Чехівська притча про
аґрус як символ уявлень про апофеоз щастя містить безліч життєвих
відтінків. Один із них я мав задоволення спостерегти десь на початку 80-х, коли
дозрів до відряджень по Україні як лектор товариства «Знання». Про членство в СПУ і т.зв «творчі відрядження»
тоді навіть не мріялося, тож знайомити
радянську громадськість з сучасною українською літературою доводилось в мундирі, напевне, молодшого, а може, вже й
старшого наукового співробітника. Не за дуже великі, але гроші, які платилися
за те, що ти вперше побачив Євпаторію, Кіровоград, Івано-Франківськ, Калуш,
Ужгород… А в Ужгороді – Івана Михайловича Чендея. До того ледь-ледь знайомого,
а у нього вдома…
Що мені давало право зателефонувати йому першого ж дня по
приїзді – однозначно твердити не беруся. Напевне – пиха критика, якого вже
залюбки друкували, який з кимось полемізував чи й просто розбалакував на теми
загальні, дражливі. Можна додати й таке:
синюваті очі Чендея десь колись у Києві мені усміхнулися трохи не так, як
іншим. Утім, це теж пиха. Але щось нас тоді пов’язало. Його телефон я вніс у
напохватний нотатник заздалегідь, тому на
пошуки потрібних цифр пішло не більше секунди:
– Іван Михайлович?
– Так. А хто це?
Довелося голос поміняти на більш поштивий і тільки після
того назватися.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– А ви де?
– В «Ужгороді».
– Якщо маєте час, я
під’їду.
– Звісно, маю…
Біла «Волга», що завернула з траси на приготельну
площу, була, безсумнівно, Чендейова.
Хіба він дещо різнився із власним образом київського ґатунку: був стримано чемним, але прямішим і навіть
владним.
– Радий вас бачити.
– Я теж.
– Це, – він перевів
мою увагу на ладну карооку кобіту, чиє
ім’я в пам’яті не приземлилося, – моя добра знайома.
– Дуже приємно.
Щось у нашому з кобітою перезирку (досі пам’ятаю, що тоді
мені подумалося, ніби вона дрогобичанка)
здалося Івану Михайловичу ковзкуватим, і він повівся, як на його розсуд, найрозумніше:
– То ти (ім’я й за другим разом за слух не зачепилося) йди.
А ми проїдемося… Куди везти?
– Куди хочете.
Дорога містом й за містом була малоцікавою, але я все собі
нагадував, що це Закарпаття, край малознаної екзотики, яку одразу не вирізниш…
– Може вип’ємо кави?
– Можна. А де?
Я вже шкодував, що нав’язав себе цьому розпушено вусатому й
патлатому добродію, чия поза водія була воднораз і позою місцевого духовного
зверхника, який сторожко слідкував за мовним своїм «виглядом», не дозволяв
діалектизмів, простуватих інтонацій. Що
в салоні, що на людях.
– Помітили, як з вами привіталися?
– Чому зі мною – з вами.
– Наш народ стриманий. Ховається в собі.
– Є, напевне, причини.
– Звісно (швидкий позирк на мене). Мадяри, чехи, австріяки,
німці…
– Совіти.
– У нас так не кажуть. Ви член партії?
– З тисяча дев’ятсот шістдесят третього року. – Натоді я вже
розрізняв брежнєвські й хрущовські часи і завше підкреслював свою відрубність
від однолітків (плюс– мінус п’ять років) доби застою. Що, зрештою, теж було
пихою. З тим хіба виправдальним підґрунтям, що кар’єрного розгону молодечий мій
ідеалізм не передбачав.
– А мене виключили.
– Я щось чув. Скажіть, оця ось будка – біля неї автобуси
зупиняються?
– Нащо це вам?
– Я вийду.
– Сидіть. Я вас перевіряв.
І ми знову замовкли, але зовсім по-іншому: розкуто і майже
дружньо.
Того ж дня я у Чендея вечеряв, перезнайомився – без ані натяку на прицінливу скутість – з його
дружиною, повнуватим (він хворів) сином і
підлітково натоптаною донькою. Наближалася Паска, і я вперше смакував
червоне (назви його не знаю) м’ясо, яке нарізалося важкими скибами і смаком
нічого не нагадувало. Можливо, тому, що не встигало…
Зі стіни за моєю знудьгованою за родинним теплом балакучістю
слідкував босоногой (портрет роботи Труша) господар. І ще хтось незримий,
але теж досить зичливий. Коли я йшов
униз до готелю (чимале Чендеєве обійстя вивершувало узвишшя, на якому – так
мені здалося – більше ніхто не селився), я дещо в побаченому і відчутому
зрозумів. А на другий і третій день (кількість лекцій я скоротив до п’яти чи
шести пар в університеті) остаточно переконався, що мене приймає не просто
дебелий будинок, а майбутній музей.
