Гілочка барвінку з Тарасової гори

127

От захотів я у спогадах обійтися короткими цитатами-виписками, а не вдається: такі Затуливітрові листи густі за наповненням, такі сьогочасні і, вірю, цікаві не лише письменникам, не лише ровесникам поета.

Зі спогадів про Володимира Затуливітра

Закінчення. Початок у ч.1

***

От захотів я у спогадах обійтися короткими
цитатами-виписками, а не вдається: такі Затуливітрові листи густі за
наповненням, такі сьогочасні і, вірю, цікаві не лише письменникам, не лише
ровесникам поета. Щось підказує мені, що, можливо, їх – ці листи – слід з
максимальною повнотою використати в написанні літературного портрета Володимира
Затуливітра, де дати можливість яскравіше проявитися усім нюансам його життєвої
поведінки, його естетичним принципам і вподобанням.

Даючи мені для ознайомлення рукопис своїх секстин,
майбутньої книги-одкровення, і не лише з огляду на рідкісну літературну форму,
мій друг сказав: «Вибери котрусь із них, щоб я присвятив тобі». Я вибрав
«Фонтани Петергофа», де вода ллється «із кам’яного горла кріпаків». Саме
писалася мені тоді поезо-симфонія «Кам’яна ріка».

Бачучи, з яким захватом я поринаю в приватну збірку його
раритетних книг, Володя не втримався і якось подарував мені «Кобзарь» Михайля
Семенка, виданий  київською друкарнею
«Гольфстрім» 1924 року – повний збірник поетичних творів мого футуристичного
кумира. Затуливітер взагалі був ТОЙ, ЩО ДАРУЄ. Віддає те, що надбав сам, те, що
здобув і знає.

 

***

«1979.ІV.13

(Чортова дюжина, та ще й у квітні!).

 

Здрастуй, Ми!..

1.            Колись
таких, як ми,

          Спалювали на
вогнищах

…………………………

5. Нас часто приймали за цибулин простакуватих…

…………………………………

Даруй, це не я. Це – Драч, авжеж, Іван Федорович. А йому
(«шляхом-бруківкою» підрядника) нашептав цей «Гімн півстоліття», писаний за
кілька місяців до фатальної автокатастрофи на гірському серпантині, Паруйр
Севак. (Здається, десь там ти носив зів’ялий лопушок пілотки?) (мається на
увазі моя армійська служба в Єревані – АВТ.). Оскільки ж нам до півстоліття ще
ген-ген, здається, то обмежуся, відповідно до уявлюваного віку, цим уривком.

Тяжко, Мишку, як не пишеться, а до того ж ще й  не спиться. Доводиться вдаватися до листів, а
в них цитувати щось мудре. Коли ж і цитати обридають (або якраз не трапляється
на очі нічого путящого), лишається самотужки сяк-так вигадувати всіляку
всячину. Як от джаз-вірш, доданий до цього листа. Покищо прочитай його, потім
продовжимо, коли цікаво, мирну балачку при коминку велелепного нашого красного
письменства.

 

Від перекладача:

№1: читачам жіночої статі (закоханим у поезію) не
рекомендується;

№2: Крім дітей до 16 років (це ж не фільм!).

 

ВИПРОБУВАННЯ ЧАСОМ

літературознавче джаз-скерцо

(переспів із Джорджа Р.Е.Огеса)

 

За вчора і сьогодні (2 доби), знесилившись до решти,

Я з болем вичавив із себе цілий вірш.

Хто ж поцінує? Хто віддасть належне (звісно, лаври)?

Що ж, доведеться знову самотужки (о, неосвічене сторіччя!)

Вимучувати з себе й читача.

Rp1:

а) Одруження (доба весілля + Х часу залицяння);

б) Дітонародження (доба + 9 місяців ждання);

в) Дитячі ясла (3 – не більше? – років);

г) Дитсадок (4 роки);

д) Середня школа (10 років);

е) Вуз – філфак, звичайно! – (ще 5 років);

є) Читання – вголос! – вірша (3 хвилини).

                                 В СУМІ:

= Х + 22 роки 273 дні 96 годин 3 хвилини.

P.S.: Що, вірш дослухали? Та ще й поцінували?!

Вітаю! Ви – талант. Національна гордість.

Тепер діждіться внука й – гайда в класики!..

PPS: Чекайте, ви ж забули крейду!

(Овва, склероз. Це вже старече, не минеться…)

 

Переклав з великобританської (через мавританський підрядник)

 V.Z.

