Було
це насправді уже давно. Тобто ще за радянських часів, а мені здається, що ніби
вчора. От висить на душі й вимагає: розкажи людям і звільнися від зайвого
тягаря. Це приблизно як у тої баби Параски у безсмертного Нечуя-Левицького, яка
казала, що от поки не вилаюсь до кінця, то не засну.
Служив
я тоді в досить популярному журналі (біля одного мільйона тираж!) «Новини
кіноекрану» заввідділом кіно братніх республік. І ось посилають мене в
шістдесятих роках минулого століття в Рєпіне під Ленінградом, де
проводитиметься в Будинку творчості кінематографістів всесоюзний семінар
журналістів, які пишуть про кіно. То чого б і не поїхати? І нової автури
залучиш для журналу, та й сам розшириш свої знання про кіно, бо там же будуть і
лекції цікаві, й фільми показуватимуть нові наші й зарубіжні, які не так часто
тоді можна було подивитися. А коли
додати, що я на той час іще ніколи не
був у «колисці Жовтневої революції», тобто в Ленінграді, то тут і говорити
нічого. Поїхало нас від Спілки кінематографістів України двоє чи троє. А я на
той час уже був і членом Спілки кінематографістів, і членом Спілки
письменників. Отож мені, як кажуть, і карти в руки.
Починалася
якраз золота осінь, але в Ленінграді вона зустріла нас сірим холодним дощем, а
тому на душі стало набагато легше лише тоді, коли нас уже привезли в Рєпіне і
поселили в затишному Будинку творчості. Надворі дощ, поруч шумить за високими
деревами Балтика, а тут світло, тепло, сухо й цікаво. Тобто все так, як і
уявляв собі. Назавтра уже — лекції, нові знайомства, перегляд фільмів. Що ще
потрібно?
…А через кілька днів і дощ ущух, і сонце розтопило в небі
сіро-іржаві крижини хмар, і навіть каламутні хвилі Балтійської затоки й ті
засміялися сріблястими сонячними хвильками до мене, як до горьківського
Челкаша.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
До
речі, саме репродукція портрета буревісника революції М. Горького та портрет
композитора М. Мусоргського (з полотна Іллі Рєпіна) висіли колись у мене над
ліжком у студентському гуртожитку в Києві. А нині в тридцять років доля
закинула, бачте, до Рєпіне, де знаходилися пенати І. Рєпіна. Звичайно, ми їх
провідали й зацікавлено все оглянули та
вислухали пояснення екскурсовода. Тоді ж було задумано групою семінаристів провідати ще могилу Анни Андріївни Ахматової,
яка недавно (1966 р.) була похована в Комарове, що знаходилося через одну
зупинку електрички, поруч з Рєпіне.
…Один
понеділок виявився вільним від семінарських справ. Отож саме цього дня й пішли
провідати Анну Ахматову пішки. Зранку небо було повністю закрите хмарами. Проте
дощу не було. Йшли негустим листяним лісом понад Балтикою. Десь п’ятеро чи шестеро дівчат і кілька
хлопців. Спочатку, подібно до насупленого неба, йшли мовчки. А потім
розговорилися. Тут були журналісти й з
Росії, й з Білорусії, й прибалтійських республік, України. Шемрало опале листя
під ногами, відчувався осінній простір, волога свіжість. Пахло близьким морем і грибами. А жовте листя
потроху опадало й опадало. Цей задум природи
й глибока тиша в мене (й, гадаю, в кожного з нас) викликав якісь згадки
й помисли.