– А стара хата?
– Я її накрив новими стінами. А після того, як збудував
кімнати для дітей, – розібрав.
– Виводите кріпость?
– Щось коло того.
Слово «музей» до розмови спершу не встрявало, але прийшов
час, і ми його не проганяли.
– А де ж буде сім’я?
– Десь буде. Поїдемо в понеділок в Дубове?
– Я не проти.
І на другий день Паски ми опинилися в селі, де першим, кого
з Чендеєвих родичів я побачив, був його батько. Син мене попередив: неньо на
старість здитиніли. І ще…
– Ви з ним посварені?
– Вони самі сваряться. Збунтувалися проти мойого «Івана».
Буцім я проти церкви. А неньо читають щослужби
«Апостола».
Вважаючи себе здатним прибрати всі між людьми непорозуміння
(а це ж батько і син), я присів біля лежака з довгобородим й давно не стриженим
старцем з певністю, що його, по-перше, причарую, а по-друге…
Ні до другого, ні до третього пункту миротворчої програми
справа не дійшла: глипнувши на мене, місцевий апостол (а мо’ й пророк?) одразу
перевів погляд на поріг, за яким, не сміючи його переступити, стояв непрощений
син.
– Ви хто?
Очі старого непримиренно палахкотіли, а сухе тіло
напружилось в очікуванні чергових докорів за багатолітню непоступливість.
– З Києва.
– Тоже пишете?
– Не так гарно, як ваш син. Я науковець.
– Не вірите?
– Чому? Мій тато – священик.
Напруга в очах старого трохи згойднулася, але не втратила на
силі. Він посунув убік голову, щоб краще бачити сина.
– Чого стоїш?
– А що я мав би робити?
– Йти до церкви. Може, Бог простить.
– Так ви ж і там будете кричати.
– Боїшся?!! Бійся, поки є чим…
Надворі, прибираючи незалежного виду, Іван Михайлович
втомлено пожартував:
– Маю власного сповідника. Проганяє спокій навіть при святі.
Я не знав, що відповісти, йшов мовчки, а після відвідин
його, якщо не помиляюся, сестри, внутрішньо зіщулився і перестав дихати у мить,
коли з підвальної кімнати наступного,
здається, будинку на хідник виповз чоловік, що пересувався на візочку. Мало
того, що Чендеїв брат: вони ще й були
(про це шепнув сам Чендей) близнюками. Один –
славетний письменник, а інший –
пожиттєвий каліка, чиє «Здоров, Іване!» не містило й тіні зачаєного
страждання. І все ж… і все ж…
Трохи розвиднілося на душі неподалік церкви, яка стояла
(деталь не обов’язково точна) над селом. На чималій галяві перед нею нуртувало
велетенське коло молоді, що накидалася не надто великим м’ячем. Суті й правил
ним гри я не вловив, але фізично втямив, що бачу фрагмент життя, не
вписаного в загальноукраїнський контекст. Або вписаного,
але окремим буттєвим абзацом. Від цього стало мстиво
радісно…
Карпати взагалі вселяють надію. У безсилля т.зв. «прогресу»,
який ущільнив життєвий простір аборигенного люду кам’яницями (і це в застійні
роки), що подлук приміських київських забудов виглядали б шедеврами.
Доладності, краси і, головне, душевної припнутості до землі, яка слала і шле
тамтешнє чоловіцтво на заробітки. Проте всі їхні до копійки використовує
вдома…
– Гарно у вас.
– Так. Якби не влада. Вона додушує вже своїми…
В дорозі до Ужгорода (ми й далі їхали лише удвох) історія з
Чендеєвим вигнанням з партії набула опуклості. З уст самого вигнанця я, зокрема,
почув про деякі деталі з невдалою передачею за кордон рукопису
«Інтернаціоналізму чи русифікації». На Чендея наводка цієї акції була здійснена в Києві, де Дзюбин
проленінський трактат (я, хай мені Бог простить, відчував і відчуваю до нього
відразу) ходив по руках чи й не з самого початку під кадебістським наглядом. І
спотворив життя всіх, хто самоочевидними його «мудростями» захоплювався. Де
він, як наукова розвідка, зараз? А майбутні юристи, історики, філологи,
математики так і залишилися майбутніми…
– А чому вас не судили?
