Фрески неполохливих споминів

173

У його вустах ці слова –
«Вечір у Спілці» – звучали по-особливому святочно: «Люди ж поприходять», –
майже завжди додавав він при цьому, складаючи в одну зі своїх незчисленних
течок щільно списані «старосвітським» почерком 
аркуші доповідей-промов. І – неодмінна вишиванка, яку Сергій Петрович у
такі дні ніколи не забував на­дягнути, хоч би з якої загубленої у світах
Кантакузівки не випадало йому зрана по тамбурах електричок до стольного міста
добиратися (бідкався не раз: «У Яготині такі кремезні чоловіки – справжні
козаки, як на картинах Їжакевича чи Дерегуса – у вагон заходять, і хоч би тобі
один місцем на лаві поступився: до Києва всі
їдуть – «охранніками»). З’являлося тоді у його поставі щось від статечного
літнього селянина, який до недільної урочистої відправи готується: усі клопоти
й марноти, усі побутові негаразди – а опосіли вони Сергія Плачинду на схилку
віку так, що не приведи, Господи, нікому – враз кудись пощезали, натомість
лишалося те єдине, заради чого він днював по книгозбірнях, заповнюючи свої
блокноти виписками з припалих порохом історичних фоліантів: «Люди ж
поприходять». І вони приходили, часто навіть не знаючи достеменно конкретної
теми того  чи іншого зібрання, приходили
просто «на Плачинду»: впродовж кількох десятиліть, ще починаючи з 1987-го, коли
він у Спілці фундував перші за всевладного Щербицького осередки Товариства
шанувальників української мови, і до «щочетвергових» сходин очолюваного ним у
«дев’яності» та «нульові» славнозвісного Творчого об’єднання публіцистів
«Оратанія», громада навіч переконалася, що на тих вечорах, об чім би на них не
йшлося, кажучи словами Панька Куліша, «душа обновляється». Цього дня громада
теж прийшла до письменницького дому на Банковій, і прийшла саме «на Плачинду»…
Але була вона стишеною і не гомінкою, і не ручкався Сергій Петрович із гостями,
припрошуючи їх до світлиці: того дня у Будинку письменників був вечір пам’яті
творця «Неопалимої купини» та «Лебедії».

…На самому схилку його, коли
вже й запалена свічка біля портрета вполовину меншою стала, раптом спали на
гадку авторові цього екзерсису спомини Сергія Плачинди про щовечірні – серед
кінцесвітнього жаху 33-го! – оповіді його матері, Марії Федосіївни. Вочевидь,
були вони для нього надто важливими, бо кілька разів при мені Сергій Петрович
до них повертався і навіть цілий розділ у своїй надрукованій лише в
«перебудову» повісті «Той смертний бій» їм присвятив… Того року в його селі на
степовій Єлисаветградщині він лишався єдиним живим хлопчиком, і берегли тому
його, як могли: змарнілі, схожі на тіні сусідські жінки, дітей яких давно вже
звіз гарбою до ями дід-воловик, вдень ходили коло вікон його хати (йдучи на
трикляте колгоспне поле, мати мусила замикати там Сергійка) і гукали, аби
відлякати тих, хто людського м’яса встиг скуштувати: «Сергієчку-у-у… не бійся…
Ми ту-у-у-т»… А ввечері поверталась мати. Приносила якусь благеньку їжу (із тих
окрушин, що їх видавали полільницям, аби зовсім не попухли і могли якось
«давать план родине») і, вкладаючи сина спати, обов’язково розповідала йому
досі ніде ним не чуті казки, легенди, притчі. Українські, молдавські (була вона
зі старого молдавського роду),  якісь
дивовижно-розкішні балканські – за багато десятиліть пізніше, працюючи над
«Словником давньоукраїнської міфології», Сергій Плачинда їх не раз у пам’яті
понововлюватиме, віднаходячи там збережені в мороці тисячоліть сюжетні
прапервні – елліністичні, малоазійські, алтайські. Тими доглибно-традиційними і
парадоксально-розкутими художніми формовиявами не лише тлумився нестерпний
голод; правили вони – і мудра мати об тім знала! – за оборонні вали, якими своє
од чужого, живе од неживого захищають. То була його езотерична «альфа», з якою
він розпочинав шлях по життєвому колу, «омегою» ж окреслились рукописи
«кантакузівських» скриптів, писані в промерзлій хаті 11-м та 12-м роками
третього тисячоліття (громаді «УЛГ», та й назагал читачеві, вони добре знані,
бо згадували добрим словом на вечорі пам’яті і за есей про
вивільнено-неканонічного Яновського, і за оповідь про джерела націєоборонної
української публіцистики 60-х) – ними теж боронився Сергій Плачинда від темряви
зовнішньої дотліваючого українського межичасся. А між «альфою» і «омегою» –
ціле життя, виповнене не полохливими статусами й ієрархіями, не цвинтарно-номенклатурним
переліком премій і посад, а бутністю чоловіка, якому у світі треба було
неймовірно мало і водночас надзвичайно багато: землю, небо, книги, інколи –
каву, листи з усіх обширів нашого терену від тих, кого його тексти спонукали
слідів української праісторії шукати…

