Київ був колись
містом поетів: у ньому жили, ним діловито їздили, тинялися, ходили по
редакціях, до друзів, на розмаїті побачення з п’ять десятків майстровитих
віршувальників та віршувальниць, чиї книжки не розхапувалися, але й не
залежувалися. Найбільше їх стрічалося на Хрещатику, що й зрозуміло: столиця для
приїжджої людини – це передовсім центр. Ergo – поети й поетки належали
здебільшого до приїжджих, і доки не вбивалися у лавреатське пір’я чи не ставали
керівною силою розмаїтих редакцій, теж «жили на Хрещатику». А спали хто де. Хоч
рано чи пізно всі (за доволі тривалим вийнятком хіба Царинного) одержували
сяке-таке житло. Або йшли в невістки чи в прийми, після чого з числа мистецької
еліти вибували.
Хто думає, що я
обмовився і зі слова «еліта» іронізую, глибоко помиляється; за тодішніми
уявленнями той, хто читав вірші на різних святкових урочистостях, належав до
матеріалу псутого, а кого слухала кав’ярня, хрещатівська лавка, паркова галява,
буфетний закуток – були справжніми обранцями богів. На жаль, не всесильних,
проте не зрадливих, бо, повторюю, своїх улюбленців патрони українського Парнасу
без житла, без прописки, без чарки й до чарки не залишали…
Як людина більш
шалапутна ніж літературна, я теж довший час тримався гурту тих, кого кожен день
можна було зустріти в товаристві Анатолія Седика, Михайла Саченка, Петра
Марусика, чиї прізвища промовляють сьогодні зовсім не про те, що за ними стояло
у 70-і: чималу, як на радянські часи, літературну ерудицію, відразу до
офіціозу, повну внутрішню розкутість. З деякими, щоправда, поправками щодо
Марусика, який був не проти стати таким, яким його хотіли бачити обставини.
Саме тоді й почали з’являтися у кав’ярнях під нинішнім Майданом незалежності,
на розі Інститутської, у «гадюшнику» (метро «Хрещатик») двоє хлопців, які вже
були (а може тільки ставали?) тими, хто увійшов у літературу під батьківськими
прізвищами: Герасим’юк і Римарук. Тепер це прізвища тільки ба й виключно їхні,
хоч мені доводилося сидіти на подвір’ї Герасим’юка-старшого. Некошеному, з
криницею, і (з того боку, де ми сиділи) без господарських всіляких прибудов.
Господар і повнувата господиня нічим не нагадували тонкостанного й високого
(принаймні, подлук них) свого одинака, який на той час вже був лавреатом
Шевченківської премії, мав (щоправда, недовго) за що перетворити отчу хату на
червоночерепичну чепуруху. Але чи радував він їх так, як радують традиційно
сільські продовжувачі роду, судити не беруся.
– Ви разом з ним
робите? Чи тоже письменник?
– Ми сусіди. Хоч я
теж пишу. Але гірше за вашого сина.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Важкувата (чоловік
біля неї виглядав дитиною) жінка ковзнула по моєму обличчю сповненим недовіри
поглядом, що (я розібрався у цьому миттєво) містив у собі й задавнене горе:
– Але ж він…
– Вже не п’є.
Це вихопилось у
мене само собою, хоч не було правдою. Проте мало нею стати, на що пішло іще рік
чи два. А забрало чи й не все київське Василеве життя, котре Герасим’юка-поета
ламало, складало, знову ламало, перетворивши його середину на плетиво рубців,
що цю середину огрубили.
Досі не можу
забути завороженості одним із найнесподіваніших віршів початку 80-х, при
читанні якого я беззвучно зойкнув і тиждень ба й більше вірив, що Лорка з
любленим тоді Превером і все ще любленим Блоком мій зойк зауважили:
…Легкі твої руки.
Під
снігом підслухають вечір
і днів колотнеча –
вже танець… такий собі рег.
Повільна мелодія клятв,
або
хроніка втечі –
нечутна, як руки,
які
опустились на плечі
мої,
обважнілі
від тиші
у
танці смерек…
«Господи, –
змайнуло тоді, – даруй цьому хлопцеві те, чого не напрацював у собі я – духовну
всепланетарність і мистецьку рідність. Хай Україна його почує, і тоді почують
її…» Шепталося й іще щось. І то не рік чи два, а до оболонського (вже
самостійницького) ранку у Василевій квартирі, куди я прийшов не вперше, щоб
послабити муки господаря, який викрикував:
– Я хочу померти!
Чуєте? Померти!
– Вмирай. Випий,
що я приніс, я куплю іще і гайда. Ольга (вони вже жили порізно) має, бачив,
гарне чорне плаття. Вона на панахиді розповість про тебе своє. Потім візьме
слово Жулинський. Опісля – Малкович, Яворівський. Люди, сам розумієш, солідні.
І тобі цим воздасться.
– Я цього не
перенесу!
– Чого саме?