– Навіщо? Досить забрати партквиток. Зараз мені його
пропонують поновити. Спершу покликали до обкому, щоб я написав заяву, а потім
почали їздити додому.
– А ви?
– Во!!!
Дуля, мені показана, теж додала настрою, примножуваного краєвидами
невисоких згір, оповитих весінньою синявою й світлом, яке називають фаворським.
Ті, хто має його доста в собі…
Останні дні лекторського свого відрядження я більше
спілкувався з місцевою доцентурою, яка, на мій подив, розмов про Чендея
уникала. Бо скандаліст, не прощає колишніх виступів у пресі тих, кого виступати
змушували.
Однієї правди на всіх воістину не існує. Як і істини, ще
один складник якої Чендей подарував мені в Києві, де мене видзвонив вже як
кандидата у приятелі. Зустрілися ми на Хрещатику, де мені було повідомлено, що
Іван Михайлович має повернутися до Ужгорода з м’ясом. Дивуватися з цього, коли
й цигарки були проблемою, не доводилося, тому я відповів коротко: «Щось
знайдемо».
– А тепер зайдемо до мого земляка. Де тут Міністерство
лісової промисловості?
– Звідки я знаю.
– А я знаю. Так, це міськрада, а це (він задер голову на
квадратики найменувань дуже й дуже солідних установ) те що треба.
Я й гадки не мав, що поруч з хрещатівськими натовпами
існують цілі поверхи встояної на килимах
і мармурі тиші. Державної-предержавної…
– Іване, ти звідки?
– З дому. Зайшов тебе привітати.
– Дякую.
У земляка-міністра учора був (про це мені повідомили на
сходах) день народження, про що
свідчили цілі гори розписаних дощок,
килимів, дерев’яних і не дерев’яних ваз. І далекоглядний Чендей, нічого до цих
подарунків не додаючи, додав найголовніше:
– Люблять тебе твої піддані.
– Я забороняв, але що з ними зробиш.
Тут з окремої тумби дав про себе знати чорний телефон без
набірного, здається, диску. Невисокий, як і Чендей, міністр здригнув і
притьмом, щораз більше по дорозі
згинаючись, кинувся до слухавки, з якої його, може, похвалили, може, про щось
нагадали. Але не висварили; це міністра розпрямило і перетворило на людину чи й не дотепну.
Розстріляну Чендеєвим:
– Щоб не забути: я будуюся і не маю паркету. Може, поможеш?
Звісно, Чендеєві допомогли, сказавши, куди поїхати, з яких
порід вибирати.
Мені (налита й протягнута господарем кабінету чарка враз, як
і обличчя міністра, згарячіла) подібний
нахрап не ліг, м’ягко кажучи, на душу… Але музей… Так, Чендей затято мостив не
родинне, а літературне своє гніздо, вірив у його посмертну (як у Стефаника,
Франка, Лесі Українки) потрібність і значущість. Тому нам, смертним, у ці
справи краще не втручатися. Ні емоціями, ні думками.
М’яса у той день ми накупили цілу торбу. Причому – високоякісного, що й не дивно: я водив
гостя від магазину до магазину лише в районі Печерська, де Іван Михайлович
скидався на тямковитого (або
розбещеного) прибульця хто зна звідки, а я – на патріота радянської своєї
вітчизни, що на виході з кожного м ‘ясного відділення голосно говорив:
– Я ж казав, що у нас все є.
Крім Вітчизни, яка ні в Києві, ні в Ужгороді не була нашою.
Або нашою лише трішки. У тім числі й на старому ужгородському цвинтарі, куди
Іван Михайлович мене (і себе!) привіз задля роздумів ніби про вічне. Але й там
мій супутник придивлявся до білого й чорного мармуру, мацав ще підавстрійські
його зразки, прицінливо окидав простір між могилою, приміром, Федора Потушняка
і його цвинтарними сусідами.
Зрозуміло, що посмертний свій осідок він хотів би мати десь
осторонь надгрібків з надписами «Герой Советского Союза…» або «Любимые твои
жена и дети скорбят…».
Може, колись пересвідчуся, що усі Чендеєві мрії й задуми
здійснилися. Хоч помирав він важко. І зовсім не в тому світі, де садив подумковий свій аґрус і робив все, аби
насолода ним була ще прижиттєвою. Утім,
про присмеркові його роки я мало що знаю: ми більше ніколи не бачилися.
У мене не виходило, а
він, скоріш за
все, цього не
потребував. Вважаючи нас, молодших, захопленими лише собою. Це так і не
так. Але у більшості випадків так. Хоч посмертні музеї ми зрідка відвідуємо.
Без потреби у власних…
17-19 лютого 2010 р.