Голос із затіння. Літературні денники

177

Продовження. Початок у ч.ч. 1,2,4,5,6

МАЙЖЕ НІЧОГО не знаю про Ярослава Ясінського, точніше
кажучи, про зовнішній бік його життя: сім’ю, роботу, побут. І я майже все знаю
про його внутрішнє життя: уподобання, любов, ставлення до людей і світу. Тому
що про це розказали мені його вірші, винятково проникливі, сповідально-відверті
й зворушливо-беззахисні. Вірші не обманюють. А якщо обманюють, то до поезії не
мають жодного стосунку.

З Ярославом ми зустрічалися усього кілька разів. Принагідно.
Летюче. Але цього було досить, щоб перейнятися глибокою шаною до цього
чоловіка, прикипіти до нього душею. З першого погляду відчувається, що це поет.
Глибокий. Нутряний. Справжній. Про це говорило все: пильні чоловічки очей, руки
і рухи, манера розмовляти і слухати, глибокий і тихий голос.

Сьогодні Ярославові сімдесят, і відчувається, що літа його
важкі, бо сільські. Що знав він працю коло землі та дерев.

Через худу поставу він видається вищим, аніж є насправді,
але потемніла і згрубіла од часу шкіра та ще переплужене зморшками чоло не
роблять його старшим, ніж він є насправді. Бо відчуваються якась особлива
вагота і, сказати б, статечність. Та ні, не статечність, а філософська
значимість, чи що. Відчувається, що цей чоловік може тримати в руках і томик
Конфуція, і вила для гною. Сухорляве обличчя із загостреним носом дуже мінливе,
а довірливий, ніби дитинний, погляд якось одразу прихилять до нього.

Мене завжди насторожують поети опасисті, вишукано одягнуті,
з пещеним щокастим обличчям і зухвалим поглядом. Я намагаюся триматися од таких
якомога далі. Бо в них такі ж холодні й нахабні вірші. Моя душа тягнеться до
таких, як Ярослав Ясінський. І це захоплення його непоказною зовнішністю
дозволяє мені краще зрозуміти його непросту і, може, не зовсім сучасну поезію.

 

ОЛЕКСІЙ АУЛОВ

Щастя зустріти людину, близьку тобі чи суголосну за
світовідчуттям і світосприйняттям. І подвійне щастя, коли ця людина –
письменник. Вважаю знаковим для себе, що на моїй творчій дорозі зустрівся
Олексій Аулов. Поет, прозаїк, перекладач, який вільно почуває себе в стихії
української та російської мови. Однаково вправно пише він обома. Як, приміром,
В.Брюгген, теж харків’янин і перекладач. Сергій Аулов адаптував до української
мови «Горе з розуму» Грибоєдова, а до російської «Марусю Чурай» Л.Костенко.
Окрім того в нього десятки оригінальних різножанрових збірок – від
гумористичних до ліричних – читати які втіха для душі і розуму. Поет має високі
атестації від багатьох впливових, знаних критиків і поетів, як-от С.Сапеляка, В.Брюггена,
Л.Томи, але залишається літератором із затіння. Вічна наша біда. Але повторю
вкотре: будемо вірити, що в Господа ніщо не пропадає, особливо те, що пронизане
чистим, горним світлом.

 

МАСОВИЙ ЧИТАЧ знає кілька імен. А талановитих багато. І
немало таких, що не вписалися ні в радянський, ні тим більше в пострадянський
контекст.

Багато талановитих поетів ідуть по колу, повторюються і
експлуатують вже не раз апробовані ритми і форми.

Кажу про це з жалем, бо творчість багатьох із них не байдужа
мені. Читаю давні вірші й п’янію, а перечитую нові – як вивітрений алкоголь.
Всяка повторна експлуатація у письмі – уже штамп. І окремі щасливі знахідки не
рятують. Знаю, що ці прикрі слова цілком можна спроектувати і на мої денники.

 

ЯК ПЛІДНО працює в українській літературі Олександр Гижа.
Яка це світлоносна, талановита і чиста душа! Він належить до письменників
найвищого ряду. А між тим, резонанс його творчості майже нульовий, його книжки
з’являються рідко, в періодиці щось нове з’являється лише вряди-годи. Мабуть,
більшість написаного залягає в шафу, як і перекладена ним «Біблія», або
виходить таким мізерним тиражем, що далі Києва, в якому живе письменник, не
появляється. Люта біда нашого часу. Хіба це не є ще одним свідченням свідомого
нищення української культури, її кращого цвіту?

Журнал «Київ» опублікував новий історичний роман О.Гижі
«Четвертований храм», який мав би стати подією в мистецькому житті України. Але
ж не став, бо нині горує постмодерн, який не залишає невипаленого місця для
таких, як О.Гижа.

