Голос із затіння

161

Літературні денники

Продовження. Початок у ч.ч. 1,2,4,5

 

Юркові Гудзю,
Володимиру Кашці,

Миколі Мірошниченку

Немає тліну і немає
смерти, є перехід, точніше – переліт. Якщо одверто: я боюся вмерти, бо надто
прив’язав мене цей світ. Я маю тих, кого люблю без міри, і хто, напевне, любить
і мене. Я чую голос золотої ліри – а це вже щастя майже неземне.

Але якщо проб’є моя
година, то постараюсь спокій зберегти, бо не в безодню космосу полину, а в ті
світи, де друзі і брати. Там, де Юрко, Володя і Микола, воістину словесні
королі, вони мене до свого приймуть кола, як тут колись прийняли на землі.

Можливо, будуть туга і
скорбота, і буде жаль, і буде Божий Суд. Та буде вічна і свята робота, яку ми
встигли розпочати тут.

МОЇ ДОРОГИ розійшлися з тими письменниками, хто свідомо
ускладнює свої тексти,  пише туманно і
алегорично. Я не заперечую їхніх пошуків, вони мають право на існування, як і
будь-які інтелектуальні експерименти в мистецтві, але мій ідеал – художня
простота, ясність і гармонія краси. Мене можуть зацікавити експериментальні
пошуки А.Підпалого, С.Вишневського, Ю.Тарнавського, Б.Бойчука та інших (од них
мене не перекорчує), але не схвилювати, не зачепити глибинно.

Я одвернувся від цієї течії після написання монографії про
Емму Андієвську. Це був кульмінаційний період у моєму творчому житті. Е.
Андієвська багато дала мені, і завдяки їй 
чимало речей переосмислив, але нещадне і цілковите викорінення реалізму
в письмі, як на мене, веде не тільки до повного саморуйнування тексту, а й
душі.

ЯКЩО запитати будь-кого із півтори тисячі членів НСПУ, що
він знає, наприклад, про узбецьку літературу, то, мабуть, кожен другий нічого
не скаже. Особливо про літературу сучасну. І не тільки тому, що письменники
мало читають, цікавляться виключно собою у літературі, а тому, що за роки
незалежності нічого нового з узбецької, як азербайджанської, вірменської,
казахської та інших колишніх так званих союзних республік, не видано. А якщо
видано, то такими мізерними тиражами, що це стало надбанням тільки вузького
кола спеціалістів.

У радянські часи час від часу щось видавалося. Пригадую
„Вибране” Зульфії у перекладах Наталі Кащук, „Поезії” Хамзи, „Твори” Хаміда
Алімджана, збірник „Молода поезія Узбекистану”. У ті роки багато перекладали
М.Мірошниченко, В.Гримич, І.Маленький. Можливо, два останніх це роблять і
сьогодні, але не видається нічого, чи їхні переклади просто не доходять до
регіонів.

Останнє, що зміг дістати з азербайджанської літератури, це
п’ятнадцятилітньої давності мемуари Анара «Без вас» (про Расула Рзу і його
дружину, перекладачку Нігяр).

Розваливши ненависну систему, ми не спромоглися зберегти те
добре, що виробила вона, знову все почали з голого місця.

ПИСЬМЕННИКІВ за оповідною манерою можна умовно поділити на
легких і важких. Тобто таких, що вміють інтригувати, зачаровувати летючою
оповіддю, і тих, що роблять це натужно, зі слідами поту. Хоча і перші й другі
спроможні творити високу літературу. Кажу тут про митців неореалістичного
спрямування, бо ірреалісти – Кафка, Джойс, Пруст, Еко з іншого поля.

Неймовірно легким письмом, якимось магічним чаром захоплюють
Т. Драйзер, Жорж Амаду, Богуміл Райнов, Маріо П’юзо, Ірвінг Шоу, Мітчел Уілсон,
росіянка Наталя Смирнова, наші А.Дімаров і Ю.Мушкетик…

Важке письмо у Фолкнера, Рота, Феодосія Рогового,
А.Морговського…

Але є ще прозаїки, які ніби стоять посередині, й до таких,
як на мене, належать Г.Мелвілл, Ф.-С. Фітцджеральд, Дж.Апдайк, Макс Фріш,
В.Міняйло, Б.Харчук, В.Дрозд…      

Таку ж градацію можна застосувати і до поетів.

ГРІХ ГОГОЛЯ

Мені здається, що якби М.Гоголь став українським
письменником і зробив для розвитку української прози те, що для російської, то
завдяки зусиллям двох геніїв – Гоголя і Шевченка – Україна уже в ХІХ ст. чи на
початку ХХ ст. виборола б волю і незалежність. Але, на жаль, сто переможних
армій Гоголя примножили силу імперії, а отже, ослабили Україну. Непоправна
втрата і біда. Це як несподіваний відступ Хмельницького з-під Кракова,
Сагайдачного з-під Москви, розпуск мільйонної армії Центральною Радою УНР.

ПРОДОВЖУЮ поповнювати свою багатотисячну бібліотеку новими
виданнями, хоча читаю все менше. Не завжди варто багато читати. Є книжки, які
досить потримати в руках, є такі, що достатньо понюхати – вдихнути друкарську
фарбу. Але є також і ті, які неможливо не прочитати, навіть якщо ти в цейтноті
й болять очі.

Попса запруджує полиці книгарень і бібліотек, владарює на
книжковому ринку і буквально затоплює все. Бум попси! Час попси! Вакханалія
попси та її тріумф! І кінця-краю цьому не видно. Попса найкраще продається, її
найбільше видають, вона дозволяє протриматися видавцям і авторам. Навіть
серйозні й досить престижні видавництва не можуть встояти. Більше того: попса
заволоділа екранами телевізорів. А професійні і совісні письменники пішли у
внутрішню еміграцію, збагнувши, що боротися з цією тотальною навалою
безнадійно. Потрібен час, може, десятиліття, щоб сформувалися добрі естетичні
смаки, відновилася і усталилася градація цінностей. На це нині нема ні часу, ні
резервів, ні бажання… Чи цього вже ніколи не станеться, і справжнє мистецтво
приречене на вигнання? Держава на боці попси, тобто повного збаранення мас.
Можливо, все зможе змінити революція чи, іншими словами кажучи, інтелектуальний
вибух у культурі. Але треба дива, щоб це відбулося, бо тягнути вниз завжди легше,
ніж вгору.

ПИСЬМЕННИЦЬКІ ВДОВИ

Хай будуть благословенні ваші імена, письменницькі вдови!

Коли думаю про вас, серце повниться любов’ю і вдячністю.
Господь невипадково продовжує ваше земне життя – ваша місія свята і велика:
зберегти і донести до людей творчу спадщину талановитих чоловіків, що рано
пішли з життя. Це непросто в наше глухе безчасся, люте безгрошів’я і
систематичні кризи. Але з вами Вища Сила. І вкотре з побожністю вимовляю імена
Валентини Гончар, Галини Гнатюк, Раїси Грабовської, Валентини Іов, Ольги Сачко,
Ірини Ковальчук…

В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХХ ст. для дітей домінує три
великих прізвища – Володимир Малик, Володимир Рутківський і Всеволод Нестайко.
Звичайно, є й інші. Але вони розривалися між дорослою літературою і творами для
дітей. А ці троє не зрадили своєму покликанню ні на йоту і, головне, досконало
вивчили дитячу психологію і писали з орієнтацією на юного читача. Добре про це
сказав син В.Малика Олександер Сиченко: «Що стосується стилю, мовного
багатства, то Володимир Кирилович прекрасно володів словом, але свідомо
виробляв свій стиль, бо адресував книги передусім молоді. Як вчитель мови та
літератури, чудово знав і розумів психологію сприйняття підлітків. Своїми
творами він намагався привернути їхню увагу до історії України, виробити любов
до читання, до книги, сформувати патріотичний життєствердний світогляд. Певен,
він робив це правильно, і його книги можна буде з інтере¬сом читати через 50 і
100 років».

 

м.Тернопіль

(Далі буде)

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!