…………………………

То як, прочитав?

А-а, хто такий  Джордж
Р.Е. Огес? Ов, bonami, невже ти гадаєш, що я, зумівши ось так джазово
перекласти сей шедевр, знаючи при цьому з англійської лише dandy, та й то з
«Євгенія Онєгіна», найслабшої пушкінської речі («Як денді той причепуривсь…» –
переклад М.Рильського), не годен знайти серед новітньої англійської літ-ри, в
якій, коли вірити самим англосаксам, щороку з’являється 1000 романів і 713
збірок віршів, якогось там без 3 хвилин (бо не встиг ще прочитати вголос свого
шедевра) Джорджа Р.Е.Огеса?…

Що вдієш? Весна у нас цього року така нудна, як
мавританський підрядник із великобританської. Доки я хизувався перед
провінційною майже літературною публікою своїм майже імпортним, бо з Москви,
грипом, скептично вишкірилося на 1,5 доби майже квітневе сонце. Але потім Перун
щось догледів у нас непривабливе для язичеського бога (чи не димарі «Хімпрому»,
зупинку біля якого тролейбусні водії оголошують не без обласного гумору:
«Здравниця!») – і «вырубил рубильник». Затяглося сірими, безкінечними, як
чернетка, дощами. Видно, природа цього року аж ніяк не має гумору на власний
шедевр весни, а з головою поринула в поетичні переклади чи то з туманно-дощової
литовської (під моїм впливом), чи то з великобританської (як я – під її
впливом). Перший, прикінцево-березневий, варіант перекладу не вдався, дощові
чернетки природа зібгала, жбурнула в каламутну, скромну, як сьогочасні поетичні
дебютанти, повінь Псла і знов поклала перед собою ще один чистий аркуш.
Справді. Три дні тому раптом випав на прозору несмілу траву рясненький сніг – і
от лежить тепер, ховаючись по скупих безлистих затінках (у мене перед вікном
рясніше, бо вікно виходить на північний захід). Холодно, сонячно, вночі – до
мінус 3-5, й тихо-тихо: мабуть, природа, до запаморочення накурившись фірменних
сигарет сумського «Хімпрому», ще раз учитується в мавританські (ба чи не
скандинавські?) підрядники аглицької весни.

О ноче лагідна!… (епіграф із Дж.Кітса до роману
С.Фітцджеральда «Ніч лагідна»).

Як і належить за такої погоди, займаюся перекладами.
Щоправда, перекладання окремих книг і цілих оберемків їх (із підлоги на стіл і
навпаки) тимчасово облишив. Доконавши ні в чому не повинного Jonauskas’a,
сяк-так ритмізовані уламки якого насмілився переслати тобі, взявся тепер за
молдаванина на ім’я Костел Драгомир (лихо, «каков красив» псевдонім у цього –
ще одного! – Чобану!). «Драго» – дорогий, «мир» (в оригіналі звучить «мір»,
«міре») – наречений. Але це ім’я його діда. Дивно, пише він такі аж надсучасні
джаз-вірші, абсолютно непередавані нашим безтрадиційним верлібром, а сам по
вуха залюблений у старовинні молдавські народні пісні (popular
по-молдавському).  Кожну вільну (від
видавництва і, мабуть же, од молдаванок) годину тратить на поїздки по глухих
селах, аби знайти ще не чуте ним:

– Аузь, фа!..

Чи чергове безкінечне:

-Фрунзе верде…(Зачин чи не кожної молдавської пісні).

У Москві, у доволі обшарпаній уже «Юности» я, обпоївши
Костела нашою гранчастою «З перцем», зґвалтував його на спів – і він, неборака,
мусив трудити горло з 21-ї до 2-ї. Дарма, що номер готельний трапився мені аж
який невдалий – через тоненьку стінку од чергової по поверху, але чергова нас
не втихомирювала, як то заведено по готелях, а вранці поза чергою поміняла
рушники (звісно, мала зиск після багатолюдного застілля), спитавши: «У вас
вчера иностранцы были в гостях, да?». На що вже привередливий Шевченко (Ме-Ве)
(поет М.В.Шевченко – АВТ.) – нічого не визнає з перекладів, крім «Попід гаєм
зелененьким» («Тонкий голос 
переносить»), а й той розчулився на «Пелынгэплолпий фэрэсоц //Адесяамтрекут…».