Мені чомусь згадалась уже тепер далека школа, восьмий
клас, і ми пишемо твір на вільну тему під заголовком із слів О. С. Пушкіна
«Люблю я пышное природы увяданье». В цей момент, в цьому лісі було саме так. Краще й не скажеш. А ще
коли згадать, що ліцеїстом Олександр Пушкін був теж під Петербургом у
Царськосільському ліцеї і бродив по таких місцях, то в душі відчувалося якесь єднання
з тими часами. До того ж ми йшли до його поетичної переємниці — великої
поетеси Анни Ахматової. Вона підростала
теж у Царськосільську і навчалася саме там у гімназії… Чи не саме через це й
написала з роками чудові поетичні роздуми «Мій Пушкін». Правда, в гімназії вона
ще була ніяка не Ахматова, а гімназистка шостого класу Аня Горенко. І це смугле
дівчисько з римським профілем узяв до серця трохи старший гімназист Коля
Гумільов. І вже невдовзі освідчився їй,
що було зустрінуто незалежно й холодно. Так, вона мала рід з корінням на українському півдні. А Коля теж виявився
досить закоханим, наполегливим і впертим. Ставши з часом блискучим офіцером і
чудовим російським поетом Миколою Гумільовим, наздогнав її в Києві вже під
іменем Анни Ахматової, наполіг — і вони
обвінчалися в романтичній старій церквичці на околиці Києва…
|
Д |
умав я про це все, йдучи в
кіношній компанії від Рєпіне до Комарове. У пам’яті все повторював слова М.
Гумільова: «Из города Києва, из логова змиева, Я взял не жену, а колдунью». А
наші кінокритикеси йшли окремою зграйкою синичок і про щось весело щебетали.
Здається, про високу освіченість покійної, про глибоке розуміння мистецтва й
літератури, витонченість її образів і слова. І ніхто й ні разу не згадав, що й
Блок, і Маяковський, і Пастернак, Мандельштам, і… і… і… добре знали, що поруч з
ними працює майстер такого масштабу, як і вони. Правда, й нинішня кіношна
інтелігенція про це не гомоніла. Чи то не знала про все те, а більше згадувала
про фільм їхньої юності «Мы из Кронштадта». Може ще й тому, що через похмуро-сіру
в туманці балтійську затоку далеко-далеко
бовванів Кронштадт. А мені знову згадувався Гумільов, якого теж розстріляли
саме за участь у морському офіцерському
антибільшовицькому виступі.
…Далі,
по підході все ближче до Комарове, знову загомоніли про Ахматову, про її біди,
які вона мала після виступу в п’ятдесяті роки секретаря ЦК А. О. Жданова про
журнали «Москва» і «Ленинград», де були жорстоко розкритиковані саме А. Ахматова, М. Зощенко та «какой-то пошляк
А. Хазин» (слова з постанови). Останнього після тієї критики я вже більше ніде не читав і не чув про нього
нічого. Кажуть, що нібито, коли до Анни Ахматової звернувся один з літераторів
про те, як вона оцінює цю постанову, то
вона відповіла, що схвально, бо радянці її вороги, а сама Анна теж їхній ворог,
то між ворогами тільки так і повинно бути, адже в тридцяті роки її вже
забороняли друкувати. Нині чоловік її розстріляний, син і другий чоловік
репресовані, то про що мова. Останнього наші семінаристи може й не знали, бо
всі весело говорили про велич російської літератури й культури, про особливість
російської нації, про тютчівське, що її «аршином не измерить», що в «Россию
можно только верить». Проте, про О. А. Хазіна мені хотілося б дещо додати, бо в
злощасній постанові наводилася цитата з цього гостроіронічного поета, яка
справила на мене і на моїх ровесників незабутнє враження…
Пізніше,
уже працюючи кінорежисером на студії «Укркінохроніка», я душевно зійшовся з
колишнім фронтовиком кінооператором М. І. Пойченком. І він мені таємно показав книжечку
віршів О. Хазіна, яка була видана на фронті в серії «Книжка бойца» на сірому
газетному папері на «Малой земле», де Пойченко знімав в окопах комісара Л. І.
Брежнєва та інших бійців. І ось саме там О. А . Хазін досить іронічно підписав
кінооператору свою книжечку такими словами: «Мастеру фото и кино — мои стихи —
моё го…»
…Не
знаю, чи то сонце почуло такі високі слова і захотіло побачити, хто це
говорить, але воно трохи розірвало густі
сірі хмари й посміхнулося з неба срібним промінням. А ліс навколо осипався
золотом беріз та кленів і наша зграйка в ньому ішла як у великому святому
храмі, що сяяв у вогнях свічад.
