Буде доцільним навести повністю першого невідправленого Листа Гоголя до Белінського у відповідь на «знаменитий» лист Белінського. На щастя, цей невідправлений за адресою лист врятував свого часу Пантелеймон Куліш. Зрозуміло, що великий Гоголь, будучи милосердним, не відіслав цього Листа смертельно хворому Віссаріону, що невдовзі помер, а відіслав інший, поміркований лист, відомий широкому загалу. Отже, у виданні ([116] ст.490) «Переписка Гоголя» у двох томах, М., 1988, наводиться два листи Віссаріона Белінського та три Миколи Гоголя, оскільки Гоголь двічі відповідав на один і той же лист, і, повторююсь, широкому науковому загалові відомий тільки відісланий лист 1847 року. А в первісній редакції Микола Гоголь зачіпає дуже багато вічних питань, які і сьогодні є актуальними. На досліджуваний момент Гоголь був володарем дум російської інтелігенції, вже вийшли «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831), «Арабески» (1835), «Мертві душі» (1842), чотири томи творів Гоголя (1843) та «Вибрані місця із листування з друзями» (1847), відбулися вистави «Ревізора» у Петербурзі (1836) та Москві (1839). Готувався до друку ІІ том «Мертвих душ», де мали розкритися таємниці І тому, зокрема образу бізнесмена Чичикова, якого в приватних листах Гоголь відверто називає «скотиною». Слід розуміти, що Микола Гоголь був надзвичайно віруючою людиною, християнином надособливим, якщо хочете, першохристиянином.
Володимир ОСИПЧУК
Кінець липня – початок серпня 1847 р. м.Остенде.
З чого почати мою відповідь на ваш лист? Почну його з ваших же слів: «Опам’ятайтесь, ви стоїте на краю прірви!» Як далеко ви збилися з прямого шляху, в якому вивернутому вигляді стали перед вами речі! В якому грубому, невігласному розумінні прийняли ви мою книжку! Як ви її витлумачили! О, хай внесуть святі сили мир у вашу стражденну вимучену душу! Для чого вам було перемінювати один раз вибрану мирну дорогу? Що могло бути кращим, як показувати читачам дива у творах наших письменників, вивищувати їхні душі і сили до розуміння всього прекрасного, насолоджуватись трепетом пробудженого в них співчуття – і таким чудесним чином діяти на їхні душі? Ця дорога привела б вас до замирення із життям, вона б мала вами благословляти все у природі. Щодо політичних подій, само собою заспокоїлося б суспільство, якби примирення було в дусі тих, хто має вплив на суспільство. А тепер уста ваші дихають жовчністю і ненавистю. Для чого вам з вашою гарячою душею впадати в цей вир політичний, в ці темні події сучасності, серед якої і тверда обережна багатогранність губиться? Як же з вашим одностороннім, запальним, мов порох, розумом, що спалахує раніше, ніж ви встигли дізнатися, що є істина, як вам не розгубитися? Ви згорите, як свічка, і інших спалите. О, як серце моє ниє в цю хвилину за вас! А що, коли і я винний, коли і мої твори прислужилися для вашого блукання? Але ж ні, як не розгляну попередні твори мої, бачу, що вони не могли спокусити вас. Як не дивитися на них, в них нема брехні деяких сучасних витворів.
В якій дивній омані ви опинилися! Ваш світлий розум затуманився. В якому перекрученому вигляді ви прийняли суть моїх творів. В них же є моя відповідь. Коли я писав їх, я благоговів перед всім, перед чим людина має благоговіти. Насмішки і нелюбов чулися у мене не над владою, не над корінними законами нашої держави, а над спотвореннями, над неправильними витлумаченнями, над дурним прикладанням їх, над струпом, який накопився, над не властивим йому життям. Ніде не було у мене насмішки над тим, що складає основу руського характеру і його великі сили. Насмішка була над дрібнотою, невластивою його характеру.
