Гортаючи сторінки «Таємної історії», або в Києві бузина, а в Росії дідько

155

Здається, що за роки незалежності вчені-історики, отримавши доступ
до архівів,  нарешті окреслили цілісну
картину історії України, звільнили її від 
більшості «білих плям» і недомовок радянського періоду.    Але
разом з серйозними дослідженнями останнім часом немов зі скриньки Пандори
посипались різноманітні «історичні» концепції, що трактують історію України в
іншому, як правило, негативному забарвленні. Основними розповсюджувачами цих
опусів   є «жовта» преса та інтернет. Тут
не завадить згадати основні постулати сучасного неоімперіалізму: зараз
важливіше заволодіти умами людей, аніж навіть заволодіти територією. В
потрібний момент зомбоване населення само віддасть цю територію ідеологічному
агресорові без війни, шляхом вільного голосування. Враховуючи величезну
аудиторію інтернету і не менше число читачів низькопробних таблоїдів (у яких є
програма ТБ на тиждень, але немає нічого українського), можна уявити собі
кількість людей, охоплених пропагандою зневаги до України та її історії.

Цікаво, що ця міфотворчість має чіткі інтелектуальні градації –
для «двієчників» з історії достатньо міфу про те, що назву «Україна» та
українську мову придумали австріяки в кінці 19 ст., розповсюдили її серед
галичан,  а ті, в свою чергу, принесли її
в центральні та східні області. Міф другий – для «трієчників»: якщо наша
держава називалась колись «Київська Русь», значить, мешкали тут «русскіє люді»,
вони були гетьманами і козаками, а українці – то прийшле з Галичини населення, до
того ж ополячене і орумунене. Як бачите, простежуються намагання авторів цих
«історій» розділити суспільство на два ворогуючі табори, посіяти ворожнечу між
Заходом і Сходом України,

Проте чимало більш освічених українців не сприймають ці примітивні
побрехеньки на історичну тематику. Для зомбування таких намагаються знайти інші
методи. Основний із них – тенденційне висвітлення вже  відомих історичних подій.

Світова історія – величезний масив фактів і документів (часто –
суперечливих). Добросовісні науковці намагаються знаходити системну логіку в
подіях, виділяти головні тенденції і напрямки історичного процесу і відсіювати
вторинне. Але  є і недобросовісні. Є
некомпетентні, а є такі, що працюють на замовлення певних зацікавлених
структур. Останні підлаштовують хід подій і портрети історичних осіб під
генеральний план замовника. Часто такі фальшивки мають науковоподібну
термінологію і створюють видимість правдивості. Як приклад навмисної
дискредитації українських діячів минулих епох 
візьмемо черговий опус Олеся Бузини «Тайная история Украины-Руси».(Київ,
«Довіра», 2007). Єдине, що чітко проглядається в нарисах Бузини, (які він
чомусь називає історією), це  намагання
за будь-яку ціну очорнити наших героїв, посіяти в серці пересічного читача
зневагу до всього українського. Чого варта хоча б характеристика найвідоміших
наших історичних осіб в інтерпретації цього «таємного історика»: Грушевський –
бородатий троль і доктор навколоісторичних наук, Тарас Шевченко – вурдалак,
Іван Франко – божевільний, Ярослав Мудрий – покровитель кілерів, Богдан
Хмельницький – дезертир, ловелас і п’яниця. Чому п’яниця? – так саме прізвище
Хмельницький говорить про це! Такими от «залізними» аргументами підкріплює
Бузина своє «історичне бачення», яке інколи підозріло скидається на тривіальне
марення параноїка.

І в той же час Бузина з усіх сил намагається обілити злочин царя
Петра, скоєний проти українців, коли з його наказу Меншиков винищив до ноги все
мирне населення Батурина. «…Но первым успел Меншиков. Его летучий отряд… 9
ноября 1708 г. захватил столицу гетмана и сравнял ее с землей. Население города
было целиком уничтожено. Жестокость Меньшикова в Батурине – вполне в духе
времени – ни выше, ни ниже среднеевропейского уровня» (с.203). Але з логікою в
Бузини є помітні проблеми, отож буквально через три сторінки він забуває про
свої докази і ми маємо змогу дізнатися  про справжні тогочасні європейські традиції
ведення війни зі слів процитованого Бузиною чеха Крмана, і порівняти їх з
методами азійської орди,  притаманними
російському царю-самодуру. «…беглый атаман (Мазепа – В.Г.) вел себя хуже Карла
Xll. После взятия местечка Веприк в плен к шведам попало две тысячи русских
солдат и столько же местных жителей. «Король, – пишет очевидец Крман, – всех
помиловал, но Мазепа нескольких своих подданных, брошенных в ямы, замучил
голодом». (с.206)

 Тут треба пояснити, що ні Карл, ні Мазепа
взагалі не брали в полон мирних жителів. Йдеться про дві тисячі місцевих
козаків, які перейшли на бік Петра і були ворогами гетьмана. Отже, з одного
боку декілька козаків, кинутих в ями, а з іншого боку двадцять п’ять тисяч по
звірячому забитих жінок, стариків і дітей.