 

ХТО МАЄ МУЖНІСТЬ говорити гострі й неприємні речі, того
незрідка жалять з різних боків. Але література потребує справжніх бійців,
спроможних зносити злісні випади із стоїчним спокоєм. Але ті, що люто
нападають, не відають, що це тільки підсилює імідж письменника. У нас не
побивають і не зачіпають тільки тих, хто не має жодного імені в літературі.
Сотні людей є членами Спілки письменників, але про більшість не знають навіть у
тому регіоні, де вони живуть, ніхто ніколи їх не згадує ні добрим, ні злим
словом.

 

Так сталося, що мої денники отримали деякий розголос. Поряд
зі схвальними рецензіями вистачало і критики. Як на мене, це природно. Я пишу
не для всіх і, може, гостріше від інших відчуваю, як поділений світ. Але є
конструктивна чи непримиренна критика, а є злісне, жовчно-ненависне
несприйняття (цікаво, що це може іти як від літньої людини, так і від якоїсь
недовченої дівиці). Цим людям я ніколи не відповідаю, хоча міг би вистрілити
так, що вони не відмилися б і дністровою водою, оскільки самі плодять нестравні
опуси. Але вважаю: багато честі. До того ж, мовчання діє болючіше і діткливіше,
судячи з їхньої непогамовності й сказу.

 

ПИСЬМЕННИК має тверезо і критично оцінювати свої можливості,
свій хист, не перебільшувати його, але й не применшувати. Тут неможливо
помилитися, бо це відчуття дару таке ж гостре, як совісті чи морального закону
в середині нас, кажучи словами Канта. Бути собі суддею нелукавим і справедливим
можливо, не треба тільки самообманюватись і займатися самоїдством. Це допоможе
уникнути багатьох прикрих розчарувань і болючих ударів.

Письменник повинен працювати на свого читача, обслуговувати
тих, кого завоював і ненастанно збільшувати число прихильників, при цьому
найменше уваги звертати на критику, оскільки вона, як правило, тенденційна і
упереджена, або просто продажна.

 

РАННІЙ Богдан Сушинський чудесний.

Його дебютна збірка «Кладка» з тих, що залишають в душі
чисте світло. І пізніші повісті та романи з числа непроминальних, зокрема «Білий
кінь у сивій долині», «Морава». Але той крен, який зробив письменник за
незалежності, зрозуміти важко. Здавалося, саме тоді, коли талант має розкритися
на повну сили, він розмінюється на мідяки («Три дня в Париже с любимой
женщиной», нестравні детективчики, повне несприйняття Шевченка). Зникло повітря
справжньої літератури.

 

 

СЕКРЕТ УСПІХУ

«Природний роман» болгарина Георгія Господинова побиває
рекорди популярності. На батьківщині письменника він витримав уже шість видань,
перекладений 15-ма мовами світу і залишається найбільш читабельним твором.

Роман має своєрідну фасетну побудову, секрет якої автору
підказало око мухи. «Ось чому, – не без іронії зізнається автор, – мені
потрібні мухи. Ці комахи, що літають у нас над головою, дрімають на стелі,
гуляють на столі і  в той же час живуть і
відкладають свої личинки в трупах, що розкладаються, в дірці клозету».

Інша формальна знахідка: окремі розділи – це інтригуючі
історії, що не мають завершення, однак формально зв’язані історією розлучення
головного героя з дружиною Еммою.

Деякі розділи – іронічні сентенції з філософським
підтекстом, деякі заголовки говорять самі за себе, як-от: «Список задоволень
60-х років», «Список задоволень 70-х років» «І 80-х»…

Але сучасний успішний автор не може обійтися без перчини
богохульства, і Г.Г пародіює Біблію, створюючи начебто іронічну, а насправді
мерзенну «біблію мух» в дусі Рабле і Вольтера.

Книгу перечитують, бо вона не запам’ятовується, – мозаїка
потребує повернення.

Але жодної формальної новизни тут немає: фасетну побудову
твору використовували  100 і більше років
до Г.Г. В Росії, приміром, найбільш артистично це робив М.Пришвін.

Маю певність: саме за такими творами – мозаїчними і
невеликими за обсягом – майбутнє, але, звісно, без мілкого атеїзму.

 

ПЕРЕЖИВАЄМО ЧАС, коли гендлювання літературними преміями
стає нормою. Скільки бездарних письменників нині отримали змогу притулити до
свого прізвища імена класиків. Звісно, вони ще більше од того змаліли, бо не
витримують порівняння, але коли бачиш це, душа сповнюється сумом. „Якось
переживу цю „смугу премій”, – каже Василь Рябий, – що є певним каталізатором у
процесі творчості й не більше, бо симпатичніше в нову добу крутих змін мати
якість самого себе, а не імені когось…” Як мені добре на душі від думки, що
найсильніші тернопільські поети – Борис Щавурський, Ярослав Павуляк, Михайло
Левицький – не мають жодної літературної премії. Зате, хочеться вірити, будуть
колись премії і їхніх імен.

(Далі буде).

м. Тернопіль

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!