Голос із народних джерел

 
16-17-го листопада Харків відзначав 110-у річницю з дня  народження поета і перекладача Василя Мисика. Урочистості відбулися в ХНПУ імені Г.С.Сковороди, ХНУ імені В.Н.Каразіна,  харківському відділенні НСПУ.  У цих харківських зустрічах взяли участь також високі гості з Києва: Іван Драч та Олександр Шугай.
Василь Мисик належить до тих загадкових постатей в літературі, інтерес до яких з часом лише поглиблюється, обростає мітами, переказами, біографічними деталями. Адже В.Мисик прожив дуже непросте і нелегке життя:  це ранній творчий злет, несподіваний арешт, два концтабори (радянський і німецький),  заборона друкуватися, виключення зі спілки, пізніше реабілітація та повернення до творчої  праці.
Іван Драч тепло  згадував про своє спілкування з Василем Мисиком, цитував його вірші. Колись, ще за життя харківського поета і перекладача, І.Драч писав передмову до його книги «Планета». Пізніше допомагав його дружині Марії Іванівні Таран-Мисик зібрати, упорядкувати та видати посмертну книгу творів Василя Мисика.  Своїми спогадами та роздумами видатний поет-шістдесятник поділився з харків’янами.
Олександр Шугай привіз харківським читачам свою книгу «Цвіт вишні», у якій відтворено найпотаємніші сторінки життя поета, зачитав окремі рядки з листів Василя Мисика до його дружини Ніни Неєлової.
«Наш сучасник Олександр Шугай написав книжку про реальну пару, в житті якої були схід (Азія) і Західна Європа, Харків і Соловки, кольори страждань і короткого щастя. Хист до малювання мали і він, і вона. Він нібито розписав у степу капличку на місці падіння метеорита, вона подарувала йому автопортрет у східному вбранні, з напівзатуленою покривалом половиною обличчя – аби виразнішими здавалися темні очі. Той малюнок буде над його робочим столом до останніх днів життя.
“Цвіт вишні, або Втрачене кохання Василя Мисика” (оповідь у листах і документах – з коментарями). Так повністю названо книжку, яка починається листом 1932 року».  Такими словами відгукнулася на книгу О.Шугая харків’янка Ірина Мироненко.
Взагалі про книгу О.Шугая багато писалося і говорилося, але автор знайшов для харківської аудиторії нові слова, нові грані, нові епізоди.
Розмова вийшла надзвичайно плідною та відвертою. Ким же був і лишається поет  і перекладач Василь Мисик, ким буде він для прийдешніх поколінь?
Для старшого покоління харківських поетів (тих, хто наближається до шостого десятку або хто давно вже цей десяток розміняв) він був і лишається культовим поетом, який осяяв їхній небосхил у далекі роки юності. Він показав їм, яким буває народне родовите слово, не зашорене партійними настановами, навчив, як можна ходити без ідеологічних ходуль, як можна літати поза хмарами. Якраз  вийшов «Чорнотроп». Кожен з нас, молодих мисиківських адептів,  цитував  напам’ять  вірші з цієї епохальної книги і не переставав дивуватися: як можна так розгортати слово в міт! У контексті тодішньої української радянської поезії це була бомба уповільненої дії. Скільки голосів захлинулося в купелі соцреалізму, скільки голів розтрощила голобельна критика, скільки веселих і динамічних поетів та поеток до скону вже могли  рухатися на теренах слова лише завдяки милицям та ходулям. А тут  такий високий небесний лет, така прасвіжість і глибина голосу з народних джерел!
 
Неабияке в тебе щастя –
Пройшов ти погані царства:
Перше – чорне, друге – колюче,
Третє не лучче –
Сонне-сонне, дрімотне-дрімотне.
Поламав чотириста голок,
Підпираючи жовклі повіки,
Переплив
Ріки…
 
Людина знає, що вона смертна, звикає жити з цим знанням. Комусь вдається дістатися  глибокої старості, так і не втрапивши під гнітючу тінь смерті, а комусь, як приміром, Василеві  Мисику,  ця густа тінь ще змолоду перекриває цілі смуги життя. Людина з живим серцем, творчою уявою щомиті прагне оновлення, наново намагається  переступати межі явленого, проникати крізь грані видимого, шукаючи свого безсмертя:
 
Не дожидай, щоб ліг
 Сніг,
Щоб замерзла
На гілці роса,
Щоб вернулась
У казку краса.
Іди між капустою й кропом,
Іди молодим чорнотропом!
 