Тож було що згадати громаді на
вечорі пам’яті Сергія Плачинди, за мотто до якого вільно було б поставити два
виступи: голови Київської письменницької організації Михайла Сидоржевського,
який нагадав, що література в усіх її конкретизаціях – від художньої прози до
публіцистичних статей – була для творця «Неопалимої купини» не лише формою
самовияву, реалізації природного таланту, а й високою  офірою, безкорисливим служінням надчасовій
ідеї України, та журналістки Галини Плачинди, доньки письменника, яка розповіла
про, сказати б, «особистісного» Сергія Плачинду, людину, яка з хистом
незрівнянного оповідача могла розказати дітям про стародавній Київ – і принести
додому знайдене на вулиці під час страшної зливи кошеня, що воно опісля тільки
його на цілому світі й слухало, весь час намагаючись заскочити письменнику на
руки. У сув’язі цих іпостасей – суспільно-громадської та
екзистенційно-особистісної – і вияскравлювалась цілокупна постава Сергія
Плачинди: письменниця Ольга Страшенко говорила про Плачинду-просвітника, якій
ішов зі своїми книгами до школярів та читачів загублених в українській
«глибинці» бібліотек, голова КУНу Степан Брацюнь наголошував на політичному
контексті його діяльності, на посутньому внеску письменника у творення
ідеології сучасного українського націоналізму, головний редактор газети «Слово»
Олександр Сопронюк згадував, як на факультеті журналістики Шевченкового
університету в Києві поч. 80-х, ще до всіх «перестроєк» і «гласностєй» Сергій
Плачинда у своїй «публіцистичній майстерні» розповідав студентам за такі імена
й твори, від одної згадки про які обличчя «парткомівців» враз ставали
крейдяними; доктор філології Михайло Наєнко акцентував на
світоглядно-стилістичних прикметах його письма. Посутні штрихи до розмови
додавали Ольга Кагарлицька, Василь Марусик, Олекса Микитенко, Валентина Козак,
Тарас Єрмашов.

Дещиця фрагментів із тих
споминів-промов, що вони якось по-особливому запам’яталися…

Галина Погрібна: переглядаючи
українську періодику – а робив він це системно, не минаючи ні всеукраїнських видань,
ні регіональної преси, –  Анатолій
Погрібний  жодної статті чи матеріалу
Сергія Плачинди не залишав поза увагою. Він сам їх перечитував, та й іншим
радив перечитати – як неодмінну лектуру.

Іван Шпиталь: боліла Сергієві
Плачинді доля його «Ревучого» – першого в українському письменстві екологічного
роману, де говорилося про те, що очманілі «індустріалізатори» роблять із
Дніпром. Двадцять років не пускала його цензура до читача, а якби побачив він
світ тоді, коли й написаний був, серединою 60-х, то, певно, менше було б серці
української Ойкумени «гнилих морів».

Валерій Сніжко: коли поч. 90-х
Сергій Плачинда видав перший в тогочасній Україні «Словник давньоукраїнської
міфології», який потім і перевидавали неодноразово, і по школах вивчали (там,
де вчителі-словесники патріотами були), то отримав він за це гонорар. У
купоно-карбованцях, бо гривню тоді ще не ввели. Коли ж вирішив він із достойним
товариством цю немалу подію якось відзначити, з’ясувалося, що всенького того
гонорару за книгу, на «піратських» накладах якої  видавці (але не автор!) згодом мали й мали,
вистачає лише на одну пляшку оковитої. Тож довелося штивному колу на
сякий-такий хліб вже самому скидатися. Найпоказовіше у цій історії, що Плачинда
на такі речі навіть не ображався: видали – і добре, а хто гроші взяв – не
важливо. Для України ж добро зроблене…

Власне, цей неймовірно
характеристичний «етюд», про який оповів Валерій Сніжко (у 90-ті стояли вони із
Сергієм Плачиндою побіля світлої пам’яті Слави Стецько) видається мені у
координатах сучасного «суспільства видовища» якоюсь притчею. По-буддистськи
довершеною і парадоксальною. Притчею про людину, яка без жодної цяти
колаборантської співпраці пережила «щербиччину», яка творила у 80-ті перші
дієві групи націєоборонного та екологічного руху, яка, зрештою, була лідером
Української селянсько-демократичної партії та чільним функціонером КУНу і з
огляду на таку біографію могла без особливих зусиль здобути те «щастя», за яким
інші по головах лізуть. Лише простягнути руку – і стати депутатом, до «ресурсу»
доступ отримати, фондик якийсь благодійний відкрити… Усі ж тепер так роблять –
і «патріотичні» дами з елітних SPA-салонів, і страх які
«радикально-націоналістичні» пани, коли на люксових джипах до Савіка Шустера
з’їжджаються…  Натомість Плачинда продовжував
писати книги, їздити до загублених сіл на зустрічі з читачами – і гарувати на
15 сотках городу в Кантакузівці, до якого ще треба було зо три години у вагоні
«убитої» електрички добиратися.

Одним словом, нічогенька така притча, а вислід
її розгортання – такий: якщо ми й маємо ще Україну, «встояну у правді», а не
марнотою чинів та статусів до решти повиту, то завдяки таким, як Сергій
Плачинда, людям.  І віддати їм борг
пам’яті – найменше з того, що ми можемо нині зробити.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!