Василь не
відповів, але й не заплакав. Як плакав років п’ятнадцять тому, коли побачив
мене у дверях спального мого «кабінету» і згадав, як я його учора відловлював у
метро, на залізничному вокзалі, знову в метро.
Довгий шлях у
дорослість став для Герасим’юка шляхом безнадійної, здавалося б, боротьби з
культурною нашою столицею, її державним холуйством, гуртовим патріотизмом і цілковитою
зденаціоналізованістю гумусного (опера, філармонія, театральні й гастрольні
афіші, кінотеатри, спортзали та стадіони) цивілізаційного піґрунтя. Був,
щоправда, час, коли напрацьована осібність поетичного його голосу здобулася на
своєрідну універсальність. Означувала її набута в роки студентства довіра до
Європи як «суцільного» Парнасу. Уже згадуваний Лорка, Рільке, Рафаель Альберті,
Елюар, Кавафіс камертонно впливали на ритміку, строфіку і (певною, звісно,
мірою) тематику віршомислення українського горянина, чия в’їджена в плоть і дух
гуцульськість не декорувала жодне з ліричних почуттів: Василь любив, Василь
страждав, Василь здригався від того, що внутрішньо бачив у повоєнному
західноукраїнському минулому як людина загальноєвропейського мистецького
досвіду. А це означало не що інше, як повну відгородженість від старших колег
по перу як у царині змісту, так і в царині форми, котру не візьмеш на зуб, але
яка стискає, бува, горло не згірше трагедійного (чи й щасливого) схлипу:
Осіння днина інкрустує Львів,
тобою строго вирізьблений в тиші
сумного ранку…
І
рука напише
про те, чого не ждав і не хотів.
А вже потому, після пізніх снів,
снігів, забутих міст…
в
забутім вірші
про пасемце роси рука допише…
Воно сріблиться не з повік, а брів…
Загибель (можливо,
надумана й пережита тільки мною?) Герасим’юка-лірика у перші роки незалежності
– то (знову ж таки, це суто приватне моє переконання) найбільший гріх
літератури повчань, клятв, плачів і патріотичного, себто до естетичного страму
зачовганого, словоодягу. Хоч можна було наряджатися у щось мистецьки
пристойніше: поетична наша мова, крім духовної тектоніки Вінграновського, знала
вже високофаховий герметизм С.Вишенського, духовоскресний «наїв» М.Воробйова. І
раптом на неї поповз віршований сель з підписами Д.Павличка, Р.Лубківського,
О.Лупія, І.Драча. Жахітність цього римованого убозтва подвоювалася (принаймні,
для Василя) ще й фактом літературної дискредитації всього ним сказаного про УПА
і тих, хто за збройне й духовне «членство» в УПА прийняв муки, рівновеликі
Христовим. Якщо, звісно, ми віримо в те, що Христос був і залишається
боголюдиною, а ми – здатними до причастя, а відтак і порозуміння з Його
жертовністю і жертвою.
…І я
шепочу: Україно.
І я
шепочу: Україно.
І я
шепочу ще і ще.
Я
цілував коханій очі.
Я не
згадав про віно отче,
Де
все пече, бо все пече.
Не
прошепочу: хай святиться!
Бо
небо це і ця пшениця
відторгнуть
воду і росу.
Небесні
і підземні гули…
Де
наші дзвони затонули,
той
звук, що відвертав грозу?
Хай
нас не буде, хай немає,
хай
смерть сама переконає
у
тому нас, що нас нема.
А ти
безсмертна – кожен знає,
бо в
тебе виходу немає,
коли
сама, як смерть сама…
Збірка «Діти
трепети» (1991), звідки я вибрав ці найпростіші з виду перегуки голосів
загиблих і голосу живого їхнього однодольця, є і навіки залишиться в
українській поезії ХХ ст. духовно наймогутнішою і мистецьки найдовершенішою
парафразою божественно реквійного «Смертю смерть поправ…». І хіба лише його?
Увесь український духокосмос відридав і знесилено осилився, переступаючи з
вірша у вірш у абияк виданій цій книжечці, у храмовому просторі якої не
помолилися тільки ті, хто міг найбільше з неї взяти. Міг, та не взяв…
Не знають нічого
про неї і наші постмодерністи, яким теж хочеться дорікнути за неувагу до
Герасим’юка автентичного. Принаймні, серед усього про нього написаного молоддю
і людьми старшими я не зустрів співчуття творчій (та й хіба лише творчій?) його
драмі, про щокнижкову ґенезу якої варто сказати й те, що після збірки «Діти
трепети» поет став писати натужніше. Що, звісно, не означає – гірше: вигнаний
(почасти віком, а почасти й графоманським шабашем) з духовно обжитих
змістоугідь, він повернувся до столиці як своєї Голгофи, спробував на
мистецьких її торжищах проповідувати (збірка «Поет у повітрі», 2002), але його
покинула любов. Не до дружини, Карпат, життя – це теми банальні, а любов як
сповивальниця духу, який на додаток до інших внутрішніх метаморфоз ще й
перестав бути тривоженим чаркою. Абсолютно – відносно недавно, а з чималими
перервами – давніше. Саме тоді Герасим’юку дали Шевченківську премію,
запропонували видати і видали два «Вибраних», якими і в яких кровеносна система
його доробку була замінена критико-споглядальною. Віршів під одною обкладинкою
стало багато, але вони не перешіптувались, не горнулись одне до одного, а
концептуалізовано співіснували. Література і літературознавство й тут робили з
поета те, чим були і залишаються самі: ілюстрацією до тьми-тьмущої
змістозагальників, які прикипають лише до муміїзованої подоби поезії.