Моя помилка в тому, що я мало виявив руської людини, я не розгорнув його, не оголив до тих великих джерел, що зберігаються в його душі. Але це нелегка справа. Хоча більше вашого спостерігав за руською людиною, хоча мені міг допомагати деякий дар ясновидіння, але я не був засліплений собою, очі в мене були ясні. Я бачив, що я ще незрілий для того, щоб боротися з подіями вище тих, які були до цього в моїх творах, із характерами найсильнішими. Все могло здатися перебільшеним та напруженим. Так і трапилось з цією моєю книгою, на яку ви так напали. Ви поглянули на неї розгаряченими очима, і все вам уявилося у ній в іншому стані. Ви її не впізнали. Не стану захищати свою книгу. Як відповідати на яке-небудь із ваших звинувачень, коли вони всі мимо? Я сам на неї напав і нападаю. Вона була видана в поспішній гарячковості, не властивій моєму характеру, обережному й поміркованому. Але дія була чесною. Нікому не було бажання підлеститись чи покадити. Я хотів нею тільки зупинити кілька гарячих голів, готових закрутитися і загубитися в цьому вирі і безладі, в якому раптом опинилися всі речі світу. Мені випали деякі зайвості, але, кажу вам, я цього навіть не помітив. Корисливих же цілей я й раніше не мав, коли мене ще трохи хвилювали спокуси світу, а тим більше нині, коли пора подумати про смерть. Не було в мене ніякого корисливого власного умислу. Нічого я не збирався ним випрошувати. Це не в моїй натурі. Є розкоші в бідності. Згадали хоча б, що у мене немає навіть власного кутка, і я дбаю тільки про те, як би ще полегшити мою невелику похідну валізу, щоб легше було розлучатися зі світом. Вам варто було утриматися таврувати мене тими образливими підозрами, якими б я не мав би духу заплямувати останнього негідника. Це вам потрібно було б згадати. Ви вибачаєте себе гнівним становищем духу. Але як же в гнівному стані духу ви наважуєтесь говорити про такі важливі речі, і не бачите, що вас засліплює гнівний розум і забирає весь спокій…
Як мені захищатися проти ваших нападів, коли напади невпопад? Вам здалися неправдою слова мої государеві, що нагадують про святість його звання і його високих обов’язків. Ви називаєте їх лестощами. Ні, кожному із нас варто нагадувати, що звання його святе, і тим більше государеві. Хай згадає, який суворий звіт чекає на нього. Але коли в кожного з нас святе призначення, то тим більше призначення того, кому дістався важкий і страшний обов’язок турбуватися про мільйони людей. Навіщо нагадувати про святість призначення? Так, ми маємо навіть одне одному нагадувати про святість наших обов’язків та звань. Без цього людина погрузне в матеріальних почуттях. Ви говорите, до речі, що нібито я проспівав хвалебну пісню нашому урядові. Я ніде не співав. Я тільки сказав, що уряд складається із нас таки. Ми дослужуємося і складаємо уряд. Коли ж уряд – це величезна зграя злочинців, чи ви думаєте, цього ніхто не знає із руських? Розглянемо пильно, звідки це? Чи не від того ця складність і жахливе накопичення прав, чи не від того, що ми всі хто в ліс, а хто по дрова? Один дивиться на Англію, другий на Пруссію, третій на Францію. Той виїжджає за одними законами, інший – за другими. Один соває государеві такий проект, другий знову інший. Що не людина, то різні проекти і різні думки, що не місто – то різні думки і проекти… Як же не утворитися посеред такого розладу злодіям і найрізноманітнішим шахраям і несправедливостям, коли кожен бачить, як скрізь завелися перепони, коли кожен думає про себе самого і про те, якби запастися теплішою квартиркою?.. Ви кажете, що спасіння Росії в європейській цивілізації. Але яке це безмежне і безкрає слово. Хоч би ви визначили, що слід розуміти під ім’ям європейської цивілізації, яке бездумно повторюють усі. Тут і фаланстер’єн, і червоний, і всякий, і всі одне одного готові з’їсти, і всі носять такі руйнівні, такі знищувальні начала, що вже навіть здригається в Європі всяка мисляча голова і мимоволі запитує, а де наша цивілізація? І стала європейська цивілізація примарою, яку точно ніхто поки що не бачив, і, коли намагались її вхопити руками, вона розсипається. І прогрес, він теж був, поки про нього не думали, коли ж стали ловити його, він і розсипався.
