Гайну
проти течії.
Геть
від Європи!
Геть
від зужитих сумнівних цінностей, апології окрутенства і махлярства, цинізму і
шахрайства. Геть від старої, збоченої, лемехуватої і сухої Європи!
Геть
від європейської літератури, бо такої нема – є література німецька, французька
чи норвезька…
Геть
моду поклонятися чужому, белькочучи щось про європейський рівень і те, що їхні
генії геніальніші за наших, як це чи на кожному кроці роблять автори „Критики”
і „Сучасності”.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
О,
країно, де мода захоплюватися чужим знову стає хворобою віку. Бідна країно
умалення великих, світе понівечених, невизнаних, нереалізованих талантів,
румовище понищених доль, знетямлених душ, вічних завидків, як тебе не осудити і
не затаврувати!?
Іноді складається враження, що справжньої
літератури в Україні немає, що все затопила попса, а ті, що пишуть, женуть
ширвжиток, аби потрапити в добру кон’юнктуру. Справді, на видноті багато
пересічі, навіть одвертої графоманії, що шокує, так звані «розкручені» тексти
забуваєш на другий день після прочитання, якщо, звісно, спромагаєшся їх
перетравити.
Але неперебутні твори з’являються, професійні
письменники не перевелися, не зникли – вони продовжують працювати зі
стоїстичністю стародавніх літописців, тільки за абераціями так званого
«укрсучліту» їх не видно, вони воліють залишатися на маргінесі чи, іншими
словами кажучи, в затінні. У цих денникових нотатках в основному імена
тих, хто сьогодні «не в часі», але які,
на моє переконання, визначають рівень сучасної літератури.
Високодуховна і високохудожня література
сьогодні твориться здебільшого у «глибинці», і якщо комусь суджено пережити наш
час та правдиво відобразити його, то тільки письменникам з провінції. Вони не
засвічені, їхні книги не виходять великими тиражами, може, більшість з
написаного ними залягає у шухляди або, в кращому випадку, появляється друком
незначним накладом, але вони правдиво відображають життя.
Звісно, провінція сьогодні теж переживає «бум
графоманії», «літературної шизофренії», але це неминуче у вільному суспільстві,
де кожен, хто має гроші, може видавати і друкувати що заманеться.
Відчуваю, що моє покликання писати про
маловідомих і малознаних, але талановитих письменників. «Талановитих набагато
більше, ніж ми гадаємо», – писав Стендаль. Так було колись, так є сьогодні,
так, увочевидь, буде завжди. Багато людей несуть в собі світло Боже. Для когось
вони «сіроштанні» і «невдахи», але не для мене. Писати про «розкручених» і
«великих» легко і вигідно. Поруч з ними ти й сам ніби вивищуєшся. Писати про «малих
рабів літератури» не престижно і навіть ризиковано з огляду на агресивність
апологетів постмодерну. Але хтось має це робити.
Зі смертю Василя Левицького українська
література втратила новеліста стефанівської сили. Здається, ніхто ще цієї
втрати до кінця не усвідомив і не відчув, не сказав про це вголос. Нічого не
зроблено й для вшанування пам’яті цього великого Майстра. Не до цього. Знову не
пора. Кожен перейнятий своїм. Серед
нинішніх новелістів тільки Василь Портяк ще спроможний піднятися на ту висоту,
що її підкорив автор «Пізнього літа». А на вічному полі у парі з Василем
Левицьким стоїть незабутній Павло Федюк.
Оце така трійця новелістів визначає рівень української новелістики на
зламі тисячоліть.
«Кенігсберзький щоденник» Галі Пагутяк – найвище
досягнення денникової прози в Україні після «НЕ-МИ» Юрка Гудзя. Письмо, в яке
заходиш, щоб уже не вийти, щоб носити в душі, як велику самоту і втіху. Це
нестерпно важко і жити без цього неможливо.
Працюючи над романом про Кенігсберг, Г.Пагутяк
паралельно вела щоденник. Але не просто фіксувала випадкові події і принагідні
думки, а робила глибокі узагальнення і висновки, ретельно добираючи для них
відповідну стилістичну форму. Це подивовує: де, як можна було зібрати стільки
філософських сентенцій після щоденної важкої роботи над романом, що забирав
майже весь час і сили? Але справжній письменник тому й справжній, що
невичерпний.
І коли після такого чую зізнання деяких
літераторів, що вони не ведуть щоденників, бо це зайве, бо все у них іде в
белетристику, то це тому, що вони, по суті, творчі імпотенти.
МАЙСТЕР-КЛАС
Є в мене книжка, в якій кілька сторінок
написані, так би мовити, у співавторстві з Юрком Гудзем. Це «Дух і форма. Іван
Мердак». Я працював над нею саме в той час, коли Юрко іноді наїжджав до мене.
Якось ми разом відвідали майстерню скульптора Мердака, який тоді ще жив у
Тернополі, мали гарне враження од його скульптур, принесли кілька світлин
додому і вечором я запропонував Юркові разом проаналізувати їх. Галя увімкнула
комп’ютера, і ми, зосередившись на світлинах, надиктовували по черзі кілька
речень. Я вважав, що зі мною мало хто може зрівнятися, диктуючи отак сходу. Я
вже набив на цьому руку, написавши чи не два десятки літературних портретів, і
хотів похизуватися передусім перед Юрком. Якось ми працювали отак зі Степаном
Пушиком та з деякими іншими письменниками, і я завжди з утіхою відчував, що в
мене це виходить швидше, легше і артистичніше. Не тому, що я сильніший од них,
а тому, що більшості письменників потрібні ручка і усамітнення, вони хочуть
бачити, як слова шикуються на папері, а я вже навчився обходитися без цього.
Особливо у нарисових текстах.
Сподівався, що і Юрко швидко видихнеться, бо
мав певність, що він тяжко мучиться над своїми творами, такі вони насичені,
складні й мускульно-пружні. Так зопалу не напишеш. Тут має бути
флоберівська витримка і працездатність.
Але коли Юрко увійшов у транс, я просто ахнув
– і занімів. Було відчуття, ніби він озвучує слова з давно написаної книжки.
Так невимушено, легко і швидко це виходило в нього. Без жодної затримки, без
найменших пауз. До того ж, це були не простенькі речення, а складні словесні
конструкції із запаморочливими метафорами і узагальненнями. Щось справді
надлюдське, божественне. Я навіть не намагався вклинити у цей «потік свідомості»
своє слово чи фразу, бо це було немислимо. Так досконало, сильно звучали його
слова про скульптуру. Так, ніби він все життя тільки тим і займався. Тоді я чи
не вперше відчув, що таке талановитий прозаїк, що таке справжній майстер.
Юрій Мушкетик – болючий нерв України, і все,
що народжується під його пером сьогодні, продиктоване тривогою і вболіванням за
її долю. Знаємо Мушкетика як майстра широких історичних полотен. «На брата
брат», «Гетьманський скарб», «Яса» – речі неперебутні й класичні. Вони дихають
вічністю, як картини Васильківського і Левченка. Але в нього не менш чудесна
мала проза – оповідання і новели. Він уміє стиснути оповідь до п’яти, трьох і
менше сторінок і при цьому не збитися на штрих-пунктирність, втримати епічний
подих і зберегти психологічну глибину. Унікальний дар, що з роками не пригасає,
а все більше розпросторюється. Це така рідкість у літньому віці, коли більшість
професійних письменників скочуються до анекдотичної плиткості.
(Продовження буде).
м.
Тернопіль