Franc-Tireur української літератури

102

Володимир Брюгген. Блокноти. – Харків: «Майдан», 2012. – 338
с.; Володимир Брюгген. Література і Час: Вибрана есеїстика. – Харків: «Майдан»,
2013. – 496 с.

Про Володимира Брюггена ми ще говоритимемо в контексті
втраченого часу і в контексті прориву літературних шістдесятих. Так, сьогодні
про нього майже не говорять як про шістдесятника, бо маємо ще кілька яскравих
імен-символів: Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Іван Дзюба. Кожному із цих
письменників вже за вісімдесят. До речі, так само, як і Брюггену, який є
наймолодшим серед цієї живої історичної квадриги українського
культурно-політичного поступу. Із 29 березня Володимирові Олександровичу пішло…
та й пішло (як «прорвало» одного мого 75-ти річного знайомого, коли я
перепитав, скільки років його молодшому братові: «Баране, я тебе все одно
переживу!», хоча нічого проти я не маю, най собі живе, просто така сільська
звичка, доречна і недоречна місцями)…

Той же Іван Дзюба назвав Володимира Брюггена «вільним
стрільцем» української літератури, що я і виніс у назву розмови про нові книги
сього автора.

Ніби не перебуває Брюгген в епіцентрі розмов про український
літературний процес, але залишається важливим учасником, свідком і
коментатором  українського
культурологічного простору. Можливо, одним із найчесніших і найнезалежніших.

Тільки з 2001 року Брюгген видав 6 книг
літературно-філософської афористики, означивши їх жанр як «Блокноти», а також 2
книги літературно-критичної есеїстики; став лауреатом премії імені Олександра
Білецького. Звичайно,тиражі сих книг на українські мірки нормальні: від 500
примірників книги 2001 року, що вийшла у Тернополі за сприяння Петра Сороки і
Василя Ванчури, до 50 примірників, майже вісімсотсторінковий том афоризмів у
харківському видавництві «Майдан» 2010-го…

Я один із тих щасливців, що має усі книги Брюггена, видані у
ІІІ-му тисячолітті. Ба, більше, частково є співавтором крайніх двох, оскільки
Володимир Брюгген упорядкував сі книги таким чином, що подав і статті про нього
та інтерв’ю із ним, а серед тих «критиків» є і такий чоловік, який називається
Євген Баран.

Сі дві книги я вже не мав наміру рецензувати. Композиційно
книги Володимира Брюггена усталилися зі звичним для автором блоком тем-розмов.
Нічого у них вже не додає для мене і нічого не забирає. Я знаю, що цей автор є;
знаю, що  його книги для мене з ряду тих,
до яких я повертаюся; знаю, що сього автора я люблю як письменника-мислителя; і
не просто люблю, а моментами десь розумію і популяризую. Чи як сам Брюгген
написав: «От „Моего критика“ (Евгений Баран) прежде всего нужны: понимание и
память» (Література і Час. – С.375)

Єдине уточнення: читаючи книги Брюггена, я ніколи не думав
бути його критиком, а швидше співрозмовником, який щось приймає, а з чимось
полемізує або й уточнює…

Що стосується літературно-критичних есеїв Володимира
Брюггена, то коло тем їх визначено: Микола Лукаш, Борис Антоненко-Давидович,
Ігор Муратов, Микола Бажан, Іван Дзюба, Іван Світличний, Юрій Щербак, Олесь
Гончар, Іван Драч, Василь Мисик. Для кожного із них Брюгген знаходить свій
сюжет, свою тональність, свою стилістичну інтригу. Особливість бесіди у тому,
що кожного із авторів Брюгген знав; з кожним спілкувався чи продовжує
спілкуватися; з кожним листувався чи продовжує листуватися (навіть у час
«відмирання» епістолярію як жанру). Аби не повторювати думки інших критиків,
зокрема Анатолія Стожука, чия стаття теж є у книзі «Література і Час», зацитую
тільки фрагмент листа-заповіту Платона Бажана, батька українського поета Миколи
Бажана; листа, якого Брюггену передала сестра поета Алла Платонівна, із
драматичною констатацією-сповіддю свого батька: «В сім’ї  моїх трьох дітей прийшли чужі українській
нації люди, а наслідки (бодай не згадувати про це) – не чути українського слова
і нащадкам своїм не привили любові до нещасливої України» (Література і Час. –
С.33).

