Голос із затіння. Літературні денники

86

Продовження. Початок у ч.ч. 1,2,3,4,5,6,8,9.

ВОЛОДИМИР ЖИЛА

Ми зустрілися з Володимиром Жилою, коли йому добігало
вісімдесят. Однак це був ще доволі енергійний, рухливий і мобільний чоловік,
який успішно боровся з наступаючою старістю, протистояв їй усіма силами. У
ньому відчувався козацький корінь, і я легко міг уявити собі, яким дієвим і
невичерпно-активним він був за молодих літ, як вражав ближніх ідеями і снагою.
І справді, всупереч усім обставинам, у житті він досягнув немало: опанував
кілька іноземних мов, захистив докторську дисертацію і багато років викладав в
Іллінойському університеті. Як науковець, він підготував і видав англійською
мовою двадцять томів з компаративістики (!), активно виступав як рецензент і
оглядач художніх і наукових видань, був упорядником і чільним автором
двотомника «Збаражчина», багато перекладав з англійської на українську і
навпаки.

Мене він насамперед зацікавив як земляк, що народився у
Збаражі. І коли він вчергове приїхав в Україну, ми зустрілися, і протягом трьох
тижнів щоденного спілкування я намагався витягнути з нього все, що він
запам’ятав з довоєнних часів. Звісно, йому було що розповісти, оскільки в
дитинстві та юності дружив з майбутнім єпископом Прашком, знав Клима Савура
(першого командира УПА) і багатьох інших визначних людей.

До 80-річного ювілею В.Жили я видав ґрунтовну монографію про
його життєвий і творчий шлях, тому повторюватися не стану. Ця монографія
належить до тих, які відношу до свого позитиву. Ігор Качуровський відгукнувся
на неї розлогою рецензію, надрукованою у «Визвольному шляху», де зізнавався, що
прочитав її двічі з нестихаючим інтересом. В Україні вона не отримала ширшого
резонансу, можливо тому, що В. Жила забрав майже увесь тисячний наклад за
океан.

Мабуть, жодна інша наукова праця не давалася мені так важко,
як ця. Після неї я довго почувався виснаженим і спустошеним.

Три тижні В. Жила провів у нас, ми багато з ним мандрували
(у мене тоді був старенький «Фольксваген») і, звісно, досить тісно зблизилися.
Але під кінець він таки втомив мене. І тому, що часто повторювався (деякі
історії з ввічливості я вислуховував тричі й більше разів), і тому, що з віком
він зробився вельми сентиментальним і часто заливався слізьми (не плакав, а
таки заливався рясними сльозами і заходився риданнями). При цьому часто
повторював: «Коли моя мама втратила батька, то постійно плакала і це, очевидно,
передалося мені: з кожним роком я все більше і більше плачу». Він розчулювався
з найменшого приводу, особливо розментрожував собі душу спогадами про війну і
пережиті митарства. Це був, як мені тоді здавалося, симптом невідворотної
старості. Я говорив собі: мемуаристи згадують, що «залізний» М. Горький теж на
схилі віку заливався сльозами з найменшого приводу. Що вдіяти? Роки не щадять
нікого.

Але нині я так не думаю, бо пересвідчився, що дар сліз –
один з найвищих у Господа і дається він тільки справді духовно багатим і чистим
людям.

Не хочу повторюватися (цікаві можуть зазирнути в мою
монографію, видану знаним видавництвом «Лілея» 1999 року), скажу тільки, що
всі, хто зустрічався з В.Жилою на перехрестях життєвих доріг, відзначали його
надлюдську наполегливість і муравлину витривалість, що він всюди, куди заносила
його доля, був блискучим організатором і водночас надзвичайно тактовною та
інтелігентною людиною. Не випадково він був обраний міністром культури і науки
еміграційного уряду УНР. На жаль, це міністерство було номінальним, не мало
відчутної політичної сили в світі, а отже авторитету, однак виконувало немалу
просвітницьку і пропагандистську роботу. В.Жила розповідав, що зустрічався з
багатьма міністрами іноземних держав, і коли не без іронії запитували його
«Невже у вас є така зброя, щоб знищити СРСР?», він цілком серйозно відповідав:
«Так. У мене така зброя є». «Це атомна бомба?!» «Ні значно сильніша за бомбу –
це слово». Після таких слів розмова, як правило, ішла на рівних і давала певні
позитивні результати.

В.Жила вважав себе недостатньо поцінованим земляками (багато
писав про інших і рідко хто відгукувався про нього), і моя монографія стала
своєрідною компенсацію за цю, на його думку, несправедливість.

ДМИТРО НИТЧЕНКО-ЧУБ

Коли я ґрунтовно познайомився з творчим доробком Дмитра
Нитченка-Чуба, то просто ахнув.

Перша хвиля української еміграції в Австралії майже не
залишила на цьому континенті слідів (маю на увазі культуру і духовність), друга
хвиля – це численні видання, газети, культурні і духовні центри, пам’ятники,
церкви і клуби. І значною мірою це завдяки Д.Нитченку. Бог подарував йому
довгий вік і невичерпну енергію. Де появлявся Нитченко, там одухотворювалося і
вирувало культурне життя. Без перебільшення, феноменальна особистість!