До речі, оцей Драгомир-Чобану на зорі туманної юності був
солістом професійного фольклорного ансамблю, обгастролював пів-Союзу, в т.ч. й
Україну, але зізнався, що любить збіговисько укр. піїтів: хоч кожному з них три
вагони індійських слонів обтоптали вуха, але вони, зібравшись докупи, все ж
співають, молдавські ж абітурієнти в класики, з’юрмившись, двома пальцями,
по-європейськи, підпирають замислені пиці. (До речі – ще раз! – для молдаван
наш хоровий спів – страшенна екзотика, їхній спів – лише соло). Торік (знов –
до речі чи ні?) – з Драгомиром удвох ми виступали на батьківщині Сковороди, на
Полтавщині, і виступ той тривав…дві з гачком години (і це я, котрий взагалі не
виступає перед публікою!). Не знаю, як зал (геть заповнений, як не дивно)
витримав. Добазікалися до того, що я (а ми навперемін передавали один одному
слово) змусив Костела проспівати десь три варіанти (звісно, лише перші строфи)
геніальної поза всякими сумнівами дойни «Міоріца». Потім (виступ почався о 18
годині) «кращі представники пібліки» відпустили нас із ресторану вже аж по
півночі.

Хтозна, як це все передав, але то справді був день (чи –
День?) поезії…

Фр-фр! (Це я по-хранцузьки, див.примітку на стор. 1). Почав
ніби порядно, а скотився до дифірамбу sottovoce молдавській пісні. Каюся, бо
грішен єсмь. Це вже, мабуть, старече – не пройдьоть. (Перечитав же всій
малоросійській колонії «Юности» зрешечену списами поему, ов!). (Мається на
увазі моя експери¬мен¬тально-чуттєва поема «Той, що злякавсь померти на
списах», надіслана мною Затуливітру – АВТ.). Правду, певне, казав мудрий
полтавсько-сумський вусань (один з нашої нерозлучної у юності мушкетерської
трійки поет Михайло Шевченко – АВТ.): треба мені кидати віршомазання й
подаватися зазива¬лою-афішником до Бюро пропаганди СП Молдавії чи Литви. Стоп,
двічі прослухавши «Списи», Ме-Ве замовкли: мабуть, обдумують, чи не висунути
мене замість Сердюка (от гідне прізвище для віце-начальства нашого Бюро
пропаганди!)?

…Оф-оф-оф! – як починається приспів у молдавській popular.
Ти ж наказував, аби не марнував я часу на нікчемні листи, а за запертими
дверима скнів при римах. Що ж, подумаю, подумаю.

Оцей барвінок (Володимиром вкладено було в цей лист
стебельце барвінку– АВТ.). 1974 (чи 73-го?) року зірвано  в Каневі, на Тарасовій горі. Третій хрещик,
що відламався, лишив собі. Ах, как трогательно (наголос на «а»)!

Утім, це ще не кінець. На закінчення – анекдотична
бувальщина. 1970 року один литовець надіслав мені лит.-рос. словник. Розгортаю
– аж там десь посередині книжки, лаврове листя. Розіграв, сякий-такий, –
подумав. Виявляється, той чоловік (прекрасний поет, Антанас Масйоніс; жаль, у
32 роки викинувся з 5 поверху) купив, не розгортаючи, той словник у
вільнюському «Букіністі». Певне, якийсь кулінар здав «по ненадобности». Що ж,
лаври вже маю. Лишається лише щось перекласти.

Овва, «любимейшее занятие писак – тщеславие», як возрік
Річард Олдінгтон (хоч сам був писака). Майже прислів’я! А (з того ж – ні, не
вигаданого! –Олдінгтона) «всякую бессмыслицу и вздор можно подкрепить
какой-нибудь пословицей – опереться на коллективную глупость веков»…

 

***

У моїй поетичній книзі «Стрітення» є два вірші, присвячені
Володимиру Затуливітру – старшому братові і наставнику моїх літературних доріг.
Це дві мої скромні гілочки барвінку до його уявного пам’ятника. Як відповідь на
ту барвінкову гілочку з Тарасової гори, що він вклав мені до поштового конверта
в далекому 1979-ому.

 

ПАМ’ЯТІ ВОЛОДІ ЗАТУЛИВІТРА

Мальви цвітуть у Києві,

Наче кличуть у бій.

Хоч мідяка ти кинь мені,

Києве мій.

Ми селюками зрощені,

Як нас не скороди.

Ходить – босота! – площами,

Правнук Сковороди.

Твої думки огранені,

Без живої душі.

Мальви цвітуть, як ранені,

Мертві товариші.

 

м.Ірпінь

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!