Мені
чомусь захотілося трохи заперечити тим розмовам про великодушність російської
нації. Я нагадав, що саме росіяни замовчували Анну Ахматову й критики після
цієї постанови налітали на неї, як зграї чорних воронів, й до цього часу ніхто
й не згадує, що коріння цієї поезії в
українській культурі, відкіля вона родом, що по батькові її прізвище
Горенко; що вона перекладала на російську мову
саме великого Івана Франка. І це все не випадково. А прізвище Горенко
ніби рокове над нею. І не потрібно так безапеляційно заявляти, що її широко
знає російський народ… А Хазін теж харків’янин.
Словом,
мій голос став ложкою дьогтю у цій золотій бочці меду, яку щойно налили колеги своїми розмовами про російську культуру і її
народ. Сонце уже не ховалось у сірі хмари, а й далі золотило ліс, але мої
товариші спохмурніли і почали мене переконувати в протилежному. Вони це чинили
приблизно так, як радянська преса стосовно Анни Ахматової.
На
цей час ми якраз виходили на чудову галявину, де якісь будівельники зводили з
чисто отесаного ялинового матеріалу прекрасну будову. Нам було уже жарко, і ми
запитали в них, чи не поділилися б вони питною водою. Люб’язно запропонували нам ціле цинкове відро свіжої
води з алюмінієвою квартою, запитавши, куди ми мандруємо. В свою чергу ми
запитали в них, де тут у Комарове знаходиться кладовище. Виявилося, що нам іти
до нього ще кілометрів з чотири.
—
А чого ви туди в понеділок? Звичайно, якщо не секрет.
Пояснили, що шукаємо нещодавно поховану тут Анну
Ахматову. І раптом один симпатичний чоловік нашого віку, стріпнувши чубом,
відверто й добродушно, з широкою привітною російською посмішкою запитав:
—
А что это еще за блядь такая?
…Мовчки
ми пішли далі. Чомусь ніхто не став коментувати цієї репліки простого
добродушного молодого представника великого російського народу. Просто,
перейшовши на станції залізницю, по хорошій широкій чорній асфальтовій трасі ми
побрели далі. День спохмурнів. Ліворуч нашої
дороги стояв темний аж чорний густий ялиновий ліс. Верхи його торкалися
сірих хмар, а широкі й лапаті віти
лягали прямо на глицю. Мені чомусь подумалось: ось це і є той берендеїв ліс,
так гарно виписаний у Шишкова чи Мамина-Сибіряка та інших російських класиків. Зокрема «Російський ліс» Леоніда
Леонова. Праворуч дороги було рідколісся, що попахкувало недалеким озером.
Попереду
нас десь метрів за сто ішов якийсь
невисокого зросту чоловік, одягнений у сіру куртку і таку ж кепку. Я звернув
увагу на те, що він, коли ми його майже наздоганяли, прискорював кроки, аби йти від нас на
відстані, ніби хотів прийти туди, куди ми йдемо, швидше нас. У нього на грудях
висів маленький транзисторний приймачик, який весь час передавав популярні
мелодії. Так ми пройшли ще кілометрів з три й нарешті добралися до цвинтаря.
Хмари в небі стали ще темнішими. Той чоловічок пішов десь у глибину кладовища,
а ми почали оглядати могили, аби визначитись де ж саме є могила Ахматової.
Невдовзі
на обочині цвинтаря бачимо з великих сіруватих блоків, складених під кутом,
невелику кам’яну лавицю. На боковій стіні всередині кута — круглий гіпсовий
барельєф з характерним дещо горбоносим профілем Анни Ахматової. Нічого на
написано під ним, не вказано дати народження та смерті.
Коли
сісти на лавицю під кутовим меморіалом, то перед тобою стоїть великий темний
залізний хрест із заокругленими
тьмяно-червоною бляхою кінцями
перекладини. В центрі хреста з того ж заліза щось подібне до сонця з променями.
