Олена БОНДАРЕНКО
Повертаюся знов до землі,
до тієї землі, де в ранковій імлі
я робив свої кроки найперші малі
по росі прохолодній…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Іван Низовий
Давно мала би написати ці рядки. Але щось не давало приступитися – стисло, мов обіддям, серце, і спогади обступили зусібіч, конкуруючи між собою за право постати на папері.
Аж ось подав ти мені, Івасю, рученьку з далекого берега – наш спільний приятель привіз три твої збірки віршів, червоним кольором підписані мені ще 3 січня 2010 року. А за кілька днів отримала аркуші з віршами-присвятами.
Скидається на те, що то твій, Івасю, знак. І слова самі попливли папером.
Такі білі, такі глибокі й тихі сніги стояли на землі й над землею. Таке безгоміння біліло – от лише легесенький згук – і світ опаде. «Поплач, Івасю», – пошепки сказала я другові. Та твій відчай був такий, що пересохли сльози, й голос пересох, і тим шерхлим голосом ти проказав: «Десь тут… Я не знаю… Я не можу знайти… мамину могилу…»
Ані хреста ніде, щоб зачепитись,
Ані пенька – присісти щоб на мить,
Покаятись за інших, пожуритись
За себе… Може, серце відщемить?
І світ почав опадати. Як у сповільненій зйомці. Увесь білий-білісінький світ. І вже перед світом маленький хлопчик, беззахисне гороб’ятко, чий тато зник безвісти, а маму поглинула колгоспна глина, і бабуся самотуж своїми струдженими й стражденними руками піднімає, підносить у світ двох сиріт – Людмилку й Іванка.
«Колядин-колядин», – чую з року того повоєнного,
Я у батька один, але батька із фронту нема.
І бабуся в молитвах поминає когось убієнного,
Щоби я не почув, поминає вночі, крадькома…
Як вони виживали, чим годувалися, у що вдягалися – Господь один знає, бо лише Він рятував (і врятував) цих двох горобенят від лютої напасті, злих людей, вчинків, які могли зламати життя. Та ще ота велика українська сільська моральність, яку витавровували колективізації, Голодомори, ворожі навали, сибірські табори, тотальне споювання й зубожіння – і не витаврували дотла. Та ще дітклива й ніжна душа, що вкрай загострено відчувала біль і радість, справедливість і неправду, і – не розпещена увагою, ніжністю, любов’ю – до останніх днів своїх вдячно розкрилювалася назустріч найменшому прояву людських тепла і доброти.
Один Господь знає, скільки невидимих світові сліз пролилося на вицвілу подушку в тій сільській землянці, скільки простих мрій народилося в дитячій голівці: вивчитись у ПТУ, піти працювати, купити собі черевики, Людмилці – спідничку, бабусі – теплу хустку…
А рими зринали й бентежили, і вже не собі хлоп’я належало, але долі, що було їй імення Поезія.
У колгоспі, в рідній Марківці на Сумщині, де з дванадцяти років працював за трудодні; на «будовах соціалізму» в Донбасі, Караганді, Архангельську, на Харківщині; на Львівщині, де служив у армії – поезія не полишала його. 22-річним юнаком видав першу поетичну збірку – «Народжуються квіти». А згодом невпинний вітер часу заніс його на Луганщину. Як виявилося, назавжди…
Про Івана, нащадка славних козаків Низових, Великородів, Пигулів, та його творчість написали і ще напишуть біографи й літературознавці. Вірю, що його ім’я бринітиме у назвах вулиць на Сумщині й Луганщині (принаймні, довоєнні луганські очільники це мені твердо пообіцяли, а після перемоги я новим очільникам про це нагадаю), а вірші лунатимуть у шкільних класах і концертних залах рідного краю.
Зрештою, й не моя це справа – деталізувати поетів життєпис чи аналізувати його твори.
Я – про Івана, мого друга і вчителя. Про Івана Низового, поета, без кого світ потьмянів і поменшав. Бо своїм неповторним голосом він додавав світові барв та обертонів, світла й повітря, самою своєю присутністю щомиті робив світ теплішим, чистішим, справжнішим.
«Я такий, як є. Я щирий у всьому», – часом говорив Іван. Дехто волів, аби він був «стриманішим», «статечнішим», приховував подалі свою безпосередність. Бо на тлі інтриг і лизоблюдства, панування нездар, котрі, мов на ловах, галайкаючи, гуртом загонили все, що бодай трохи вирізнялося й «висовувалося», він був незручним, «неформатним», стримів живим докором пристосуванству.
Він втікав до віршів і чарки. У «застійно-застільні» 70-ті: «Якщо не п’єш – або хворий, або падлюка». Але й при чарці він поводився «не так» – читав уголос «заборонених» Стуса й Сосюриного «Мазепу», співав «січових» і «бандерівських» пісень, перейнятих у Буську та Львові. Деякі, хто з ним чаркувалися, потому носили на нього доноси до «контори». Не раз говорив, що викликали «на профілактику». «Писуни», котрі відбирали у нього життєві сили, здрастують і нині – хтось реалізується у фейковій «ЛНР», хтось траскає з себе патріотів у Києві.