Про всі ці переживання юності,  про щедрість Вчителя поети старшого покоління, котрі вчилися в Мисика не лише писати вірші, але й мудрості життя,  спробували  сказати в антології «Під знаком Мисика» (Х.: Майдан, 2015). Про це згадували на зустрічі Віктор Бойко, В’ячеслав Романовський, Леонід Тома, Валерій Дяченко. Щоб слово Василя Мисика не розмилося в потоках щодення,  для молодих душ пильно дбає поетеса Ольга Тараненко, яка упродовж багатьох років керує Клубом творчої молоді при харківському відділенні НСПУ.
Василь Мисик писав здебільшого філософську та пейзажну лірику, але пастухи від ідеології слушно вбачали в цих творах небезпеку та загрозу. Для них несприйнятним і небезпечним був сам тип людини, що його втілював поет, його бездоганність і шляхетність. Таке не вибачалося. Не секрет, що багатьох дратував цей аристократизм жестів, ходи, ця зовнішня стриманість, неймовірна вимогливість до себе, це раритетне поєднання почуття людської гідності та повної відсутності гордині. Усі ці риси свідчили – перед нами Людина вищого порядку.
Мабуть, є якась невідворотність у тих процесах, що відбуваються у наш час на наших очах. Багатьох втрат не повернути, і все-таки варто в час панування масової культури нагадувати: є культура інша, культура шляхетних почуттів і вчинків, є вищі цінності і лише вони варті уваги мислячої людини. Саме тому актуальний Василь Мисик сьогодні, як актуальна доброякісна клітина в пору небезпечного набрякання і поширення клітин недоброякісних, небезпечних для духовного здоров’я народу. Василь Мисик актуальний сьогодні передусім прикладом своєї життєвої поведінки, якістю своєї творчості.
Народне, родовите слово – це і є свідчення високої майстерності поета.  Народну українську мову в її слобожанському варіанті в такому майстерному втіленні, як у В. Мисика, можна зустріти тільки в поезії І. Виргана.  Таке слово росте на рідному культурному ґрунті, як ростуть трава, колосок, квітка. Це слово живе і пахуче, дзвінке і тихе, воно несе в собі всі ознаки свого родоводу. Таке слово могло бути сказаним тільки певною людиною, а саме людиною з народу.
Поезією  молодого Василя Мисика захоплювалися Павло Тичина, Микола Зеров, інші неокласики. Бо це ж справді диво: у 15 літ, будучи простим сільським підлітком, написати такі рядки:
 
Де жовтий цвіт лямує межі сонні,
Де схил у балку й вітру дикий пах,
Там зрідка ходять серед паші коні,
Подібні до комах.
А далі ще, на самім видноколі,
Старий чабан іде, за кроком крок,
За ним отара міниться поволі,
Мов хмарки холодок.
(Вірш «Степ»)
 
За перекладацьким доробком В.Мисика написано не одну дисертацію, осбливо багато досліджень присвячено західному векторові, східний виявився менш доступним для дослідників. Однак, попри все це, творчість Василя Мисика лишається мало відомою, її не включено до шкільних програм, поета не завжди згадують і у вузівських лекціях з української літератури. У часи суєтні, перенасичені абсурдом, люди втрачають розуміння того, що для них є актуальним, що їх рятує, а що руйнує.
Життя Василя Мисика – це втілення сковородинівської філософії серця. Він жив як мислив і мислив як жив. Це про нього шевченківські слова: «У нас нема зерна неправди за собою». Василь Мисик актуальний сьогодні як моральний взірець для молоді: ось людина вищої проби, що пройшла крізь усі криваві пекла 20-го ст., довівши, що хитромудрі казки про відносність цінностей – то просто бездарний плагіат середньовічних переказів про купівлю-продаж людської душі. А насправді людська душа не продається. Звісно, за умови, що вона є. То справді щастя для нас, сучасників та нащадків поета, що ми маємо перед очима такі духовні Еверести. І коли ми піднімаємо очі над болотом відносних цінностей, нам відкриваються вершини цінностей абсолютних.
Роздуми про Мисика-людину – це роздуми про людську гідність. Не показну, не для реклами, а справжню, шляхетну і природну. Що може знати про гідність людина, вихована на відносних цінностях? Людина, для якої успіх понад усе? Кому вдалося зберегти гідність у столітті минулому, для кого вона ще існує у дні сьогоднішньому?..
Дві пропозиції було висловлено як підсумок усього почутого і  сказаного. Одну висунув Іван Драч: доручити письменникові та меценату, генералу Олександрові Бандурці подбати про те, щоб у Харкові стояв пам’ятник Василеві Мисику. Іншу висунула письменницька громада: доручити письменникам Олександрі Ковальовій та Анатолію Стожуку зібрати, упорядкувати та видати книгу спогадів про незабутнього Василя Мисика.
 

Олександра Ковальова

м.Харків 

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал