Голос із затіння. Літературні денники

100

Закінчення. Початок у ч.ч. 1,2,3,4,5,6,7,8,9,10.

Помер Яр Славутич.

Я довідався про це тільки через кілька місяців із некролога
у «Всесвіті». Це мене ошелешило: письменник підтримував фінансово десятки
журналів і різних видань в Україні, надавав матеріальну допомогу сотням
письменників, але ніхто й словом не обмовився про його відхід. Ось ціна
людської вдячності. Найбільша гіркота у мене до «Літературної України» –
особливої любові Яра Славутича. Невже ніхто з київських чи запорізьких друзів
не знав, що письменника не стало? Це дуже сумнівно в часи мобільних телефонів і
електронної пошти. Тим більше, що в Канаді й Едмонтоні, де жив митець, є
українські письменники і науковці. Зрештою, є Едмонтонський університет, в
якому багато років працював професор Славутич. Незбагненно!

Ми зазнайомилися з паном Яром у Львові, здається, 1993 року.
Для мене це знайомство, яке швидко переросло у щире приятелювання, виявилося не
просто цікавим, потрібним, а майже рятівним. Часи були, що називається, дурні:
купони, шалена інфляція, безгрошів’я, втрачені ілюзії. Зарплату не видавали
місяцями, та й зарплата у викладача університету була мізерна. Вижити
немислимо. Залишалося два виходи: тікати за кордон у пошуках роботи, або,
згнітивши серце, скотитися до хабарництва, що процвітало на всіх рівнях. Ні
перше, ні друге для мене було неприйнятним. Жити хотілося зі свого пера, як це
було за радянських часів. Але за незалежності про слово «гонорар» довелося
забути.

І в тій критичній ситуації в моєму житті появився Яр
Славутич. Після цілоденних мандрів містом Лева і довірчих бесід у мене
з’явилася робота. Уже й не пригадую, від кого ішла пропозиція про монографічне
дослідження чи літературний портрет: від самого поета чи від мене. Але за цю
роботу я вхопився як потопельник за рятівне коло. Працював три місяці важко і
вперто, найчастіше ночами, бо в будні дні доводилося проводити в університеті.
До того ж, я добирався туди щодня з Грицівець, а це більше тридцяти кілометрів.
Прямого рейсового автобуса не було, щонайменше 12 кілометрів щодня пробігав
пішки. Але найскладніше було не брак часу, а відсутність досвіду. Хоча на ту
пору я мав уже готову дисертацію, науковий стиль викликав у мене сталу алергію.

Писав я спершу від руки, кілька разів переписував, потім
рукопис відстукував на старенькій друкарській машинці, яка, до речі, постійно
ламалася, відтак готові розділи надсилав панові Ярові. За три місяці набігло
більше двохсот друкарських сторінок.

Це був мій гріх, я переоцінював Яра Славутича як поета. Я
бачив його слабкі сторони, творчі прорахунки, навіть графоманські провали, але
закривав на них очі, бо треба було подбати про це, аби книжка вийшла друком.
Можливо, в якусь мить, коли сумніви особливо гостро дозоляли, я і покинув би цю
роботу, якби не висока доля Григорія Жученка (таке справжнє прізвище поета).
Його життєва позиція, мужність, цілеспрямованість і безперечна обдарованість
(маю на увазі педагогічну і наукову діяльність) мене підкупили. Він народився в
багатій селянській сім’ї, яку більшовики прирекли на знищення. Ще зовсім юним
Грицько утік з поїзда, що прямував до Сибіру. Разом з ним зважилися на втечу ще
два хлопці й один з них, невдало стрибнувши з поїзда, загинув. Під час Другої
світової війни Григорій Жученко був одним з організаторів партизанського загону
«Чернігівська Січ», воював, налагодив контакти з київським підпіллям, зокрема з
Оленою Телігою. Якось німецькі карателі оточили село, в якому перебували
партизани, і тільки дивом кільком юнакам вдалося вислизнути. Але у вогні
згоріла дружина Г.Жученка разом з щойно народженою донькою. Поет розповів про
це у поемі «Одноденна доня».

В еміграції у Німеччині Яр Славутич видав свою першу
поетичну збірку, працював секретарем резонансного МУРу.

