Продовження. Початок у ч. 1,2
Сяйво стиснувши в упертім чолі, щоб не погасло, як
воно, Славку, лежати в землі –
холодно? Страшно?
Хто це зітхає на тій стороні: «Верше мій, верше?»
Боса душа по холодній стерні
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ходить, як перше.
Ходить, збирає слова у пісні, гріє в долонях, щоб
заспівали колись по весні могили на конях. (Пам’яті Ярослава Павуляка).
ДЕВ’ЯНОСТІ З ПОГЛЯДУ
ЄВГЕНА БАРАНА
Підсумкова книжка Є.Барана «Дев’яності навиворіт»
вийшла наприкінці 2011 року. Це, може, найкраща на сьогодні річ у доробку
критика. Читабельна, інтригуюча, містка, цільна. До того ж, вона дає фаховий
зріз літературного життя останніх десятиріч. Але це не сухий академічний
виклад, це вивірена і часто іронічна оцінка фахового науковця, пропущена через
душу і серце. Тут відчувається присутність живих людей – дійових персонажів
літературного процесу. Ця книжка зрідні «Алхімії слова» Яна Парандовського і
«Підбиваючи підсумки» Сомерсета Моема, хоч, звісно, вона скромніша і завдання
вирішує вужчі. Але читається з таким же хвилюючим захватом і радістю.
Євгенові вдалося гармонійно поєднати глибокі
літературознавчі оцінки з дотепними розповідями про письменників, спогади з
аналітичною рецепцією знакових творів, полеміку із захватом. Все це робить
книжку неповторною. І вірю, що доля в неї заповідається щасливою і розійдеться
вона ширшим накладом.
НАВІК-ІВАН
Нарешті появилася перша серйозна наукова робота про
Івана Іова. Це через десять років після його відходу. Втім, що таке десять
років для вічності? Мить. Висока присутність Івана у літературі заповідається
на століття. Був він великим експериментатором, але не тим бездуховним і
легковажним, яких сьогодні в літературі легіони. Відчував слово на дотик і
смак, знав його містичні глибини, бо душу мав велику і світлу. Словами не
грався.
Літературно-критичний нарис про поета підготувала
Уляна Коржик з Франківська, очевидно, з подачі Євгена Барана, який до цього
видання написав стислу але, як завжди, містку передмову.
В роботі ґрунтовно і зі знанням справи
проаналізовано творчість поета, подано спогади кількох приятелів і друзів. В
тому числі дуже проникливо написані спомини, хоч і з ноткою якоїсь гіркоти,
Василя Рябого, а також Іванові листи до Є.Барана і до мене.
Розментрожила мене ця книжка, зачепила душу, і не
тільки написаним, а й, сказати б, історичними світлинами. Багато згадалося. Ще
треба мені написати про Іова так, як я знав його, та все якось не складається.
Може, я боюся писати про мертвих? Та ніби ні. Бо не мертві для мене ні Іван, ні
Микола Мірошниченко, ні Юрко Гудзь, ні Валентин Корнієнко, ні Василь Кравчук,
ні Іван Гнатюк, ні Ніла Зборовська… Господи, як довго ще можна продовжувати цей перелік! Скільки друзів і приятелів
уже там, за межею, на Божій дорозі…
ЩОРОКУ ПЕРЕЛОПАЧУЮ СОТНІ КНИГ і згадую в денниках
десятки талановитих письменників. Інколи завищую оцінки, але, здається, ще ні
разу не дозволив собі згадати в позитивному контексті ім’я войовничої посередності
чи апологета демонської літератури. А ще відмовився од нищівної критики
бездарних книг і пробивних посередностей. Воювати з сірістю – забагато честі.
Моя критика – повне їх ігнорування. Однак, виявляється, що для декого, хто має
завищену самооцінку і вже встиг нахапати різних нагород і звань (у безчассі це
не тільки можливо, а навіть стає нормою), це вражає більше, ніж критичний
випад.
