Кінороман Віктора Веретенникова «Гетьман» доречно читати,
розмірковуючи одночасно про те, яким може вдатися вибудований на його основі
фільм. Беззастережно вписувати його в контекст історичної прози про Богдана
Хмельницького не варто: «Гетьман» — кінороман, розрахований на потужну
співучасть усіх, хто творитиме і дивитиметься фільм. І на співтворчість тих,
хто читатиме його літературну основу. Задумував і писав його Веретенников дещо
ризиковано — окреслюючи тільки контури подій і постатей їх учасників, задаючи
динаміку перипетій, використовуючи пунктир і натяк як художні прийоми. Адже
читач може тримати в пам’яті трилогію Миколи Старицького чи роман «Я — Богдан»
Павла Загребельного, свідомо або мимоволі порівнюючи з ними кінороман
«Гетьман». І саме від таких очікувань, прочитання й аналогій важливо його
застерегти.
Як кінороман «Гетьман» надає широкий простір для читацького
вимислу, для достворення зображених подій, портретних і психологічних
характеристик їхніх призвідців і безпосередніх учасників. Бо його автор, за
задумом, не досліджує реалії і таємниці найдраматичнішого етапу в житті
Хмельницького, здебільшого він наводить тло і окреслює зовнішній план —
візуалізує. Домальовування думкою сценарних і психологічних перипетій —
індивідуальна праця кожного, чия увага затримається на сторінках кінороману.
Віктор Веретенников вже давно заточував перо для створення
засобами слова візуальних картин, у яких передній план подій є і їх фоном. Для
роботи на глибинах — психологічній, звичаєвій, соціокультурній, політичній —
таке перо не надто придатне. Не піддатливе воно і для гри відтінками, а також
для зображення нечутного і зовні невидимого. Однак цим шляхом Веретенников
пішов свідомо, навіть нарочито, шукаючи себе як кіносценарист і кінопродюсер,
зреалізовуючи більше енергії саме там. В основі такого підходу — усвідомлення,
що кінофільм має увінчувати співтворчість усіх, хто ітиме до нього.
Пером В. Веретенникова ведуть інтрига, подієвий азарт,
намагання поставити персонажів в анормальні ситуації, іноді — схилити їх до
вчинків, які непросто сприйняти і здобутися на однозначну їхню оцінку. У вмінні
моделювати, компонувати і карколомно зв’язувати незвичні ситуації йому не
відмовити — Веретенников давно вже здобув визнання як майстер сюжетних справ.
Щоправда, іноді в наповненні сюжетних конструкцій змістовою конкретикою, він,
як і багато інших авторів, озирається на попередні досвіди, намагаючись
послідовно витримати обрану дослідницьку лінію. Богдан Хмельницький — головний
серед героїв кінороману «Гетьман». Глибинних спонук його особистого життя
Веретенников не заторкує, не надто переймається й осягненням усіх сил, які
зробили чиновника Речі Посполитої («людину короля») її лютим, хоч і не в усьому
послідовним, ворогом.
У перших сценах кінороману сприйняти і зрозуміти поведінку
Хмельницького важко. Бо треба зовсім бути затуманеним пристрастю, переступити
звичай, втратити лице, щоб привести коханку в дім, де малі діти і доживає
останні дні хвора дружина. Незвичним видається і відштовхування шаблею від неї
сина Тимоша, бо в того вже не тільки вус виріс… Та коли вже Хмельницький
зривається на категоричне «Зарубаю обох!», чомусь думається, що, може, це і є
одним із покарань йому за надпіддатливість пристрастям, невластиву для
патріархальної культури нерозбірливість і несамовимогливість.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
То вже потім закрадається інша думка: що не таким уже й
бездумно пожадливим на жіночі зваби, засліпленим і безвольним у грі хтивої і
підступної шляхтянки він був. Чи не використано її для дезорієнтації
супротивника в надто ризикованій власній як для тих обставин політичній і
військовій грі? І чи справді то була далекосяжна, різноспрямована і
багатоходова гра Хмельницького, в якій Гелені тільки здавалося, що грає вона? А
може, там кожен мав свою гру: король, шляхта, кримський хан, молдовський господар,
січове і реєстрове козацтво, Чаплинський, Гелена і Тшелузький, Хмельницький,
його полковники, отамани і навіть син Тиміш.
Межу між пристрастю і раціо такого могутнього чоловіка, яким
бачиться Богдан-Зіновій Хмельницький, відшукати тепер уже важко. Кожен це
робитиме по-своєму, здобуваючись чи не здобуваючись на власні розуміння.
Веретенников намагався бути вірним задумові: спонукав думати і шукати, не
боятися глянути на усталене з іншої позиції й інакше. Свій погляд на ці
питання, схоже, він і не збирався оприявнювати, хоч довкола них закумульована
головна інтрига кінороману.
Образ Богдана Хмельницького — найскладніший,
найсуперечливіший і найдраматичніший у кіноромані. Далекодумність і хитрість,
рішучість і навіть близька до безпам’ятства жорстокість якось дивно зростаються
в ньому з короткозорістю і невиправданою компромісністю, а лицарські чесноти —
із надто нерозбірливим ставленням до жінки і здатністю зрубати безневинну
голову, почувши сказані у свій бік неприємні, але правдиві слова. Добре, що В.
Веретенников не ступав на поля істориків, не брався аналізувати і судити, не
заглядав під перини, не моралізував, не виходив поперед учасників подій і не
оцінював їх. Він просто підвів читача до необхідності побачити, якими потужними
бувають виклики, складними — драми, карколомними — злети і падіння великих. І
дав змогу кожному по-своєму про це порозмірковувати.
Із необхідності знайти свої бачення, очевидно, сцентрований
виклик режисерові фільму, а також виконавцю ролі Богдана — кажуть, Григорієві
Гладію. Актор, який прийде до глядача в образі Хмельницького, мусить мати
тонкий нерв, емоційну пластичність і вміти працювати на напівтонах. Знаючи
доробок Гладія, можна сподіватися на зустріч з іще невідомим Хмельницьким, якщо
саме таким актор побачить своє надзавдання.
Ще одна інтрига — якими постануть у кіноромані дружина
Хмельницького і Ганна Золотаренко; з Геленою — зрозуміліше, хоч і в її
потрактуванні можна пошукати нетривіальних рішень. Переінтерпретація цих
образів може додати фільмові нових смислів та інтриг (дехто називає кінороман
історичним детективом). І тоді одні жінки поставатимуть не тільки приреченими
на безнадійність страдницями, а інші — не лише інтриганками, які вміло
спекулюють своїми звабами.
Непросто буде виконавцям чоловічих ролей другого плану — в
тексті змістового простору для них небагато. Однак те, чого не вистачає в
словах і що є за словами, здатні скомпенсувати режисерські рішення й акторська
майстерність. Із цим наразі пов’язано найбільше очікувальних інтриг.
Залишається дочекатися фільму, зйомки якого вже розпочато. Можливо, він
спровокує до суперечливих роздумів і дискусій, а на перехресті різноспрямованих
вражень та інтерпретацій часто визріває успіх художніх явищ. На такому
перехресті оновлював погляд і почерк В. Веретенников, небезпідставно
сподіваючись, що успіх не обмине і кінороман, і кінофільм про пристрасті
найвидатнішого в нашій історії гетьмана.