаться
дивні з’яви і химороді тіні. «Про них він читав йому з давньої книги під
воловою шкірою вуйко Тимко. Були ті люди довгоногі, з орлиними профілями,
світловолосі і в таких же ясних вовняних гунях. Через це їх раніше називали
вовами, вовками, а відтак – дорянами (горяни ж!» чи дорійцями. Сокира правила
їм за третю руку, а її лезо – часто за перше слово. То були дужі й відважні
люди, напоєні козячим молоком і вгодовані дичиною, рибою, горіхами, ягодами і
диким медом. Але гори, скельні пустелі їм були тісні. Вони обснували їх плаями,
що й до тепер служать ногам верховинців і ці артерії зносин простягалися все
далі – до Балкан і Альп, до теперішніх Волощини, Польщі і Чехії…».

 Автор намагається охопити весь земний і
позаземний вік, кажучи словами його головного героя.

Когось може насторожує, що всі
діючі персонажі говорять так мудро, як справжні філософи. Хтось може закинути,
що так, як висловлюється у побуті Старий, як він розважає, повчає, не говорив,
мабуть, і сам Сковорода чи Іван Вишенський. Мені вже доводилося висловлюватися
з цього приводу, коли писав про «Криничара», але вважаю не зайвим повторитися.
«Горянин» – це не просто відбиток життя, це його квітенсенція, узагальнення.
Автор хоче, вміє і може замкнути на невеликій площі весь пласт людського життя
і життя свого народу. Він ущільнює, стискає його так, що воно набирає вибухової
якості. І словесну руду переплавляє в золото. Це і є справжня література.
Мандрувати нею так само цікаво і вабливо як руслами Господніх вод.

Читаючи «Горянина», я весь час
ловив себе на думці, що мене переповнює почуття подивування, захоплення і
любові. З таким почуттям і пишу. Чи має сенс інше писання? Адже Бог створив
землю і людину з любові.

М.Дочинець написав всеосяжну,
всепроникливу книгу. Хоча сумнівається в цьому і вкладає цей сумнів в уста
свого героя. Але зі сторони завжди видніше. Занурюватися в неї так само солодко
і вабливо, як в спекотний день у русло гірської води.

Найцінніша якість, якою
володіє М.Дочинець, – цілком оригінальний стиль, що виріс на закарпатському
мовному колориті. Письменників в Україні, що мають самобутній і при тому
глибоко національний стиль – одиниці. Це Віктор Міняйло, Андрій Кондратюк,
Галина Пагутяк, Роман Іваничук, Анатолій Дімаров, Василь Захарченко… Їхні
голоси вгадуєш з першого речення. І саме вони, як на мене, мають репрезентувати
українську прозу в світі.

І останній акцент. Коли читаєш
такі книги, як «Горянин», то віриш візіонерам, які стверджують, що у горному
світі герої великих творів отримують вічне життя поряд з душами померлих людей,
бо талановитим митцям вдається вдихнути в них душу.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!