Звідки вам здалося, що я проспівав теж пісню нашому мерзенному, як ви висловлюєтесь, духовенству? Невже слово моє, що проповідник східної церкви повинен життям і ділами проповідувати. І звідки у вас такий дух ненависті? Я дуже багато знав дурних попів і можу вам розповісти багато веселих анекдотів, може, навіть більше, ніж ви. Але я зустрічав і таких, святості життя і подвигам яких я дивувався і бачив, що вони – творіння нашої східної церкви, а не західної. Отже, я зовсім не думав співати пісню духовенству, що осоромило нашу церкву, але духовенству, що підняло нашу церкву.
Як все це дивно! Яке дивне моє становище, що я повинен захищатися проти тих нападок, які всі спрямовані не проти мене і не проти моєї книги! Ви кажете, що ви прочитали начебто сто разів мою книгу, тоді коли ваші ж слова кажуть, що ви її не читали ні разу. Гнів отуманив ваші очі і нічого не дав побачити в справжньому світлі. Бродять де-не-де цятки правди посеред великої купи софізмів і необдуманих юначих захоплень. Але яке невігластво виблискує на кожній сторінці. Ви відокремлюєте церкву від Христа і християнства, ту саму церкву, тих самих… пастирів, які мученицькою своєю смертю закарбували істину всякого слова Христового, які тисячами гинули під ножами та мечами вбивць, молячись за них, і нарешті утомили самих катів, так що переможці впали до ніг переможених, і весь світ висповідав це слово. І цих самих пастирів, цих мучеників-єпископів, що винесли на плечах святиню церкви, ви хочете відділити від Христа, називаючи їх несправедливими тлумачами Христа? Хто ж, по-вашому, ближче і краще може розтлумачити тепер Христа? Невже нинішні комуністи і соціалісти, що пояснюють, нібито Христос велів віднімати майно і грабувати тих, що нажили собі достаток? Опам’ятайтесь! Вольтера називаєте тим, хто зробив послугу хритиянству, і кажете, що це відомо всякому учневі гімназії. Та я, коли був ще в гімназії, я і тоді не захоплювався Вольтером. У мене і тоді було достатньо розуму, щоби бачити у Вольтерові ловкого гостродума, але далеко не глибокого чоловіка. Вольтером не могли захоплюватися повні і зрілі уми, ним захоплювалась молодь, яка недовчилась. Вольтер, незважаючи на всі блискучі замашки, залишився тим же французом. Про нього можна сказати те, що Пушкін говорить взагалі про француза:
Француз – дитя:
Він жартома
Зруйнує трон,
Складе закон;
Він швидкоок,
Пустий небог,
Здивує вмить,
І насмішить.
(цей вірш «Чотири нації» 1827 року за примітками упорядника належить не Пушкіну, а Полежаєву, переклад з російської мій – В.О.)
Христос ніде нікому не говорить, що потрібно накопичувати, а ще, навпаки, і настійливо нам велить поступатися: тому, хто знімає з тебе одяг, віддай останню сорочку, з тим, хто хоче, щоб ти пройшов з ним одне поприще, пройди два. Не можна, отримавши легку журнальну освіту, судити про такі речі. Для цього необхідно вивчити історію церкви. Потрібно спочатку прочитати із роздумами всю історію людства в джерелах, а не в нинішніх легких брошурках, написаних бог знає ким. Ці поверхові енциклопедичні відомості розкидають розум, а не зосереджують його.