Доки митець зі світом
бореться, доки щосили противиться пануючим у ньому стандартам, доти йому у
цьому світі незатишно. Зате затишно серед ним сотвореного, яке (рідна ж бо
істота), навіть плачучи, слізьми гріє. Тому й надважливо, аби воно для тебе і в
тобі якомога довше залишалося живим. Цьому за відсутності фахової
персоналістської критики чи не найбільше допомагає неслабнуча увага до тобою
написаного бодай однієї близької людини. Нею для Герасим’юка віддавна був Ігор
Римарук. Досі «бачу» їх обох на гранітній (чи мармуровій?) лаві біля котрогось
із фонтанів навпроти Головпошти. Випірнали вони здебільшого «з-під землі», під
легким «шафе» і чомусь (так хочеться пам’яті) в літньому вбранні. Я годинами
біля фонтанів курив, а вони читали почергово вірші. Починав здебільшого Василь.
Худий, тонкорукий, він після делікатного: «Хочете послухати?», – починав
розвантажувати переповнене віршами єство від чогось наразі найдорожчого.
Роблячи це не лише горлом, а й очима, які невідступно слідкували за всім тим,
що було тоді мною. Я, зрозуміло, вклякав, намагався зрозуміти із почутого
якнайбільше… Напружене слідкування за мною, очевидно, й спричинювало доволі
часті збої: Василь забував наступний рядок чи строфу, і тоді зринав голос
Римарука, який знав написане товаришем напам’ять. Це мене не те що вражало –
розчулювало, хоч коли я вловлював у Римарукових віршах те саме, що й у
Василевих, од розчуленості не лишалося й сліду. Гадаю, саме це нас з Ігорем
(мене, грішного, свідомо, а його інтуїтивно) не зробило приятелями. З Василем
ми теж довго були просто добрими знайомими, поки я не зістарився й не навчився
прощати (не собі, а комусь) приналежність життю не як сцені, а – саме життю.
Після смерті Ігора
Василь осиротів. Єдино вглиблений в духовно робоче його життя товариш своєю
офіційною значущістю компенсував Герасим’юкову відсутність на розмаїтих суєтних
подіумах, які, вважається, поетові лише заважають. Може й так, а може й ні.
Розмови з Ігорем, чаркування з Ігорем, перебування біля Ігора на людях
підсвідомо утримувало Василя від мовчазного самоїдства, в якому, за моїми
спостереженнями, було (це суто гуцульська, видно, риса) загрозливо мало
побутового критицизму. Що за цим стоїть – з Василем говорено-переговорено:
болісно рефлексуючи довкола кожного свого рядка, Герасим’юк не вважав за
потрібне катуватися всілякими чаркувальними оступами. Аж поки не залишився у
дзеркалі щоденності сам. Без довгих пальт, чорного капелюха, богемно довгої
чуприни. Хіба з посивілими вусами і опришківським своїм носом, давно, як і його
господар, надломленим. Чим – не перерахуєш. Та й не годиться це робити щодо
людини, яка сама углиб і вгору бачить набагато далі від загалу.
Ще на початку 80-х
ним написалося:
Я
промчався тунелем тих літ,
де
лиш протяг і втома,
і
малим повернувся на світ,
та
змаліли і дома
ті
великі боги і дідьки
що в
дитинстві лякали.
Я
сказав про підземні стежки,
і
мене не впізнали…
Гадаю, не
суцільна, але в карпатському регіоні доволі поширена неготовність до сприйняття
духовної текстури віршомислення Герасим’юка як щонайвищих разків національного
поетичного «ремесла» теж зупинили Василів поступ до себе незвіданого. Він став
повторюватися, приставати до постмодерних римованих балачок. А за великим
рахунком замовк. Не знаю, чи надовго, і не знаю, заради чого.
Висока поезія
потребує висококультурного читача. Його у нас катма. А Василь є. Цим можна
тішитися, а можна й від цього казитися. Так само мовчки, як Герасим’юк, часті
з’яви якого на всіляких тусовочних посиденьках можуть, утім, означати й
замиреність з роллю та функціями живого літературного експоната.
– Василю, кажуть,
ти вів якийсь вечір. Скучився за публікою?
– Та ради Бога.
Хочеться йому
вірити. Ліпшого ж виходу нема. Ні для нього, ні для тих, кому теж багато чого
болить.
Невже невигойно?