Голоси

Старун Василь. Марсограф:
Зорова поезія. –
Донецьк: Видавнича аґенція «ОST», 2009. – 136 с.
Старун Василь. Душа Змії. – Івано-Франківськ:
Вид-во «Тіповіт», 2009. – 192 с.

Щоразу, беручи до
рук письмо невідомого тобі, за певних обставин, автора (зазвичай, новоспеченого
дебютанта, проте у випадку із поетом Василем Старуном, прихід до якого
затримався часопросторово чи то за браком нашої обізнаності, чи то
малотиражованості сього імені, а відтак – й доробку, йдеться дещо про інше),
виникає потреба побачити той стрижень, що формує його поетичну особистість,
скеровує, корегує та врегульовує авторський голос (ба – голоси?). Мовиться про
те художньо-літературне (та й мистецьке загалом) навантаження, підґрунтя, на
якому зростає та яке переростає (як вища мета) мистець. Та, на власну
прикрість, до подібних «списків художніх творів для обов’язкового прочитання»
вдається зазирнути хіба що в щоденникових нотатках й епістолярних виливах; за
їхньої ж відсутності – робляться спроби реставрувати подібне знання та виявити,
наскільки по-новому воно залучене до створення інакшого поетичного космосу.
Зрештою, не факт, що реставроване нами знання безпосередньо керує (чи пак –
керувало) творцем (як «побутова» людина, цілком припустимо, він міг ним і не
володіти), поза сим не гидуємо думкою про закладення його на генному рівні
(інтуїтивне?).

Один із форматів
такого знання презентує збірочка В.Старуна «Марсограф» із так званою «зоровою
поезією» (наразі: візуальна), що за всіма ознаками жанромовлення поєднує
елементи літератури та образотворчого мистецтва. Утім на сьогодні межі зорової
поезії, встановлені з барокової доби пам’ятками емблематичного мистецтва
(І.Галятовський, Л.Баранович, Л. Тарасевич та ін.), фігурними текстами
(І.Величковський); творами часу аванґардних пошуків (симультанне письмо
Б.Сандрара, каліграми Г.Аполлінера, зриме слово А.Кручоних, І. Зданевича,
поезомалярство М.Семенка тощо), набувають нових звучань. Зорова поезія Василя
Старуна – це ані предмет інтелектуальної розваги, що характерне для барокових
майстрів, і навіть не заперечення, деструкція традиційних жанрів і поетичний
епатаж, експериментаторство, так яскраво афішовані аванґардистами. Це щось
середнє між фактурними пошуками А.Кручоних як створення з вільної комбінації
готових мовних елементів «заумних» слів, позбавлених первинного смислу,
семантичними В.Хлєбнікова та звичайнісінькими кроками дитини в посягненні таїни
говоріння: «милим/ килим/ про= / слався / вночі / очі з/ весла на / лілію/
соловію – / соло / мию / в когорті стою…». Працюючи свого часу з маленькими
дітьми, неодноразово звертала увагу на те, яке задоволення вони отримують від
повтору (разом; гучно) незнайомих для них слів, при цьому абсолютно
відсторонюються від навколишнього, на ці кілька хвилин повністю прикуті до
спільної розваги – виголошування. І коли в інших мовленнєвих ситуаціях дитина
намагається з’ясувати, що мається на увазі під тим чи тим словом, то тут – ні,
й виникає відчуття, що вона просто насолоджується самими звуками, асонансними
та алітераційними поєднаннями. Саме із цим ефектом стикаєшся на першому етапі
читання марсографічних віршів. І тільки згодом приходиш до чіткого осмислення, де
провідну роль відіграє не так графічний чинник (тут: розташування слів,
звукопоєднань; хоча це не менше кидається у вічі ), скільки скупчення,
накопичення та накладання спільних і схожих слів, словотвірних форм, морфем,
покликаних, треба думати, через звукові (не зорові!) асоціації витворити окрему
образну площину, що формується переважно з опозиційних моментів: рух / спокій,
швидко / повільно, можливе / дозволене, наявність / відсутність, земля / небо
(вода), верх / низ тощо. Проте таке осмислення все ж не знімає напруги від
попереднього читацького стану – прос­то-насолоди звучанням – такого авторського
голосу, що дає насолоду наче першо­пізнання.

За ще одним
форматом знання йдемо через образні складові поезій «Душі Змії», які
фундаментують фрагменти східного світосприйняття, а відтак і нові відтінки
авторового артикулювання. Цикли «Душі Змії» цілком ймовірно могли бути окремими
поетичними збірками, бо ж вібрують своїми навдивовижу оригінальними вдихами.
Але! Але у своїй цілісності («Тримісяць містерій», «Сад марґінальний», «Душа
Змії», «Човен апостола») становлять більш велемовну річ, що, з’єднуючи принципи
побудови образних пластів японської, персомовної поезій, середньовічних
китайських сезонних віршів із суцільною метафоричністю вслід «Київській школі»
(В.Голобородько, В.Кордун, М.Воробйов та інші), відкриває ще один поетичний
голос В.Старуна. Так, недаремно у третьому циклі збірки хоку Бусона, Ісси,
Рансецу, Басьо, Кікаку слугуватимуть за мотто, тим самим даючи надійний сигнал
до розгортання Старунових бачень-замаль­о­вок, а самі замальовки поставатимуть
близькими до образних структур японської поезії: «чистий пагорб / в короткій
сукні / луків / жде – не наждеться – / тебе з води…».

Увесь поетичний
світ В.Старуна нагадує ланцюговий ефект ренги – кожен наступний вірш виступає
продовженням попереднього, але не так із дотриманням тематичного зв’язку,
скільки асоціятивного, і в цьому його збагненна незбагненність. Говорити
коротко-влучно, перифразою, часто про зужите / приземлене, і покласти се в
основу читацького сприйняття – таким бачиться завдання поетової артикуляції:
коли нещастя, то лишень як «непрохідне озеро солі», коли осіннє листя, то не
менше ніж «сніг Осені», що «прибрався / золотою посмішкою», коли захід сонця,
то – це «Яйце – / випадає за / обрій».

Спостереження-відбитки
конструюють свій окремий простір дієвости через смислові неузгодження та
поєднання непоєднуваного: неістоти (а подеколи й абстракції) наділені людськими
функціями, прагненнями, почуттями, корегуючи з такими самими неістотами: «втрачене
щастя / випасає на / городі сопілка», суб’єкт, коли й є, працює із
нематеріалізованим об’єктом. Проте саме ці умови постають за ті, за якими
здійснюється щось схоже на буття, вилучене крізь важку, але відкриту до
міркувань-осмислень (власного бачення-чуття) метафорику: «розлягається звіт
неозорий / через гострий – нічий – очерет». Таке буття стоїть на засадах
простих людських істин («свої слова зумій усім прощати», «аж душа у душі
помирає») та за своєю таємничою мовою консолідує вічні цінности. Своєрідним
контрапунктом в контексті цього лунає авторське: «витягуй голосе неприспані
начала: / поміж тілами птах так б’ється лунко: / ніч вкрила сором з білого
причала: / але – не крик: він залишився з Мунком», таке собі
обнадійливо-безнадійне експресіоністичне тло.

За додатковими
голосами поезія В.Старуна не постоїть, варто лишень її не оминати.  

м. Донецьк