 А тепер про турецького султана Сулеймана і
українську полонянку Роксолану: «…Неудивительно, что к сердцу этого «юриста на
троне» и протоптала потайную тропку украинская «интердевочка»… Как ей это
удалось? Этой маленькой неприметной сучке, ничуть не похожей на буйнотелую
Ольгу Сумскую…» (с.106). «Мы радуемься, что ее сдыхались. Страшно даже
представить, какое бедствие принесла бы эта баба отчизне, не утащи ее на аркане
татары…» (с.111).

 У своєму україножерстві Бузина інколи втрачає
відчуття міри і канонів  людської моралі.
Скільки треба мати в душі  ненависті до
свого народу, щоб назвати нещасну полонянку валютною
проституткою-«інтердєвочкою»!

  Нелюбов
до України часто набуває у Бузини просто-таки анекдотичних рис. Ось, наприклад,
його намагання вилити чергову порцію бруду на чудове українське місто Львів:
«Сегодняшний Львов не стоит того, чтобы его завоевывать… Кафе, где днем
невозможно помыть руки… проститутки страшного вида, к которым опасно не то что
прикоснуться, но и приблизиться…» (с.128).

Як видно, «респектабельний
історик» не заморочувався у Львові пошуком архівів. У нього були зовсім інші
наміри. 

 Не забув Бузина згадати і про маловідомі
широкому загалу військові реформи гетьмана Розумовського: «…А вот о хорошем
прусском унтер-офицере с палкой, в горячке «культурної розбудови» как-то не
позаботились. Хотя именно он мог вдохнуть боевой дух в банды слоняющихся без
дела малороссийских дезертиров» (с.229).

 Отже, шановний читачу, наші славні
козаки, що незадовго до того Польщу повалили, не заслужили у Бузини більшої
честі, ніж постати «бандою малоросійських дезертирів».

 А от у цьому уривку настає,
як то кажуть, момент істини, розкривається справжня ціна «бузинячих» досліджень
і рельєфно проглядаються відомі медицині симптоми: «Мне приходилось перечитать
немало хроник – польських, чешских, англосаксонських, франкских. Смею заверить:
наша «Повесть» (Повесть Временных лет – В.Г.) – одна из увлекательнейших.  Читаешь и просто дрожишь от удовольствия – на
каждой странице колют, рубят, режут, бьют морды, хлещут ведрами мед, насилуют
девок – сплошная «пропаганда жестокости и насилия» (с. 36).  Оце вже відвертий прокол. Ясно, як божий день
– не читав він нічого! Якби Бузина справді заглянув у західні середньовічні
хроніки, то він би не тремтів – його б просто тіпало «от удовольствия». Бо там
фігурує і «Ніч довгих ножів», і Столітня війна, і докладні описи катувань
інквізиції, (чого тільки варта одна їхня книга «Молот ведьм»!), і отруєння
політичних конкурентів, і закулісні криваві інтриги королівських дворів.
Пізніше, у XVll–XVlllст., європейські звичаї справді стануть більш гуманними,
але в часи «Повести» на ниві тамтешньої цивілізованості кінь не валявся.

Читаючи цю серію пасквілів на видатних українців, я ловив себе на
думці: а кого ж похвалить Бузина, чи є хоч хто (окрім німецького унтера з
палицею), хто запалить у цій блудливій душі 
крихту любови до рідного народу? 
Виявляється, є! Царський генерал Іван Паскевич, уроджений полтавець, що
залив ріками крові повстання в Польщі і в Україні. При згадці цієї особи
теревені Бузини набувають довірливого, хвалебно-ліричного звучання, особливо
коли йдеться про стосунки між генералом і царем: «…это была обычная
человеческая симпатия. Если хотите, дружба… Все самые громкие победы империи в
царствование Николая 1 будут одержаны украинским генералом… Так что же я могу
испытывать к нему, кроме чувства исторической благодарности?» (с. 247). Тут
приходять на думку слова колишнього президента республіки Індія Джавахарлала
Неру: «Немає нічого гіршого для молодої незалежної країни, ніж інтелігенція,
вихована колонізатором».

Бузина в своїх інтерв’ю не приховує, що пише на замовлення. Хто ж
цей багатий замовник, якому Бузина продукує опус за опусом?  Неважко здогадатись, кому потрібна саме
«кишенькова», керована ззовні Україна, ослаблена внутрішніми чварами, з великою
масою людей, які тужать за радянським минулим, не люблять Україну, зневажають
її мову, народ і історію. Колись у КДБ теж намагались примусити відомих
істориків писати «редагований» варіант історичних подій, але серйозні
дослідники всіляко ухилялись від такої співпраці. Одного не додумались генерали
КДБ – залучити до такої «творчості» психічно хворих. З усього видно, що їхні
наступники врахували цю помилку.

Безсумнівно, що підкреслено хамський стиль викладу цього
«історика» зумовлений  бажанням догодити
господареві і таки отримати обіцяні тридцять срібняків. Бузину  не лякає репутація невігласа, у нього про всяк
випадок є своє виправдання: «…Славы можно достичь разными способами. Например,
стать виртуозным художником и превзойти Рембрандта в искусстве светотени. А
можно объявить традиционную живопись отсталым искусством и собственноручно
вознести на пъедестал себя и намалеванный в припадке наглости красный, черный
или желтый квадрат» (с.303).

Бузина вже намалював свій «шедевр». Коричневий кавалок на купі
історичного сміття…

м.Кременчук

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!