 Письменником він був
професійним, талановитим, але громадським і культурним діячем неперевершеним.
Людина-реактор, людина-вулкан! Він об’єднав усіх творчих людей, що опинилися на
вигнанні в далекій Австралії, заснував видання альманаху «Новий обрій», дієве
видавництво «Ластівка» і надзвичайно популярний клуб ім. В.Симоненка. Звісно,
щоб перелічити все те добре, що зробив цей чоловік, мені довелося б списати не
одну сторінку, до того ж, сподіваюся, я зробив це достатньо сумлінно в
монографії про його творчість, до якої відсилаю бажаючих.

Хоча у Дмитра Нитченка немає художніх творів, які б увійшли
у високий хрестоматійний ряд, як, скажімо, «Тигролови» І.Багряного (до речі,
улюбленого письменника Д.Н.), чи «Марія» Уласа Самчука, такі книжки для дітей і
юнацтва як «Слідами Миклухи-Маклая», «Живий Шевченко», «З Новогвінейських
вражень», «Стежками захоплюючих пригод» та інші мають незаперечну художню
цінність і гідні того, щоб їх час від часу перевидавати в Україні. Сподіваюся,
що так воно з часом і буде. А ще Д.Чуб видав два томи винятково містких і
цікавих мемуарів «Під сонцем Австралії» та «Від Зінькова до Мельборну», п’ять
томів епістолярії «Листи письменників», антологію «З-під евкаліптів», без яких
неможливо уявити собі розвиток другої колії української літератури ХХ ст.,
тобто літератури еміграційної, як і без кількох десятків альманаху «Нові
обрії». Все це живий пам’ятник у слові цьому невтомному і, безперечно, великому
трудолюбові й діячеві.

Над усе Д.Нитченко любив листування. За своє довге життя він
написав тисячі листів і стільки ж отримав з різних куточків світу від
українських письменників. Він активно листувався, зокрема, з
Б.Антоненком-Давидовичем (видано книгу «260 листів Антоненка-Давидовича»),
Уласом Самчуком, Олексою Ізарським, Олесем Гончарем, Докією Гуменною, Леонідом
Полтавою, Юрієм Стефаником, Михайлом Орестом, В.Винниченком, В.Гжицьким,
Григорієм Костюком, Петром Одарченком (це далеко не повний перелік його
видатних кореспондентів). Уже цього досить, щоб ім’я Дмитра Нитченка-Чуба
згадати з пієтетом, теплотою і любов’ю.

Зустрітися особисто з Дмитром Васильовичем мені не
поталанило, хоча він і приїжджав в Україну та мандрував різними містами і
містечками. Але на той час ми ще не були знайомі. Наше спілкування звелося
виключно до ділового листування, написання і пізнішого видання монографічної
розвідки про його життя і творчість. Зізнаюся, що з усіх книг, які я написав
про діаспорних письменників, ця, невеличка за обсягом, але ошатно і любовно
видана, найбільш дорога і мила моєму серці. Народжувалася вона легко і
натхненно, писалася душею. У багатьох листах до інших письменників Дмитро
Васильович згадує про мене і справи, пов’язані з виданням цієї книжки, з
деякого осторогою. Якби ми зналися особисто і могли усі питання з’ясовувати швидко,
цього б не було. Але величезна віддаль між нами і часта затримка листів (тоді
пошта працювала особливо мляво, у країні панувала шалена інфляція і хаос)
виникали деякі непорозуміння. Але вони настільки незначні й навіть дріб’язкові,
що згадувати про них ширше не варто. Просто декому хотілося б роздути їх до
більших розмірів.

Маю певність, що літературний портрет я написав фахово і, як
уже сказав, любовно. Це зняло всі питання. Звичайно, на видання книжки потрібні
були кошти, і знайти їх в Україні я не міг. Дмитро Васильович не належав до
багатих людей, якихось статків не нажив, а якщо мав вільні кошти, то жертовно
вкладав у літературні проекти. Але, об’єднавши зусилля, ми якось впоралися з
цим. Видання обійшлося нам у триста доларів. Тоді це було можливим. Я знайшов
найдешевше видавництво, – і книжка через кілька тижнів після написання побачила
світ. Своїм коштом я розіслав її по Україні й за кордон.

Звичайно, були книжки, які приносили мені деякі гонорари,
але я також немало писав безкоштовно, з великої любові до літератури і тих
письменників, чию творчість полюбив і хотів пропагувати. Це стосується,
зокрема, Романа Бабовала, Емми Андієвської, Бориса Демківа, Петра Тимочка та
інших.

Народження книжки – це завжди певною мірою містичний процес.
Трапляється, отримуєш замовлення, кошти на видання і гонорар за працю, але
робота не йде, хоч умри, а буває навпаки: ні коштів, ні особливої надії на
видання, а книжка народжується, як пісня. Так у мене було з монографією про
Нитченка-Чуба. Це тому, що сам Дмитро Васильович був великим сподвижником і
невтомним трудівником на літературній ниві, який зробив стільки добра для
інших, що цього вистачило б на десяток людей. Перед Богом він стоїть високо, і
доля йому, звичайно, протегувала, а отже й мені, коли я писав про нього. Радію
від усвідомлення, що став першим, хто ширше висвітлив його життєвий і творчий
шлях. Певен: колись моїм шляхом підуть інші. 

(Далі буде).

м.Тернопіль

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!