Згодом переїхав у США, а відтак у Канаду. Захистив
докторську дисертацію англійською мовою з творчості Михайла Ореста і до
літнього віку працював професором Едмонтонського університету. Для мене це
життєвий подвиг.

Яр Славутич був людиною неймовірної творчої активності і
написав багато. Найкраще в його доробку – це антологія «Розстріляна Муза»,
збірник наукових есеїв і статей «Меч і перо», «Українська поезія в Канаді»,
спогади «Козак і амазонка», «У вирі багатокультурності» і «Місцями
запорозькими», підручники англійською мовою та переклади. Я не відношу сюди
його вірші й поеми, хоча між ними є речі несогірші. Але саме віршами він
найбільше собі шкодив, оскільки друкував усе, що написалося. Якби він основний
акцент робив на науковій роботі, а вірші друкував вряди-годи, то, звісно, мав
би ім’я більш гучне і яскраве. Але понад усе йому хотілося бути поетом, і він
видавав збірку за збіркою. Проникливі, сповідальні, добрі вірші губилися у морі
прохідних, другорядних або й зовсім безпорадних з художнього боку речей. На це
не було ради. Він нікого не хотів слухати, окрім власного голосу. Позаочі з
нього кпинили, а Є.Маланюк навіть назвав його «королем графоманів». Хоча
справжнім графоманом Яр Славутич не був, був людиною глибокої ерудиції і
академічної освіти, до того ж, найбільшим мовним пуристом, якого я будь-коли
знав. Це належно оцінили Ігор Качуровський, Кость Волинський, Тетяна Яковенко
та інші авторитетні науковці і письменники. Він умів також дати гостру відсіч
тим, хто аж надто брав його на кпини – Чапленку, Шереху, Яремчуку. Коли
маловідомий сатирик Манило настрочив на Славутича епіграму і надрукував її у
книзі «Постріли з пера», то отримав таку нищівну (як на мене, просто блискучу і
може найкращу в нашій літературі) відсіч:

У Манила є добро –

В сраку встромлене перо.

Як Манила розпира,

Чути постріли з пера.

Славутич ніколи ні перед ким не пасував. У цьому проявлявся
його незламний запорізький дух. Він походив зі старовинного козацького року, в
якому було багато видатних діячів і меценатів, зокрема полтавський полковник
Федір Жук, соратник Мазепи, який згодом дав прихисток на своєму хуторі Жуки
літописцеві Самійлу Величку. Я написав про це повість «Душа при свічці»,
відштовхнувшись від родинних переказів роду Жученків. Особливо цікава сторінка
– історія дружини Кочубея – Любові, доньки Федора Жука. Яр Славутич
стверджував, що Мотря була рідною донькою Мазепи і саме тому Кочубеїха так
рішуче виступила проти шлюбу гетьмана з Мотрею.

Яр Славутич багато мандрував. Світ він об’їздив тричі.
Називав себе українським Марко Поло. Якийсь незбагненний скитський ген гнав і
гнав його світовими просторами. Він міг прокинутися на світанку в якомусь
тісненькому непальському готельчику і довго пригадувати, куди це занесла його
доля.

Це ж було і в Україні. Він гасав містечками і селами, не
відаючи втоми. І скрізь щедро сіяв грішми. Де тільки не перевидавалися його
книжки (на жаль, здебільшого поетичні), хто тільки не писав про нього, яких
тільки досліджень, розвідок, методичних розробок і віршів не наплодили його
незліченні приятелі й колеги – від Василя Махна до Миколи Холодного. Саме
завдяки Славутичу я познайомився і пізніше здружився з М. Холодним, який на той
час, теж холодний і голодний, заповзявся писати про канадійського професора
своє дослідження. І написав, і видав досить оригінальну річ.

В середині 90-х ми зустрічалися з паном Яром доволі часто –
то у Львові, то в Києві, то переночовували в Ірпені, де я вечорами читав йому
розділи з повісті «Під чумацькими зорями», видання якої він обіцяв
профінансувати, то тинялися селами Тернопілля. Незважаючи на свій патріарший
вік, він почувався доволі активним і тримався на рівні з молодими. Якось за
опівніч він повертався до готелю і в темній вуличці його зупинив якийсь
підпилий харцизяка. Він приставив йому ніж до ребра, і тут же заходився
нишпорити по кишенях. Однак узявся він до цієї справи на лихо собі, бо
вісімдесятирічний чоловік не тільки вчинив психологічний опір, а й почав
наносити нищівні удари ногою у найболючіші місця. Ця сила в ньому завжди
захоплювала мене. Він і з німецького військового полону зумів утекти, накинувши
на вартового чи то куртку чи шинелю, і доки той оговтався, піднявся із землі й
учинив стрільбу, то за втікачем і слід простиг. Знав, що тікає від смерті, що
грається з нею, але по-іншому вчинити той, у жилах якого текла козацька кров,
не міг.

