Франкознавці і Франко: бджоли проти меду?

92

Спокуса стягти звеличених народною свідомістю із
п’єдесталів, демістифікувати небожителів не полишає наших сучасників. І не
тільки тих, що на городі (а не в Києві), а й солідних академічних дослідників
вітчизняної культури. Серед них і відомий історик Ярослав Грицак, давно
небайдужий до постаті Івана Франка. Опускаючи свого героя на грішну землю,
історик, як сам каже, додає йому «більш людських і симпатичних рис». Це
Грицакова декларація про наміри з нарису «Франко», вміщеного в книжці історика
з претензійною назвою «Життя, смерть та інші неприємності» (2008).

У нарисі Я. Грицак
розвінчує 10 міфів, що стосуються І. Франка, починаючи з міфу про день його
народження. Справді, як переконаний історик, у метриці могли записати не день
народження майбутнього письменника, а дату його хрещення. Але трактування дати
(навіть помилкової!) у метриці як міфу виглядає дуже нарочито.

У нарисі Грицак трохи
пощадив Франка, не згадуючи про інший міф, відтворений ним в більшій книжці –
«Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота» (2006), відзначеній, до
речі, премією Фонду Антоновичів. Там згадані плітки про «незаконнонародженість»
Франка, який, мовляв, є сином єврея-старозаконника. Грицак не приймає це, як
він каже, «припущення» головним чином «з огляду на презумпцію невинності – бо
бракує прямих і переконливих доказів „за”». Тож чи варто було поновлювати цей
давно забутий поголос?

Для Грицака – варто. Бо до
цього сюжету він кількаразово звертається не тільки у цій великій книжці (див.
с.59,70, 455,458), а й в інших публікаціях. Статтю про Франка в російському
політологічному журналі Ab Imperio (2009. №1) він починає сенсаційним
твердженням: «Українського й іспанського Франко споріднює не тільки прізвище, а
й гадане єврейське походження». І не дуже сумніваючись, продовжує: «Якщо це так
(?), то історія їх родів може бути непрямим свідченням масштабності навернення
євреїв до католицизму (?)». Звертаючись до ще однієї тези історика, дозволю
собі запитати: якщо це так, то з якого саме «національного обов’язку» (а не для
задоволення) часто читали Франкові твори його шанувальники? Після цього вже не
дивуєшся, коли довідуєшся від цього ж автора, що в «Мойсеєві» не слід шукати
алюзій до долі його автора, бо прообразом героя поеми служив Герцль.

Ще одним міфом Грицак у
нарисі вважає те, ніби Франко побачив світ в українській родині.
Контраргументом служить у нього твердження про німецьке походження батька
письменника. Українська етнічність матері та й зукраїнізованість (або, як пише
сам Грицак, слов’янізація) сільського коваля Яця до уваги не беруться. Зате
коли розвінчується інший «міф» – про селянське походження Франка, то історик
говорить тільки про його маму, наголошуючи на її шляхетському походженні, так
наче шляхтичі не були або селянами, або горожанами, а сам Франко справді був
безбатченком.

Іншим міфом, на думку
Грицака, є твердження, ніби твори Франка написані на основі реальних фактів.
Історикові прикро, що це всього лише міф. Але, сповідуючи кредо «Правда понад
усе!», він наполегливо і в нарисі, і в книжці доводить, що Франкові так і не
вдалося стати звичайним побутописцем, бо його персонажі не мають, на жаль,
реальних прототипів. До речі, на це покладена велика пошукова робота.

Описаний щойно міф Грицак
спростовує геть невідпорним (і дивовижним) аргументом: «Не всі Франкові
«Тюремні сонети» писалися у в’язниці». А те, що письменник, як і більшість
митців, представляв «реальне небувале серед бувалого і в окрасі бувалого»,
послужило для історика підставою інкримінувати Франкові причетність до…соцреалізму.

Щоби зробити Франка, як
пише Грицак, «ближчим і цікавішим для нас», він спростовує черговий міф – про
причини смерті письменника. «Міфом» він вважає те, що такою причиною були
«виснаження сил і знегоди». Виявляється, найнебезпечнішою із Франкових хвороб
був сифіліс – «продукт модернізації». Якщо про перший із тут згаданих «міфів»
написано шість рядків разом із заголовком, то останній спростовується дуже
компетентно на двох повних сторінках. Тут згадано, що за цією хворобою полював
Гі де Мопассан, що від неї померли С. Подолинський і М. Павлик, а також,
правдоподібно, Лєнін. Між іншим, історик посилається на те, що Франків діагноз
підтверджував Василь Щурат – той самий, який поширював плітки про
«незаконнонародженість», тобто єврейське походження Франка. Дуже достовірне
джерело!

Ще ближчим до нас стає
Франко після оцих рядків із книжки «Пророк у своїй вітчизні», де той описаний в
ролі залицяльника: «Рудий, з рідкою борідкою, ластовинням і хворими сльозливими
очима…» та ще й «наділений природною схильністю до проміскуїтету і суїциду».

Чого не напишеш, щоби
олюднити міфологізовані постаті, поставити їх врівень із собою!? Це ж така
шляхетна мета, та ще й реалізована під гаслом правди. Не забудьмо, що в окремих
випадках це гадана правда.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!