Його панібратськи поплескували по плечу самозакохані графомани, яким він допомагав робити (а часом і робив за них) рукописи. Коло нього крутились якісь цивіли, під маскою гіперповноцінності ховаючи купу комплексів – їм важило на тому, аби недбало кинути серед таких самих: «Я оце з Ванькою вчора бухав. Ну да, з Низовим!». Іван прагнув навіть у найбагнішому багні відшукати бодай одненьку перлину.
Із КПРС та «органами» явно простежувалися стосунки взаємної й небезпідставної недовіри, ліпше сказати – ворожости.
Перебував у пошуках Бога, і його щира душа увібрала всю міць і глибину Віри й дитинно розквітла їй назустріч. У останній свій рік говорив не раз, що Господь береже його від розпачу, не лишаючи наодинці з підлою хворобою. Якось у телефонній розмові проказала Іванові молитву до Богородиці – Матері Невтомної Допомоги, що її читають на поміч недужим. Слова «… дай силу смиренно випити келих гіркоти» повторив пошепки й зі слізьми.
Був абсолютно позбавлений найменшого інстинкту накопичування. «Віддасть останню сорочку» – це про Івана, й не лише у фігуральному, а й безпосередньому сенсі: віддавав далеко не зайві костюм, штани, сорочку біднішому, як на його бачення, товаришеві.
Останніми роками безгрошів’я дуже гнітило його – не стільки відсутністю певних можливостей, скільки тим, що кохана дружина Ліна змушена була тяжко працювати, аби мати мізерну добавку до такої ж мізерної пенсії. Допомогу друзів умів прийняти надзвичайно гідно і гречно.
Тепер трохи про Івана – мого вчителя.
Перші вірші з тих, що захотіла винести на люди, надіслала восени 1978-го до «Молодогвардійця», луганської обласної комсомольської газети, яка виходила друком українською. (Як згодом з’ясувалося, то була найсміливіша на Луганщині газета – єдина з офіційних, яка підтримала Незалежність України ще до Незалежності). Вірші були двома мовами – так траплялося в Донбасі з багатьма початківцями. Небавом надійшла відповідь за підписом І.Д. Низового, керівника літературного об’єднання імені В. Сосюри, з пропозицією зустрітися в редакції.
Це була для мене перша людина в Луганську (крім моєї родини), яка говорила українською, та ще й не суржиком, а літературною, вишуканою, поетичною. Це була перша людина, яка професійно і серйозно говорила про мої вірші. Це була перша людина, яка сказала: «Вам, Олено, треба писати українською. Пишіть мовою, якою думаєте». Він побачив у моїх українських віршах іскру і своєю порадою роздмухав її. Тож мої «російськомовні» вірші справедливо ринули в небуття – Іван привів мене назавжди у дивовижний світ рідного Слова.
А ще він відкрив мені Григора Тютюнника, Ліну Костенко, геніального Лорку в геніальних перекладах Лукаша, і «Любіть Україну…» Сосюри, і Стуса. І «Ніч Івана Богуна» Миколи Вінграновського, «Ніч…», перед огромом і глибинною сучасністю якої й досі знетямлено завмирає душа.
Невипадково ж бо (перегук, передзвін!) – у одному з Іванових останніх віршів:
І на могилі Богуна,
На грому гострій грані,
Спізнав я те, чого не зна
Хохляцтво на Лугані.
Іван привів мене за руку до себе самої, тієї, яка завжди чулася українкою, але повно і цілісно стала нею, лише зіпершись на його самоусвідомлення, глибоко вкорінене в козацькі ґрунти понад Пслом.
У найтяжчі мої дні з усією відомою атрибутикою радянських гонінь – коли «розсипали» збірку, спілчанська приймальна комісія, внутрішньо ніяковіючи, повернула документи, мовчить телефон, не беруть на роботу, кудись зникають друзі – Іван був чи не єдиним, хто вперто тягнув мене з мороку. Тепер, зі своєї неосяжної далечі, долинув до мене його голос:
Оленко, щирісний мій друже,
І вірна посестро моя,
Лиш завдяки тобі я здужав
Загрозу втрати свого «я»…
Багато років ми не бачилися. Перегукувалися телефоном. Ну, як ото завше буває:
– Як ти?
– Та нормально.
– А ти?
