Продовження. Початок у ч.1
СТИЛЕТ І ХЛІБ
Як це важливо усвідомлювати і мати підставу сказати собі: все
життя працюю в поті чола, живу з власної праці…
Зі свого письма прожити не зміг, перейти виключно на творчий
хліб, як мріялося, не поталанило, і все ж маленькі дива мені вдавалися: книги
дозволили протриматися і в найкризовіші часи, не шукати заробітків по
закордонах, не поневірятися на немилій роботі, не ходити з простягнутою рукою
по спонсорах…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Іноді боляче усвідомлювати, що не зумів здобути ширше
визнання, не завоював масового читача, але і те, що вдалося, задовольняє мене.
Може, для душі так і краще. Бо все врешті-решт у руках Божих.
Коли гине захаращена
річка чи ліс, коли нечистотами занамулюють цілюще джерело а з неба падають
кислотні дощі, то це принаймні викликає тривогу в чесних і совісних людей, коли
засмічується література – жодної реакції, навіть більше: безпринципні критики і
літературознавці пишуть похвальні рецензії, виставляючи всяку мерзоту як нове
слово у мистецтві.
«СИНЯ КНИГА»
ВОЛОДИМИРА МАЛИКА
Не без труднощів, через родину письменника, отримав «Синю
книгу» Володимира Малика. Це його щоденники із підзаголовком «Записки для
себе». Перший запис датований 1958 роком, коли авторові виповнилося 37 років і
звучить так: «Я став письменником…», останній за 1998 і теж дуже промовистий
«…кінчається мій земний шлях – я готовий до всього».
Це справді нотатки для самого себе, доволі скупі, фрагментарні,
принагідні. Письменник фіксує найбільш важливі події у своєму творчому і
особистому житті, розповідає про життєві успіхи і невдачі, задуми і плани.
Іноді переказує цікаві розмови з
друзями-письменниками, подекуди дає оцінку їхнім вчинкам, аналізує прочитані
книги, але теж доволі пунктирно. «Своєму щоденнику я не надаю великого
значення, – зізнається. – Він не для друку і не для чужих очей. Це скупенькі
замітки для себе».
І все ж цей щоденник має неперебутню цінність. І тому, що
він належить успішному і талановитому письменнику, і тому, що дозволяє
зазирнути в його творчу лабораторію, і тому, що відбиває складну і суперечливу
епоху так, як вона переломилася через болюче серце справді непересічної людини.
Звісно, якби письменник такого рівня народився, скажімо, у
Франції чи Англії, то став би мільйонером, мандрував світом ради нових вражень
і писав для внутрішньої втіхи. За радянщини про це не могло бути й мови.
В.Малик був приречений на постійну боротьбу, цькування, страх і злидні. І хоча
він уник переслідувань, убивчих доносів і арешту, назвати його долю легкою не
можна. Щоденник рясніє болючими скаргами і наріканнями. «Боже, я вже прокляв
той час, коли став письменником. Дурна професія! Трудишся, мов віл, хвилюєшся,
а забракувати твою роботу – раз плюнути!».
«Тфу! Все-таки гидко бути українським письменником!»
«Зараз я такий бідний, що не маю власних трьох копійок, щоб
випити склянку квасу. А до виходу повісті «Слід веде до моря» ще більше року».
Подібні записи можна нанизувати ще довго. Про неминучість
роздвоєння за тих часів він пише так:
«Все написане – тільки півправда. Це не вина письменників. В
основній масі вони чесні люди. Та з багатьох причин сказати всю правду вони не
могли й не можуть. А жаль… Наступні покоління будуть дивитися на нас холодними
очима, як на мертву історію…»
Часто скаржиться письменник і на депресію, зневіру,
прогресуючі недуги. Коли я закрив останню сторінку, в мене залишилося дуже
важке враження, і одна фраза мучила душу: «Життя письменника буває або важке,
або дуже важке», – думав я.
Зрозуміло, що в житті кожної людини бувають світлі, щасливі
хвилини. Щастя письменника – в його праці. Мені прикро, що в «Синій книзі» це
не знайшло відображення. Ні фразою, ні єдиним словом. Але неважко здогадатися,
яке внутрішнє піднесення і хвилюючу радість пережив автор «Шовкового шнурка» і
«Князя Кия». Яке натхнення п’янило його. Не могло не п’янити. Такі книги без
Божого надиху і радості не народжуються.
В.Малик – майстер динамічного, стрімкого і напруженого
сюжету. Це його найсильніша сторона. Він чудовий оповідач. Його не цікавлять
деталі й мовна ошатність. У нього одна мета – заінтригувати читача і втримати у
силовому полі своєї оповіді. І це йому незмінно вдається. Його не назвеш ловцем
слів (іноді здається, що він байдужий до мови, до художніх засобів, якщо судити
зі щоденника. Але не тільки. Він і сам не раз зізнається в цьому. «Не люблю
епітетів. Надміру епітетів. Цим грішить Стельмах. Мова його завихрена,
заквітчана епітетами та іншими красивостями мовними, що іноді годі з першого разу
розшолопати зміст речення. Зовні воно красиво. А схопити, уявити те, що хотів
сказати автор, дуже важко. Багато словесної полови! Важко і нудно читати!…
Читаєш і перед тобою туман».
Читати В.Малика справді цікаво. За якимись незбагненними
законами кожен, хто візьме його книжку до рук, уже не випустить її, не
перегорнувши останню сторінку. Яким чином це досягається, залишається таїною.
Магія – і тільки. Чар, що є у кожного справжнього митця. Він і сам може не
знати секретів своєї майстерності, це загадка таланту.
З В.Маликом можна сперечатися, коли він критикує російських
класиків Шолохова, Распутіна чи українських колег Л.Первомайського («здала
дружина в комісійний – ніхто й не запитав»…), В.Шевчука чи ближчих друзів
Безрудька, Чумака, Кулаковського, Лебединського. Але це його сприйняття, його
думка, його оцінка, підкреслено суб’єктивна, виболена, добре продумана, тому
виправдана.
Автор ніколи не виставляє себе кращим, ніж є насправді,
однак не треба великої проникливості, аби побачити, що перед нами совісна,
чесна, обдарована і вибрана Богом людина. А ще великий патріот України, який
глибинно знає її історію і готовий за її щасливу долю віддати життя. Таку
жертовність і любов серед нинішніх літераторів зустрінеш рідко.
І ще суто особистісне зізнання: я відкрив його творчість,
коли мені було п’ятнадцять. І з того часу вона супроводжувала мене постійно, до
останньої прижиттєвої книги «Чумацький шлях». Популярність Малика у 70-80 роки
минулого століття в Галичині була величезною. Його читали, здається, навіть ті,
що окрім «Букваря» нічого до рук не брали. Не випадково загальний наклад його
творів сягнув двох мільйонів. Я вірю, що прийде час, коли його кращі історичні
романи будуть екранізовані й матимуть такий самий успіх, як мали книги в нашого
покоління.
На завершення цих нотаток мені залишається сказати шокуючу
річ: щоденник «Синя книга» видано тиражем … 100 примірників.
м. Тернопіль
(Далі буде).