Що мені мовити вам на різке зауваження, нібито російський мужик не схильний до релігії і що, говорячи про бога, він чеше у себе другою рукою нижче спини, зауваження, яке ви з такою самовпевненістю проголошуєте, нібито весь вік мали справу з російським мужиком? Що ж тут говорити, коли красномовно кажуть тисячі церков і монастирів, що вкрили руську землю. Вони будуються не дарами багатих, але бідними внесками незабезпечених, ти самим народом, про який ви говорите, що він з неповагою ставиться до бога, і який ділиться останньою копійкою з бідним і богом, терпить гірку нужду, про яку знає кожен із нас? Щоби мати можливість принести сердешне подаяння богові? Ні, Віссаріоне Григоровичу, не можна міркувати про руський народ тому, хто прожив вік у Петербурзі, займаючись легкими журнальними статейками і романами тих французьких романістів, які такі упереджені, що не хочуть бачити, як із Євангелія виходить істина, і не помічають того, як потворно й гидко влаштовано у них життя. Тепер дозвольте ж мені сказати, що я маю більше перед вами право говорити про руський народ. В крайньому випадку, всі мої твори, за одностайним переконанням, показують знання природи руської, виказують чоловіка, який був із народом спостережливим, отож вже має дар входити в його життя, про що говорено було багато, що підтвердили ви в своїй критиці. А що ви наведете на доказ вашого знання людської природи і руського народу, що ви витворили такого, в чому видно це знання? Предмет цей великий, і про це б я би міг вам написати книги. Ви б посоромились самі того грубого змісту, який ви надали моїм порадам поміщикові. Як ці поради не обрізані цензурою, але в них нема протесту супроти грамотності, хіба тільки протест проти опоганення народу руського грамотою, замість того, що грамота нам дається для устремління до вищого світла людини. Зауваження ваші про поміщика взагалі відгукуються часами Фонвізіна. З того часу багато що змінилося в Росії, і тепер виявилося багато іншого. Що для селян вигідніше правління одного поміщика, вже достатньо освіченого, який виховувався в університеті і який отже багато що має відчувати, чи бути під управлінням багатьох чиновників, менш освічених, користолюбних, які турбуються про те, щоб нажитися? Та й багато є таких речей, про які варто кожному з нас подумати завчасно, перш ніж із жаром невитриманого лицаря та юнака міркувати про звільнення, щоб це звільнення не було гірше рабства. Взагалі-то у нас якось більше турбуються про переміну назв та імен. Чи не соромно вам в зменшувальних іменах наших, які даємо ми, іноді й товаришам, бачити приниження людства та прикмету варварства? Ось до яких хлоп’яцьких висновків доводить неправильний погляд на головний предмет.
Ще мене здивувала ця відважна самовпевненість, з якою ви мовите: «Я знаю суспільство наше і дух його», і ручаєтесь в цьому. Як можна ручатися за цього хамелеона, який щохвилини змінюється? Якими даними ви можете запевнити, що знаєте суспільство? Де ваші засоби до цього? Показали ви де-небудь в творах своїх, що ви глибокий знавець душі людини? Чи пройшли ви досвід життя? Живучи майже без дотику з людьми та вищим світом, проводячи мирне життя журнального співробітника, в щоденних заняттях фейлетонними статтями, як вам мати розуміння про це величезне страховище, що раптовими з’явами ловить нас у ту пастку, в яку потрапляють усі молоді письменники, що дбають про весь світ і людство, тоді як багато турбот і навколо себе. Потрібно, перш за все, їх виконати, тоді суспільство саме по собі піде добре. А якщо знехтуємо обов’язками щодо своїх близьких і поженемося за суспільством, то втратимо одне й друге таки точно. Я зустрічав останнім часом багато прекрасних людей, які цілком збилися. Вони думають, що перетвореннями та реформами, звертанням на такий чи інший лад можна виправити світ; інші думають, що засобами якоїсь особливої, досить посередньої літератури, яку ви називаєте белетристикою, можна вплинути на виховання суспільства. Але благополуччя суспільства не приведуть в кращий стан ні заворушення ні гарячі голови. Бродіння всередині не виправити ніякими конституціями. Суспільство твориться саме по собі, суспільство складається із одиниць. Необхідно, щоб кожна одиниця виконала обов’язок свій. Слід нагадати людині, що вона зовсім не матеріальна худоба, але високий громадянин високого небесного громадянства. Доки хоч як-небудь не буде жити життям небесного громадянина, до того часу не прийде до ладу і земне громадянство. Ви кажете, що Росія довго і даремно молилась? Ні, Росія молилася не даремно. Коли вона молилася, вона рятувалася. Вона молилася в 1612 і врятувалася від поляків, вона молилася в 1812, і врятувалася від французів. Чи це ви називаєте молитвою, коли одна із сотні молиться, а всі інші гуляють, скручуючи шию, з ранку до вечора на всяких видовищах, віддаючи в заставу своє останнє майно, щоб насолодитися всіма комфортами, якими наділила нас ця безтолкова європейська цивілізація? Ні, залишимо подібні сумнівні положення і подивимося на себе чесно. Будемо намагатися не зарити в землю талант свій. Будемо здійснювати по совісті своє ремесло. Тоді все буде добре, і стан суспільства поправиться сам по собі. В цьому багато значить государ. Йому дана посада, яка важлива і вища всіх.
