Теофіл щодня чекав смерті і спасіння шукав у тому, щоб
наточити повний глек своїх сліз. «А коли помреш, хай виллють ті сльози на тебе.
Нетлінним у часі тоді, брате, пребудеш!» Із його очей так рясно лилися сльози,
що невдовзі він осліп. Але й після цього ще гірше плакав і всіх просив
зазирнути до глечика: «чи повний він, бо запустити туди руку не зважувався, щоб
не осквернити, як він казав, святої рідини. Ніхто не казав йому, що горщик його
порожній (ті сльози, які стікали, хоч і потрапляли в нього, але висихали), і
всі переконували бідаку, що сльози ті скоро через вінця поллються».
Цій
блискучій розгорнутій метафорі з роману Валерія Шевчука «На полі смиренному…»
позаздрив би, напевно, серб Милорад Павич, коли писав всесвітньовідомий роман
«Хозарський словник». Ці твори, до речі, вийшли одночасно майже тридцять років
тому.
Роман
Шевчука — це психологічне «перевдягання» відомої літературної пам’ятки
Київської Русі «Патерика Києво-Печерського», який, на нашу біду, майже ніхто з
пересічних українців не читав, навіть у чудовому перекладі на нашу мову Ірини
Жиленко (не поетеси, а її доньки). «Перевдягання» своєрідне, адже цей
серйозний твір «перелицьовується» не в
роман комічного характеру з використанням панібратських слів, як це робиться у світовій літературі, а
такий же поважний і вдумливий твір про людську душу. Чого варті тільки афоризми
письменника-філософа, вкладені в уста своїх героїв, якими милуєшся чи не на
кожній сторінці: «Не лічу я своїх літ. Гріхи свої треба лічити, не літа»,
«Відштовхую любов марнотну заради любові вічної», «Любов — це Боже відбиття у
наших душах», «Добро земне нівечить людську душу», «Слава людська — це мед
прогірклий»…
Роман
аж ніяк не соцреалістичний, хоч виданий через кілька місяців після смерті
Брєжнева у серії «Романи й повісті» найпрестижнішим видавництвом «Дніпро»
стотисячним накладом. У м’якій обкладинці, на газетному папері, текст набрано
дрібним шрифтом, а в тому тексті слово «Бог» написано з малої літери (так
змушувала нас писати безбожна влада). Але із післямовою метра соцреалізму
Леоніда Новиченка. Це, либонь, і врятувало твір від шухляди.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Мене
ж дивує інше: чому цей дивовижний роман ні тоді, ні тепер — у прекрасному
томику видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», не перекладено на європейські мови?
Як і інші романи письменника. Бо ж по ньому «плаче» Нобелівська премія…
Коли
мене допікають проблеми сьогодення, коли мені сумно і важко, розкриваю перше
видання книги «На полі смиренному…» і вкотре перечитую оповіді про печерських
святих — про Ісакія, до якого Христос приходив, про Миколу Святошу, колишнього
чернігівського князя, котрий проміняв можновладдя на плетіння лозових кошиків,
про Прохора, який робив хліб з лободи, а сіль з попелу, про Іоанна-затворника, який із плоттю своєю
боровся, і, звісно, про нещасного
Теофіла, який запитує і свого «колегу» Семена, і наших сучасників: «Самі сльози
мені лишились, а кому вони треба, окрім Бога?»
м. Чернігів