Знову ж таки ніякої таблички з написом. А під хрестом чотирикутний майданчик,
засипаний сірим щебенем. На всьому цьому якийсь знак тимчасовості й поспіху.
Ми
поклали свої скромні букети квітів до хреста і на стіну меморіалу над профілем
поетеси. Всі притишено стояли з опущеними головами. А навкруги по всьому
цвинтарю — сіро, пусто й нікого-нікого.
Правда,
вдалині кладовища блукав між хрестами, пильно розглядаючи їх, той чоловічок, що
йшов перед нами, коли ми прямували до кладовища по трасі. З часом і він
підійшов до нашої компанії, зняв свій картузик і тихо розглядав нас та хреста…
Перехрестившись,
ми, не змовляючись, рушили своєю зграйкою назад до електрички. Наш супутник
трохи затримався біля меморіалу, пильно оглядаючи його, потім повільно рушив за
нами знову самотнім десь метрів за п’ятдесят від нас.
Мої
товариші по дорозі знову розговорилися про вшанування пам’яті світочів великого
російського народу. А мене в душі знову доймав якийсь неприємний сумнів щодо
цих розмов, бо йшлося знову про те, що ось у такий буденний сірий понеділок
навіть найпростіша російська людина прийшла провідати Анну Ахматову.
День
знову спохмурнів, хмари притиснули темно-зелені крислаті ялини, повітря бралося
туманцем, ніби ось-ось мав заморосити дощ.
Мені
прийшлося знову трохи пригасити наше захоплення великою пам’яттю росіян щодо
своїх геніїв. Я знову нагадав товаришам про долю Олександра Довженка, про те,
що ніхто тепер мабуть і не пам’ятає, що і Микола Некрасов народився на
Вінниччині, що Гоголь — Яновський із
Полтавщини, а прізвище художника Рєпін не зовсім Рєпін, і Омелян Пугачов —
Омелько Пугач, і навіть дружина О. С. Пушкіна з роду запорозького отамана,
похованого під Москвою, а до того ж я певен, що навіть цей наш подорожній, що
йшов у нас позаду під музичку свого нагрудного приймачка, зовсім приходив до
кладовища ніяк не до Ахматової.
Знову
посипались на мою голову докори в недружелюбному ставленні й до Ахматової, і
таке інше. Я ж їм дав зрозуміти, що я не гірше їх пам’ятаю і трагічну поему
поетеси «Реквієм», де вона описує, як стояла під мурами Централу з вузликом
передачі їжі синові з самої ночі зі всіма заплаканими російськими матерями, ніби з самою Росією, і благала у
Господа допомоги за долю їхніх дітей.
Та
ці згадки уже моїм супутникам нічого не доводили. Я відчував, що через невеликий проміжок часу мене
звинуватять в українському буржуазному націоналізмі. Особливо дивно при цьому —
де вони взяли б ту буржуазію на Україні, щоб цей націоналізм був саме
буржуазним?
Мені
нічого не лишалося, як помалу йти позаду компанії самому.
Так
поступово наблизився до мене й наш випадковий подорожній. Ми йшли з ним уже
удвох. Свого транзистора він вимкнув. Потроху розговорилися.
Супутник
виявився балакучим москвичем. Очі в нього весело світилися, немов радий був
поділитися зі мною своїми думками. Виявляється, що сторонився нас, бо темний
ліс навколо й нікого нема більше, а це, мовляв, давало нам можливість
пограбувати його, тобто відняти транзистора. Адже нас багато, а він один.
Дізнавшись від мене, хто ми є, сам посміявся зі своїх підозр.
Далі
я дізнався, що приїхав сюди із Москви, де працює на великому автозаводі.
Передовик. А тут у профкомі виявилася «горящая путевка», то йому дала її як
нагороду за хорошу працю. Та ще й тому, що в таку пізню осінню пору не було охочих їхати в це північне курортне Комарове, в Будинок
відпочинку. Він поїхав — виручив профком. А ще вирішив відпочити від дітей,
жінки й щодення.