– Ніби теж…
Та ще – наче рукостискання – вірші…
У листах – більше. Про собак і котів, які стали вірними друзями у світі, збіднілому на друзів-людей. Що донька Леся багато працює. Що сина Ігора бачить дуже рідко. Ще: «Я оце не сплю вночі, думаю – натерпілася моя Ліна зі мною…»
Надіслала телеграму до ювілею творчої діяльності, який відзначали в Луганській обласній бібліотеці імені Горького. Наступного дня зателефонував, дуже втішений гарним вечором, теплими словами. Каже знічено: «Тільки от халепа, Оленко, телеграму зачитали, а потім вона кудись зникла». Надіслала ще одну з таким самим текстом, затим довго сміялися…
Ще якось написав, що телевізор «гавкнув». Передала копійчину, написала: «Купи телевізора» і посмішку намалювала. Тепер уже не дізнаюся, чи купив.
Прооперували катаракту, став трохи бачити й радо описував у листах і віршах віднайдений світ.
Восени 2009-го: «Лєно, у мене рак!»
Світ змінився миттєво і незворотньо. Перетік у лабіринт «хімій», опромінювань, телефонних розмов (по голосу визначала його самопочуття, не так фізичне, як душевне)… Боже, поговорили – та й живемо далі, а він лишався там, у тунелі відчаю, який змінювала надія й надії, що їй на зміну приходили, де обступали страх, біль, жаль, туга, самотність! Він рятувався від цих монстрів Вірою й Поезією. Читав і писав, писав і читав. «Івасю, не здавайся, борися, вір, ти переможеш!» – підбадьорливі слова уподібнювалися фанерним декораціям, за які годі сягнути – ні шепотом, ні криком. Жодного разу не сказав, що боляче, страшно, що – зневіра. Тільки Леся, донька (вона жила ці два роки в стані безперервної, затятої війни з лютою батьковою хворобою) час від часу розповідала: поклали в онкоцентр, дали татові візка, а він поламаний, тато поїхав ним на автовокзал по цигарки, візок перекинувся, тато впав і не міг підвестися, я на собі притягла і візок, і його, а він просить: «Лесю, забери мене додому!»… Таких звісток із фронту – без ліку.
Побачилися востаннє у вересні 2010-го. Навідала Низових у їхній хатинці (ледве стримала сльози, коли побачила ті «умови») на вул. Мічуріна, яка видалася мені заледве не околицею Луганська. Хотілося все говорити з Іваном, а йому було несила. Сиділи у дворі за столом – Іван, Ліна, Леся і я. Випили по чарці – всі, крім Івана. Співали удвох із Ліною пісень, не так собі, як йому. Затим Іван встав і тихенько пішов до хати. Кроків не чути було. «Важко йому, довго сидіти не може», – сказала Леся.
Почулися востаннє 29 вересня 2011 року. Бадьорим до відрази голосом я обіцяла, що неодмінно поїдемо всі разом до рідного Йванового села. Підтакував. Зо всіх сил хотів, аби поїхали туди, й таки всі разом – він, Леся, Ліна, його друг Володя Просін (царство небесне уже й Володі), я й усі, хто схоче бути з нами в тій щасливій придибенції. Здавалося, ця поїздка мала для нього якийсь містичний сенс: рідна земля за нашої безпосередньої участі й присутності повинна була зцілити його, вдихнути життєдайні сили, оновити тіло й душу. «На Сумщину?», – з надією перепитав Іван. «Звичайно, на Сумщину, Івасю!», – сказала я, бо як же може бути інакше – без рідних Іванових країв?
І цієї миті над моїм серцем, над моїм життям, над цілою його любою Україною – стало Горе.
Я вже знала, що – ніколи. А наступного вечора – 30 вересня – Леся зателефонувала…
Івасю. Коли у мене були тяжкі часи, я казала: «Був би тут Іван – заступився би». Друже. Коли я не бачила виходу – часом у кожного з нас таке стається – ти мене виводив із того лабіринту просто словами. Брате. З раннісінького дитинства мріяла про брата, у школі вигадувала неіснуючого старшого братика, який би розумів і підтримував мене.
І що, ми маємо жити без тебе далі? Твоя доня Леся, твоя кохана дружина Ліна, ціла купа жінок і чоловіків, дітлахів і собачок, котів і птахів, метеликів і квітів, трав і дерев, хмар і вітрів, сонетів і верлібрів, які любили тебе просто так, від любові?
Звичайно, ми маємо жити далі. Бо доки ми живемо – ти також живеш.
Коли я чую голос твій, Олено:
«Поплач, Івасю!», знов через роки
Так хочеться, повір мені, шалено
Ту плівку прокрутити навпаки…
Власне, читачу, отут я маю Вам зізнатися: все, що Ви прочитали до цього, це ніяка не стаття про життя і творчість. Радше – погляд і голос, обернені до Івана Низового. З любов’ю і безмірною вдячністю – за дружбу, за поезію, за негучну науку любові до людей, тварин, кожної стеблинки в рідному полі й кожної миті цього гіркого, скороминущого і прекрасного життя.
Я смішний чоловік.
Кулі лучили в сміх,
Я ж тоді народитись для сміху посмів,
І сміюся з тих пір, сам не знаю, чого,
Я сміюся і в щасті, і в лютому горі.
Сміх застряг у моєму горлі,
І не видихнути його…