Цим листам рівно 33 роки. Сьогодні я розклав їх перед собою
на столі, в день пам’яті про Володю Затуливітра. Їх чимало, свого часу товариш
мій іноді щодня писав мені з далеких і незнайомих Сум, де тягнув на раменах, як
і я, камінний хрест провінційної журналістики. Де мужнів своїм незвичайним
літературним і людським талантом.
Я хочу добути з цих аркушів живий голос ПОЕТА. Бодай у
кількох цитатах, дуже характерних для його листів-монологів (як правило
опівнічних).
Познайомилися ми з Затуливітром 1969 року на республіканському
семінарі молодих літераторів у Ірпені. Володимир приїхав туди проти нас,
жовторотих студентиків, вже метром і аж із Прибалтики, де на стипендію Спілки
письменників опановував мистецтво перекладу з литовської.
Яким він тоді був (і ми коло нього) видно з оцього
прощального фото семінаристів, зробленого на вокзалі Ірпеня під час очікування
електрички на Київ, коли вже роз’їжджалися по домівках.
З того 1969-го ми уже не втрачали один одного із виду. У
видавництві «Молодь», де Затуливітер
завідував відділом поезії, вийшла згодом моя перша «київська» (після кількох
«одеських») збірка віршів «Чорнило для Геродота». Володимир залучив до її
редагування Василя Герасим’юка.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Працюючи потому у державному видавництві «Дніпро»,
Затуливітер спонукав мене до активної перекладацької діяльності. Крім поезій,
то були романи Анатолія Баюканського з Липецька «Соколині ратники» та відомого
брежнєвського дисидента Володимира Войновича «Життя і дивовижні пригоди солдата
Івана Чонкіна», які вийшли окремими книгами. З публікацією останнього була ціла
майже детективна історія, яку я розповів у своїй публіцистичній книзі «Анкета
для Господа Бога» – «Як ми з Затуливітром Москві фітіля вставили».
Листи В.Затуливітра характерні сповідальністю, заглибленням
у самого себе, здається мені, він усе життя шукав щирого співрозмовника, якому
хотів довіряти сповна і який би здатен був на співпереживання. І самі листи, і
живі Володині гутірки віддзеркалювали його академічну начитаність, високий
інтелект, вони завжди цікаві і неперебутні.
***
Лютий 1979-го
В ніч з 7 на 8
Дорогий Мишку! Не збирався, як у нас кажуть на Слобожанщині,
забаранчати тобі своїми письменами, тим паче ти обіцяв дзвякнути, та от
сьогодні, лігши по півночі, через годину підхопився, й щось аж морозить, комусь
слово треба сказати – не будь-кому, а тому, хто коли й не зрозуміє твого
сум’яття, то хоч великодушно вибачить.
Безсонної ночі, звісно, недалеко й до містики, а що ж то за
Гофман без опису сновидінь?
Так от, снився мені, Мишку, страшний сон. Ніби десь я на поетичному
фестивалі чи декаді. Коротше, втомливе багатолюдне літературне збіговисько.
Серед юрми талантів упізнаю Абдулу Аріпова (бачив раз чи двічі років сто три
тому, здається – нині це найпотужніший серед молодих узбеків, нещодавно видав
перший у себе вдома переклад Данте). Вітаюся, підходять ще кілька чоловік, мені
приємних. Запрошую до себе в номер. Коли заходився частувати, Аріпов попрохав
мінеральної води. Її якраз не виявилося, і я їду ліфтом на перший поверх готелю
– до ресторану, здається. А швейцар, упізнавши чи не впізнавши мене, подає
газету – і в зіниці впинається чорний петит: «Дві хвилини тому (фантастична
оперативність!) трагічно загинув А.Аріпов…». Виявляється, щойно я сів у ліфт
(даруй, зайшов), як у моєму номері вибухнуло опалення (чомусь ніби газове там
було). Не зосталося нікого. Якийсь первісний страх охопив мене. Я подумав: але
ж у поетів навіть така мікроскопічна рисочка як вії – і то різні, неоднакові,
своєрідні і неповторні (чомусь така тонкість деталей не часто навідується поза
сном!). А як узнаєш, де чиї вії, у цьому фантасмагоричному місиві? Боже,
страшніше Герніки – братська могила поетів! Поети – завжди брати, навіть коли
лаються, щось не поділивши чи здуру, але ж кожен має бути собою,
індивідуальним, не сплутаним ні з ким…
Я усвідомлював, що то судилося не їм – одному мені; що я й
півнігтем не здогадувався про можливість того всього страхіття; що я й
півсловом не лукавив перед жодним, коли запрошував. Але ж запрошував-то Я.
Страшний тягар моральної провини, як багатометрова водна товща, все втискував
мене в кам’яну підлогу, розплескував, знікчемнював. Я вихопив ніж (чомусь
швейцар стояв, мов кавказець, із ножем при поясі) і всадив його в себе.
І, звісно, прокинувся. Боліло серце. Звернуло на третю
годину. Ні читати, ні тим паче спати не міг. Дві години оце промаявся на¬одинці
із цигаркою. Згадався незабутній вірш мого хрещеного батька Ігора Муратова про нічних метеликів. Напам’ять не
згадаю, але зміст такий. У степу застала мене хвища і ніч. Безлюддя. Я назбирав
бур’яну й розклав багаття. Зваблені вогнем, злетілися мотильки, пообсмалювали
собі крильця і попадали в огонь. Я ж не винен, дурні! Я ж нітрохи не бажав вам
зла…
Згадалися й твої слова про «трагізм письма», над якими всі
ось ці дні міркую. Може, тому, що ніхто до тебе саме ТАК не вчитався в мене й
так просто й глибоко не визначив одну з тих (тьфу! Хай буде вже по-газетному:
проблем), які не дають мені душевного спокою. Але ж ніколи не визначив і не міг
визначити все те саме як «трагізм»…
***
Пізніше, як нас доля звела не лише на літературному поприщі,
а й на «комсомольському поверсі» (він працював у видавництві ЦК ЛКСМУ «Молодь»,
я – редагував вінницьку обласну молодіжну газету – М.К.), ми зустрічалися
частіше і під час моїх відряджень до Києва, і тоді, коли Володимир з радістю
відгукувався на мої запрошення побувати у Вінниці услід його словам: «…хочеться
побачити Поділля детально (я його зовсім не знаю), особливо ж рідну зелень
Леонтовича, мого необачного бога». Поет гостював у моїй вінницькій домівці, був
прийнятий, наче свій, родиною моєї дружини Валентини в селі Івча Літинського
району – вотчині юного Стельмаха. Мої вінницькі друзі, мої діти і племінники
пам’ятають цю щиру, доброзичливу, шанобливу, винятково скромну, з відкритою
душею людину. Людину-скарбницю найцікавіших відомостей: від рідкісних – про
класиків української культури та історію, до практичних – про власні кухонні
секрети та уміння. В цьому переконують і його листи.
9 березня 1979 року. Тарасів день
“…я виріс у рівному, як долоня, степу, але страшенно люблю
гори, й довго, аж до останніх літ, вважав, що їхня велич – у мовчазному,
байдужому до перебігу часу камінні, в підхмарній висоті… І тільки зараз, в
освітлений «молодою мудрістю», як пише Каменюк (знаєш такого?), літах, збагнув
просту до банальності істину: велич гір духовна – вона в тому, що гори єднають
собою верховинні, майже вічні сніги й минущі квіти. Лише там, у горах, квіти
ростуть прямо з-під снігу. В моїх степах вони на¬осліп виповзають із землі й
розплющуються лише тоді, як зійдуть сніги…
Чомусь, Мишку, згадалося давнє. Було це років із 15 тому.
Зелена Полтавщина. Григір Тютюнник, найбільший український новеліст наших
десятиріч, тоді ще зовсім невідомий, ще недрукований жодним рядком, знайшов у
дальній леваді (тій, де у «Вирі» Тиміш Вихор косить сіно й обминає лезом
ромашку, раптом згадавши, що в наших селах її звуть «невісточка», й лишає
квітку невічно цвісти у кущику трави, як у зеленому храмі), так от, саме там
Григір знайшов кимось кинутий велосипед. Написали об’явки, розклеїли по Шилівці
(у “Вирі» – Троянівка), але господар так і не об’явився. Отож, вирішуємо
скористатися дармовими колесами, поїхати до тієї левади й пошукати чорний слід
передсмертного багаття, яке розпалював у свій останній липень Тютюнник-старший,
заодно й пошукати алюмінієву кружку, з якої він того вечора пригощав Григора,
свого молодшого трудного брата й пригощався сам (ми ту кружку все-таки знайшли
в кущах – вже аж позеленілу: чомусь ніхто так і не наткнувся на неї за чотири
роки). Так от, наївний і зелений, як жоржиновий пуп’янок, я згорнувся
жоржиновим пуп’янком на велосипедній рамі; Григір – циганкуватий, вродливий і
молодий – ще молодший, ніж я зараз, натискуючи на педалі вихекує із себе мені у
вухо: «Дурний ти і зелений, хлопче. Пуття з тебе не буде. Люди он матню
застібають, а ти душу нарозстіб тримаєш…».
Ось так і зараз: ніби сиджу, зіщулившись жоржиновим
пуп’янком, на велосипедній рамі й краєчком ока бачу, як тече й тече назад світ
– зелений, наче ліси й луки, наче береги найвродливішої з наших річок, не
голубленої долею тихої доні Полтавщини й Сумщини з татарським, мабуть, Ім’ям –
Ташань…»
м. Ірпінь
Закінчення в наступному числі.