Тут
швидко познайомився з симпатичною жіночкою, в якої до завершення її відпочинку
лишалося ще днів десять.
Ось
у ці дні вони й відводили душу одне з одним.
—
Поїдемо поглибше в ліс, знайдемо гарний видолиночок, засипаний золотим листям,
візьмемо з собою пляшечку-другу портвейнчика або й водочки, закусимо,
потанцюємо під приймачик і прекрасно нам було усі десять діб. А це ось пару днів як вона поїхала, то мені
одному хоч вовком вий. Сьогодні понеділок — і я від того смутку вирішив піти на
кладовище і відшукати могилу космонавта Комарова…
…Коли
я це почув, то мені стало трохи не по собі, що він не знає, що могилу цього
героя можна шукати лише в космосі. Проте я не став його розчаровувати. І він
продовжив із сміхом розповідати, як наткнувся на дорозі до кладовища на нашу
компанію і переживав за свій радіоприймачик. Я теж сміявся в душі гірко-гірко
над своїми колегами-журналістами, над їхніми романтичними здогадками про те, що
він вирішив провідати могилу нещодавно похованої білої лебідки російської
поезії Анни Ахматової.
—
До речі, — продовжив мій співбесідник, — я пильно розглядав написи на табличках
над могилами, та так і не знайшов Комарова. То мені чомусь подумалося, що,
мабуть, ви своєю групою знайшли саме його могилу. Ось тому я й підійшов до
вашої групи, коли ви всі стояли в урочистій зосередженості, як на піонерській
лінійці.
А
кому це ви віддавали честь пам’яті, адже напису теж ніде не було?
Я відповів, що кілька місяців тому під цим хрестом була
похована знаменита російська поетеса — сучасниця Маяковського та Єсеніна Анна
Ахматова, котра в дитячі роки звалася
Ганна Горенко.
—
Маяковського знаю по школі, з Єсеніна пам’ятаю
навіть пісню
«Как
жену чужую
Обнимал
березку».
А
от про Ахматову навіть не чув.
Я
продовжив розповідь тим, що жила вона в Ленінграді, який вперто все життя
називала Санкт-Петербургом, а тут — у Комарове під Ленінградом— була у неї
дача, де вона й писала свої вірші. Тому й похована тут.
—
О! То це, мабуть, нещодавно, танцюючи зі своєю дамою серця, я підспівував саме
її пісеньку:
«На
недельку, до второго,
Я
уеду в Комарово!»
Шикарно!
Молодець баба…
Не
став я йому пояснювати, що таких віршів вона не писала і чому. До того ж чому
вона Ахматова, а не Горенко. Хоч за її життя вона зазнала стільки горя, що
вистачило б на всю Росію.
…Почав
накрапати холодний осінній дощик і ніби вечоріло. Ми доходили до платформи
електрички «Комарове». Він пішов у свій Будинок відпочинку, а я на зупинці
приєднався до своїх семінаристів, які вже весело сміялися, розповідаючи
анекдоти.
Мої
ж відвідини могили видатної поетеси завершилися таким віршем:
НА МОГИЛІ А. АХМАТОВОЇ
Сосни високі, мов щогли,
Туман, як вітрила повис.
Анно Андріївно, що ж Ви
Зайшли так далеко в ліс?
Мохом сирим зеленим
Вкрита навколо земля.
Якось незвично для мене
З Вами отак розмовлять.
Я ж бо із Вашим словом
Білих стрічав лебедів,
Сам же у це Комарове
Жайвором сірим летів.
Ліс берендеїв тихо
Казку сумну снує.
З нею розрада й лихо
Стукають в слово моє.
Ваше суворе ложе.
Сосни кругом до небес
Сіра стіна (о, Боже!),
І чорний залізний хрест.
Склала лебідка крила,
Ліс потемнів, завмер…
Тільки туман, як вітрила
Рвався до синіх озер.