З государя у нас усі беруть приклад. Варто йому не коверкаючи нічого правити добре – і все піде само собою. Звідки знати, може, прийде йому думка жити в інший час від справ скромно, в затишку, далі від двору, що розбещує, від усього цього накопичення. І все обернеться само собою просто. Божевільне життя захочуть кинути? Володарі роз’їдуться по маєтках, почнуть займатися ділом. Чиновники побачать, що не потрібно жити в багатстві, перестануть красти. А честолюбець, побачивши, що важливі місця не нагороджуються ні грошима, ні багатою платнею, залишить службу. Залиште цей світ знахабнілих, який завмер, для якого ні ви, ні я не народжені. Дозвольте мені нагадати попередні ваші роботи та твори. Дозвольте мені також нагадати вам попередню вашу дорогу. Літератор існує для іншого. Він має служити мистецтву, що дає душам світу вищу істину, яка вносить примирення, а не ворожість, любов до людини, а не озлоблення й ненависть. Візьміться знову за свою справу, яку ви покинули з легковажністю юнака. Почніть знову навчання. Візьміться за тих поетів та мудреців, які виховували душу. Ви самі усвідомили, що журнальні заняття вивітрюють душу, і помічаєте, нарешті, порожнечу в собі. Це й не може бути інакше. Згадайте, що ви вчились як-небудь, не закінчили навіть університетського курсу. Подаруйте собі читання великих творів, а не сучасних брошур, написаних розгарячілим розумом, споганюючим з прямого погляду.
Я точно не наважуюсь говорити про такі речі, про які дано право говорити одному тому, хто отримав його в силу веледосвідченого життя. Не моя справа говорити про бога. Мені слід говорити не про бога, а про те, що навколо нас, що має виражати письменник, але так, щоб кожному самому захотілось би заговорити про бога. Хоча моя книга не наповнена тією обдуманістю, яку ви підозрюєте, навпаки, вона надрукована поспіхом, в ній навіть були листи, написані під час самого друкування, хоча в ній є дійсно багато неясного і так, ймовірно, можливо прийняти, але до такого ступеня сплутатися, як сплуталися ви, прийняти все в такому дивному змісті! Тільки гнівом, що потьмарив розум та отуманив голову, можна пояснити такий ваш хибний погляд.
Слова мої про грамотність ви сприйняли в буквальному розумінні. Слова ці були сказані поміщикові, у якого селяни хлібороби. Мені навіть було смішно, коли ви із цих слів зрозуміли, що я озброювався проти грамотності.Точно так ніби в цьому тепер питання, коли це питання розв’язане вже давно нашими батьками. Батьки й діди наші, навіть безграмотні, вирішили, що грамотність потрібна. Не в цьому справа. Думка, яка проходить через всю мою книгу, є та, як просвітити передовсім грамотних, а не безграмотних, як просвітити передусім тих, хто має близкі зіткнення з народом, а не сам народ, всіх цих дрібних чиновників і влади, які всі грамотні і які, між тим, багато роблять зловживань. Повірте, що для цих панів потрібніше видавати ті книги, які ви гадаєте корисні для народу. Народ менш зіпсований, ніж усе це грамотне населення. Але видати книги для цих панів, які б відкрили їм тайну, як бути з народом та з підлеглими, які їм доручені, не в тому широкому розумінні, в якому повторюється слово: не кради, дотримуйся правди чи: пам’ятай, що твої підлеглі люди такі ж, як і ти, і тому подібне, але які могли б йому відкрити, як саме не красти і щоб точно дотримувалася правда».
Довідка: Куліш, т. 2, с.108-113 (з пропусками); Акад., ХІІІ. с.435.
Чернетка відповіді Бєлінському на його лист від 3 (15) липня 1847 року. Складається із кількох начерків, кожен із яких нумерується окремо. Оригінал був склеєний П.А. Кулішем із розірваних дрібних шматків. Не всі шматки збереглися. Пробіли в тексті реконструйовані П.А. Кулішем, а при підготовці Акад. – Г.М. Фридлендером.
Переклав і підготував до друку Володимир Осипчук
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал