Головна праця Ігоря Качуровського «Ґенерика і архітектоніка» (у
2-х тт., К., 2006 – 2008) була в мене вже давно, з моменту її виходу, а також
окремі її розділи траплялися мені як статті
в різних часописах. Але я вирішила проаналізувати цей двотомник як філософ, а
не просто як читач-аматор. Одразу зазначу, що ця праця становить собою
ориґінальний погляд на мистецтво красного слова. Дві наріжні проблеми
літературознавства – примітивно кажучи, «з чого робиться твір» і «як він
робиться» – автор розв’язує завдяки історично-культурному контексту, завдяки
чому 1-й том цікаво читати ще й як роман у хорошому розумінні цього слова,
знаходячи підтвердження своїм гіпотезам (як-от про відгомін історії Будди в
«Житії Олексія, чоловіка Божого», чи вплив індуїзму на погляди мого улюбленого святого Франциска
Асізського). Особисто я вдячна за таку працю, оскільки вона, по-перше, ще раз
нагадує мені книги, серед яких я зросла (антична література, ірландська поезія
і міфологія, «Старша Едда», «Пісня про Нібелунґів», «Кудруна», «Пісня про мого
Сіда», куртуазна лірика та багато іншого, у тому числі, звичайно ж, «Повість
про Трістана та Ізольду», «Слово про похід Ігорів», «Задонщина»), а по-друге, підсумовує вже відомі факти і
водночас наводить нові, тобто систематизує читацький світогляд, надає
сприйняттю науковця потрібної цілісності.
Перший том присвячений
літературі від античної доби до літератури пізнього Середньовіччя. Автор
докладно аналізує середньовічну культуру, наводячи багато цікавих фактів і
виокремлюючи жанри (як-от видіння). У хронологічному порядку він характеризує
літературу Ірландії, Німеччини, Франції, англосаксів, Піренейського півострова,
Ісландії та, звичайно, Київської Руси.
Деякі твори, як-от «Кудруна» («Ґудруна») або «Пісня про мого Сіда», Ігор
Качуровський детально переказує, пояснюючи це тим, що український читач може їх
не знати.
Автор дає огляд літератури –
першоджерел і досліджень. Звичайно, з 2006 р. видавнича справа і перекладацтво
продовжували розвиватися, але стосовно кельтської і скандинавської тематики цей
процес в Україні був майже пригальмованим – якщо не згадати «Леґенду про
Сіґурда і Ґудрун» Джона Рональда Руела Толкіна (перекл. з англ. Олена О’Лір і
Катерина Оніщук; Ілюстр. Біл Сандерсон, Львів: Астролябія, 2010). Вважаю, що І.
Качуровський у подальших виданнях може доповнити бібліографію. Зокрема, на
сьогодні вийшли енциклопедія «Мифология Британских островов» (М.: ЭКСМО;
Санкт-Петербург: Terra Fantastica, 2007), перекладна «История кельтских
королевств» М. Діллон і Н. К. Чедвік (М.: Вече; Санкт-Петербург: Евразия,
2006), «Энциклопедия сверхъестественных существ: Иллюстрированный путеводитель
по мифам, преданиям и сказкам» К. Корольова (М.: Эксмо; Санкт-Петербург:
Мидгард, 2007), та ін. Стосовно ж
ірландської житійної літератури (та й
взагалі медієвістичного матеріялу) можна назвати енциклопедію «Волшебные
страны, иные миры и их обитатели» (СПБ.: Изд. дом «Азбука-классика», 2009),
куди ввійшли перекладені з латинської та старофранцузької мов тексти; ця книга
була перевидана під назвою «Плавание святого Брендана». Крім цих, є й багато
інших кельтологічних джерел різної вартости, перекладених з англійської, які
мені поки що недоступні.
Також науковець нагадує, що
Прованс довгий час не ототожнювався з Францією, а провансальська мова досі не
зрозуміла французам (подібність між цими мовами як між українською та чеською).
Це відомо в науці, але, на жаль, досі змішуються поняття сучасної Франції та
середньовічної, незважаючи на те, що культуру в тому її вигляді, до якого ми
звикли під час аналізу французького Середньовіччя і Відродження, принесли
справді провансальці, які, у свою чергу, мали зв’язок з Італією.
З приводу стереотипів автор
дотепно пише: «А скільки разів зустрічав я – в писаннях і розмовах – захоплення
з приводу того, що Анна Ярославна була королевою Франції. І ніхто не
усвідомлює, що це був мезальянс: дочка могутнього володаря великої імперії
вийшла заміж за короля розхитаної державки, яка розміром не перевищувала Полтавщини
або Чернігівщини…». Від себе як українознавець можу додати, що Київська Русь і
в освітньому плані стояла набагато вище, ніж тодішні європейські держави, як-от
Франція, адже, як нам відомо, у той період королі й лицарство часто були
неписьменними. Тому Ренесанс приніс справжній переворот: еліта нарешті стала
грамотною, і творчість перестала бути винятком.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Аналізуючи «Слово про похід
Ігорів», І. Качуровський правильно зіставляє цей шедевр з «Юдейською війною»
Йосифа Флавія. На цьому компаративному аналізі наголошував ще В. Перетц, який
уперше порівняв ці два твори.
Звичайно, не з усім зазначеним
можна погодитися. Зокрема, стосовно доброчинності єресі альбіґойців (катарів).
І. Качуровський правильно переповідає їхні релігійні погляди (які, утім, можна
знайти в будь-якому поважному релігієзнавчому посібнику), тому що історія
наводить неупереджені факти їхніх злочинів та сексуальних відхилень. Тоді
стають зрозумілими причини переслідування катарів владою.
Або, аналізуючи відомий ле
(ляйс) Марії Французької (Марі де Франс, або Марії Шампанської) «Вовкулака»
(бретонське «Біскляврет»), Ігор Качуровський стверджує: «…наші вовкулаки – це
зловісні, страхітливі постаті; натомість Вовкулака Марії Французької, навпаки,
викликає симпатію». Герой поетеси, звичайно, викликає співчуття, але стосовно
українських вірувань, можна назвати численні приклади жалості до вовкулак. Про
це писав І. Нечуй-Левицький у «Світогляді українського народу»; у російській
культурі вовкулака також часто викликає жалість як випадкова чи невинна жертва
ворожих чар або ж родового прокляття (казки Афанасьєва про перевертництво;
бувальщини, зібрані Мариною Власовою в праці «Новая Абевега русских суеверий»,
1995, доопрацьована як «Энциклопедия русских суеверий», 2001, тощо). Концепт
жалості взагалі притаманний слов’янській культурі.
Звичайно, всього охопити
неможливо. Наприклад, мені було б цікаво докладніше прочитати про Ґрааль (і зіставити це з уже відомими мені фактами і
версіями походження цього образу, як-от у Дмитра Святополка-Мирського в його
«Всеобщей истории литературы»), але я розумію, що на кожну тему можна написати
окрему монографію.
Ігор Качуровський нагадує про
закон хвиль (с. 218) – стосовно «духових явищ». У цьому дослідник стоїть на
засадах Гердера, Вьольфліна, Лео Фробеніуса, Дмитра Чижевського (хоча не
називає їхніх імен).
Деякі моменти хотілося б
уточнити, тому що, перебуваючи далеко від Батьківщини, важко стежити за всіма
явищами її культури (навіть нам, сучасним українцям на своїй землі, це важко
робити). Пишучи про ґотичну літературу, Ігор Качуровський зазначає, що Валерій
Шевчук планував видати двотомник ґотичної прози, але «зі мною він не
консультувався, тож я не можу тут назвати ні творів, ні авторів». 1990 р. у
київському видавництві ЦК ЛКСМУ «Молодь» вийшла збірка фантастичних творів
українських письменників ХІХ сторіччя «Огненний змій», з передмовою Валерія
Шевчука «У світі фантазій українського народу». Упорядником збірки був Юрій
Винничук, який теж написав передмову «У зачарованім люстрі», де, зокрема,
здійснив компаративний аналіз різних літератур (у тому числі
латиноамериканської прози), поставивши наріжним каменем сприйняття страху. До
збірки ввійшли такі твори: «Запропаща грамота» М. Гоголя (переклад Лесі
Українки); «От тобі і скарб» Г. Квітки-Основ’яненка; «Київські відьми» Ореста
Сомова, «Могила» Михайла Чайковського», «Золота Гора, або Я тебе вирятую» Івана
Борзни (усі твори в перекладі Юрія Винничука); три оповідання Хоми Купрієнка:
«Недобрий віщун», «Втоплениця», «Як нажито, так і прожито»; «Огненний змій» П.
Куліша (у перекладі Євгена Кирилюка); «Журавель» Юрка Юрченка (переклад Юрія
Винничука); «Нічний супутник» Івана Наумовича; казка Марка Вовчка «Чортова
пригода»; «Антін Михайлович Танський» Митрофана Александровича; «Страхи» Івана
Гавришкевича; «Закоханий чорт» Олекси Стороженка; «Біс на вечорницях» Григорія
Данилевського переклад Юрія
Винничука); «Чудний цвіт» Федора
Заревича; два оповідання Володимира Розковшенка, «Шапка» і «Орендатор», і
«Дитяча могила» М. Костомарова (усі три
в перекладі Юрія Винничука). 2006 р. у львівському видавництві «Піраміда»
побачило світ розширене, доповнене видання «Огняний змій» з підзаголовком
«Українська ґотична проза ХІХ ст.» (упорядник Юрій Винничук), а наступного року
– «Нічний привид» з таким же підзаголовком. Деякі ґотичні твори вміщені в
збірці української літературної казки «Зачароване місце» (Львів : ЛА
«Піраміда», 2006). Українська ґотика зафіксована в тритомнику Валерія Войтовича
«Антологія українського міфу».
Цікаво пишучи про назви творів,
Ігор Качуровський зазначає: «Трапляються назви абстрактні, які читачеві нічого
не кажуть: «Тяжкі часи» (а коли вони бувають легкі?)». Україномовному читачеві
така назва, можливо, нічого й не каже. Насправді ж роман Діккенса «Тяжкі часи»
(1854) змальовує цілком конкретний період 1850-х рр., коли Англія переживала
кризу, схожу на Велику Депресію (а «лихоманити» країну почало з 1820-х рр.,
причому кризи відбувалися хвилеподібно). Англійцям досі назва «Тяжкі часи»
промовляє дуже багато. Узагалі специфіка прози Діккенса в тому, що романи цього
автора дуже англійські, і ситуації, описані в них, можуть ніколи не відбутися
на іншому ґрунті, але в Англії вони природні (як-от таємниця з документом у
романі «Маленька Дорріт»).
Нахил Ігоря Качуровського до
стрункої форми помітний, зокрема, у підрозділі «Про вимір сюжету», де автор
дорікає романові Ґабріеля Ґарсія Маркеса «Сто років самотности» безсюжетністю і
нелогічністю. Але цей твір (як і взагалі латиноамериканська проза
постколоніяльного періоду) – приклад магічного реалізму, де композиція і
хронотоп некласичні, особливі, звідси ілюзія нелогічности та недомовлености (як
і в химерній прозі В. Дрозда, В. Шевчука та ін.).
Інші уточнення були б просто
прискіпуванням, тому наголошу тільки на деяких своїх суб’єктивних враженнях.
Подаючи вибіркові (і від того ориґінальні) приклади мариністичної лірики, автор
чомусь не називає віршів Лесі Українки її кримського періоду; в екологічній
поезії оминає М. Рильского, Л. Костенко, І. Драча та ін.; у кладовищенській
ліриці не називає ні її витоків (англійська поезія ХVІІІ ст., Едвард Юнґ), ні
перших українських поетів, які розвивали цей напрям, як Амросій Метлинський
(псевдонім Амвросій Могила); у Лесі Українки виокремлює твори, присвячені
пам’яти Сергія Мержинського, не назвавши загальнофілософську поезію (без
посвяти) «Люди бояться вночі кладовища…», та ін. Водночас Ігор Качуровський
правильно зазначає, що збочення декадансу не відбилися на українській поезії,
тоді як російське народництво виявилося для неї згубним. (Стосовно народництва
прекрасно написала Ніла Зборовська в «Коді української літератури»,
схарактеризувавши сентиментальність і жорстокість слабкого до сильного). У
в’язничній (тюремній) ліриці можна було б згадати ще Люїша Камойнша і Франсіско
де Кеведо, у ностальгійній – Байрона, Тараса Шевченка, Лесю Українку, Павла
Грабовського, Максима Багдановіча; у трудовій поезії – точніше, переосмисленні
радянського минулого – новітню лірику Дмитра Павличка, де поет описав «рабинь
колгоспу». Також дослідник пише стосовно українського пісенного фольклору: «Про
чоловіче ледарство знаю лише фраґменти»; я можу нагадати знамениту пісню
«Грицю, Грицю, до роботи…» або ж «Червона ружа, трояка». Але, зрештою, у
кожного своє сприйняття.
У підрозділі «Дещо про
мікрожанри», характеризуючи російські «частушки», східноукраїнські частівки,
галицькі коломийки, автор, зокрема, зазначає: «Щодо коломийок, то, звісно, я
читав деякі цілком цензурні зразки – припускаю, однак, що це витвір не
фольклору, а самих фольклористів, бо ж з усіх тих коломийок, що мені особисто
довелося почути, найпристойніша звучала так…» (далі евфемістична цитата).
Звичайно, сексуальна культура була і залишається частиною української (хоча й
займає в ній малу підвалину, попри твердження сучасних дослідників), і
сороміцький фольклор мав на меті стимуляцію родючости. Також погоджуюся з тим,
що радянські видання долучилися до містифікацій. Але цілком пристойні
коломийки, причому у великій кількості, нашому народу притаманні. Інша річ, що
коломийка має переважно жартівливий або сатиричний характер і висміює чиїсь
вади: «Дівка коси розтріпала, вищипала брови, / Як загляне у корівник – злякає
корови».
Стосовно коломийкового вірша як
такого, що не має відношення до поезії Т. Шевченка, Ігор Качуровський, можливо,
має рацію (оскільки коломийка – не наддніпрянський, а галицький мікрожанр і, до
речі, за структурою і ритмікою нагадує словацькі пісеньки, як російські
частушки – тюркський пісенний фольклор, звідки, до речі, й походять). Натомість
коломийковий вірш наявний у Степана Руданського і Лесі Українки.
Досліджуючи українську
релігійну літературу, у підрозділі «Українська великодня поезія» Ігор
Качуровський пише: «Мабуть, ніхто ще не провадив паралелі між Григорієм
Сковородою та еспанськими містиками, бо ж еспанці не знають Сковороди, а
українці – боюся категорично твердити, але так виглядає – не знають еспанського
містицизму». Хотілося б додати авторові оптимізму, бо з іспанським містицизмом
обізнана не лише я, а й мої колеги-філософи (і навіть спеціально його
досліджують). Інша річ, що ця тема справді на сьогодні більше цікава філософам,
ніж філологам (що прикро, адже Хуан де ля Крус і Тереса Авільська були
поетами-новаторами). Зіставлення поглядів Г. Сковороди та іспанських містиків
торкнувся Дмитро Чижевський, щоправда, більший акцент зробивши на німецькій спадщині.
Звичайно, жодна праця не є
універсальною. Але, повторюю, двотомник Ігоря Качуровського, безперечно,
цікавий і корисний і тому знайде інтелектуально підготовленого і вдячного
читача.