ЖІНКА-ЛІТЕРАТОР – це майже нонсенс. Ще коли
поетеса, то терпіти можна, але од прозаїка ради немає. Оте нутряне, «баб’яче»
неодмінно вилізе, розтечеться солодкою патокою, неконтрольованою, хворобливою і
часто істеричною писаниною.
Навіть геніальні поетеси такими не стали б, якби
прихильніше складалася їхня доля. Леся Українка, скажімо, стала б піаністкою,
Кобилянська (якби врода) – вийшла б заміж, народила купу дітей і займалася
благодійністю. Це ж стосується Емілі Дікінсон і всіх інших.
Усе найкраще в світовій літературі створили
чоловіки, а так звана жіноча література – тільки доважок до неї. Принаймні
жодна з жінок не зуміла створити щось на взір п’єс Шекспіра, комедій Лопе де
Вега, поем Байрона і романів Моема. Покажіть мені жіночі твори, які можна було
б поставити поряд з «Дон-Кіхотом» Сервантеса, «Війною і миром» Толстого,
«Братами Карамазовими» Достоєвського? Яка жінка спромоглася піднятися на висоту
«Фауста» Гете, чи осягнути глибину флоберівської «Мадам Боварі»? Навіть така
сміховина, як «Пригоди бравого вояка Швейка» Гашека – чисто чоловіча
прерогатива і вже більше ста років горує майже в гордій самотності. Не кажу вже
про філософські повісті Дідро і Вольтера, пригодницьку лектуру Г.Мелвіла і
Джека Лондона, фантастику Уелса і Конан-Дойля. Яка жінка зуміла оспівати
природу так, як це зробили Генрі Торо і Пришвін?
Ніші жінки в літературі – це вутлі детективчики,
млісні жіночі романи, сякі-такі новелетки, часто «страшилки», як у нобелівської
лавреатки Герти Мюллєр, і, звичайно, віршики-пісеньки. Цього добра вони видають
хоч греблю гати. Це їхня приреченість, карма, яку не подолати.
Всі літературні течії, всі новації і відкриття теж
належать чоловікам. Не тільки класицизм, романтизм, реалізм і модернізм у
літературі започаткували чоловіки, а й плаксивий сентименталізм. «Театр
абсурду», «потік свідомості», екзистенціоналізм та усякі інші «ізми» – все в
активі чоловічої половини. Зрештою, початок початків – Гомер! Перший байкар –
Езоп, основоположник трагедії – Софокл, комедії – Аристофан.
Щоправда, тепер уже говорять про класику
лезбійської літератури, де поча¬таток-початків – Сафо. Так, там, де гріх,
збочення і всяка спокуса та земне зло, – жінка завжди попереду.
Найвище, куди може сягнути жіночий дух, то це,
скажімо, «Записки біля уз¬голів’я» та ще, може, невеличка повістина, як ото в
Е.Ожешко «Хам». Здавалося б, жанр казки
– це їхнє, отут би вписатися жінці. Але
де вона, де? Хто спромігся хоча б зрівнятися з Андерсеном і Керроллом? Я більше
запитую, ніж констатую.
Навіть найглибше про жіночу долю зуміла написати не
жінка. В українській літературі – це Шевченко. Тому й вдячне жіноцтво несло
домовину поета на Чернечу гору, відсторонивши чоловіків.
Як у літературі, так і в інших видах мистецтв.
Назвіть мені жінку-компо¬зитора, яку б можна було поставити поряд з Бахом,
Бетховеном, Моцартом чи Лістом, Березовським, Лисенком, Леонтовичем?
Співачка так! Танці авжеж! А ще вишивка. Це жіноча
домена. Але там, де потрібні якась особлива сила духу, велич розуму, зрештою
новаторство – жінка безнадійний аутсайдер.
В образотворчому мистецтві друга половина людства
ще спромогається на конкуренцію, бо там панує гола статика. Особливо у наївному
малярстві: Ганна Собачко, Марія Приймаченко і вищий регістр – Катерина Білокур.
Я не женоненависник. Я боготворю жіночу вроду. Але її призначення – бути
предметом захоплення, а не імітувати творця.
Це не мій вирок.
Це приреченість небесна.
(Далі буде).
м.
Тернопіль