Найцінніше, що відкрив мені Яр Славутич – це материк
діаспорної літератури. Він не лише переслав чи передав мені безкоштовно десятки
рідкісних видань, він був живим учасником майже усіх помітних подій, що
відбувалися на мистецькому полі за океаном. І я міг витягнути з нього усе, що
хотів. Це було неймовірно цікаво. Великий світ відкрився переді мною – світ
діаспорної літератури, і як живі поставали перед внутрішнім зором його яскраві
представники – Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Григорій Костюк, Борис
Олександрів, Ганна Черінь, Михайло Ситник, Ігор Качуровський, Емма Андієвська,
Роман Бабовал, Дмитро Нитченко-Чуб, Михайло Орест, Юрій Стефаник та багато
інших. Я міг довідатися про такі подробиці їхнього життя, що не прочитаєш у
жодній книжці. Не про всіх Славутич говорив з пієтетом, не завжди голу правду.
Як справжній письменник, він часто залишався великим фантазером, але поступово
я навчився відсіювати правду від суб’єктивних плевел.

Я зрозумів, як згубно діє чужина на творчих людей. Багато з
тих, що опинилися на еміграції, починали винятково сильно, але поступово їхній
талант не міцнів, а навпаки – пригасав. Відсутність масового читача, дієвого
мистецького оточення згубно позначилися навіть на таких зубрах слова, як Улас Самчук
і Докія Гуменна. Ганна Черінь після яскравого дебюту замовкла на довгих 15
років.

Найголовніша проблема Яра Славутича як поета, на мою думку,
була в тому, що він наріжним каменем свого письма поставив мовний пуризм.
Погрішити проти законів граматики для нього було смерті подібне. Але справжня
поезія найчастіше народжується всупереч усім законам, її невловний п’янкий чар
важко замкнути в якісь рамки. Ради правильної мови Яр Славутич стинав голови
зухвалим метафорам, і його письмо ставало пригладженим і робленим. У нього є
добрі чеканні сонети, відшліфовані октави (в класичних формах він непогрішний),
але підкреслена правильність робить їх ніби наперед прочитуваними і надто
передбачуваними. Нема вибуху, зухвальства. А ще вадить їм тяжіння до словотворів
(часто штучних, безживних) і відчутна політична заангажованість. Коли він писав
у піку комусь, то насамперед шкодив собі, як-от «Правдоносці», що народилися з
гострого несприйняття Гончаревих «Прапороносців». Програвав і тоді, коли
намагався переплюнути модерністів, як в «Оазі». Коли ж слухав власну душу, то
писав ось такі хвилюючі проникливі рядки:

Як помру, не подолавши втому,

Схороніть, де смерть не обмине,

Бо на тло сплюндрованого дому

Не допустять недруги мене.

Біля шляху, битого віками,

Під улюблений віками дуб

Над могилою поставте камінь

І на пам’ять вирізьбіть тризуб.

Та коли сподівана свобода

Вас обніме золотом проміть,–

В серце степу, на джерельні води,

Вірні друзі, прах мій поверніть.

Що залишиться від великого творчого спадку Яра Славутича для
невблаганного прийдешнього, мені сказати важко, і не такі кораблі поглинає
океан часу. Але надіюся, що дещо смерть таки обмине. Хоча не це головне для
того, хто вірить у безсмертя душі. Головне, що він пройшов своїм шляхом до
кінця, не прогнувся під сатанинську комуністичну систему, все життя відстоював
правду і справедливість і, як міг, примножував даний Богом хист.

с.Грицівці– с.Петрики

Нові денники Петра
Сороки «Дерево над водним потоком» можна замовити за адресою: а\с 438,
м.Тернопіль,  18, 46018. Ціна – 20 грн.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!