Треба сказати, що Брюгген дуже делікатно цитує листи і дуже
делікатно коментує. Причому, подає листи, в яких звучить не тільки похвала його
критичної майстерности, але й такі, де адресант не погоджується з оцінкою
критика і полемізує із ним…

Що стосується статей чи рецензій (про книги Володимира
Гнатюка, Юрія Мушкетика, Павла Загребельного, Володимира Дрозда, Анатолія
Макарова, Геннадія Буйдіна, Івана Драча), то міркування Брюггена логічні,
аргументовані, посутні й моментами жорсткі, особливо коли говориться про стан
сучасної літератури: «Детектив: убогість його перевищує усякі межі. Автори
просто забули (а чи й не знали), як створюється атмосфера загадки, страху,
небезпеки, тривожного очікування у класиків детективного жанру (…)… Чи не
найбільш саморекламний жанр «фентезі»: еклектична й нудна окрошка з
середньовічного лицарства, самурайської етики та насмиканих звідусіль
псевдофілософських ідейок… Молодіжна проза (роблена й руками молодих):
нескінченне розчісування ерогенних зон і брутальні слововиливи при зворушливій
недорозвиненості мислительного апарату, який лишається в ембріональному стані.
(…) Сумне свідчення падіння й убозтва – не лише літератури, а й охочих до неї
споживачів. Це не школа виховання почуттів, а школа їх забруднення» (Література
і Час. – С.165).

Словом, це досвід категоричний в своєму праві називати речі
своїми іменами. Але це досвід письменника, який має внутрішнє моральне і
естетичне право озвучувати цю правду, якої більшість не знає або не хоче чути.

Афоризми Володимира Брюггена – це філософсько-естетичні
максими, блискітки думки, вони не потребують коментаря, а тільки сприйняття або
несприйняття. Озвучу найвлучніші з мого погляду:

 

1.            Деякі
письменники засмучуються, що їх забули, в той час, як їх просто не знали
(Блокноти. – С.80);

2.            Розсипаючи
бісер перед свинею, чи варто замовляти їй окуляри? (Блокноти. – С.25);

3.            Азарт
критика: будь-яку книжку перетворити на статтю (Блокноти. – С.36);

4.            Найдорожче
в житті – це втрати (Блокноти. – С.49);

5.            Критиків
не любить ніхто. В цьому є щось заспокійливе (Блокноти. – С.55);

6.            Час міняє
не пісні, а голоси (Блокноти. – С.84);

7.            Важливі
позиції, а не пози (Блокноти. – С.101);

8.            Література
– це біг на довгу дистанцію. Багато хто не витримує (Блокноти. – С.112);

9.            Світ
подурів од пісеньок. Ми відучилися слухати тишу (Блокноти. – С.125);

10.          Слова не
брешуть, брешуть люди (Блокноти. – С.153);

11.          Не думай,
кого «допустить к телу», но думай, кого допустить к душе (Література і Час. –
С.209);

12.          В семью
надо верить, как в Бога, тогда она есть (Література і Час. – С.416);

13.          Чтоб тайну
скрыть, ты правду говори (Література і Час. – С.455);

14.          Не терпит
наглости литература, а только смелость признает (Література і Час. – С.455).

 

Аби не повторювати зауваги до книги (основні з них я
висловив у матеріялі «Зрадлива ніжність „Блокнотів“ Володимира Брюггена»  у книзі «Тиша запитань») , а такі завжди
будуть, бо афористика Брюггена дуже часто закроєна на полемічності і парадоксі,
то висловлю міркування іншого характеру. Нещодавно я прочитав книги Чеслава
Мілоша «Велике князівство літератури» і «Родинна Європа» і зловив себе на тому,
що такого мислителя, як Мілош, українцям усе-таки бракує. Основна моя претензія
до наших авторитетів-шістдесятників: надмірна пристрасність, а звідси дуже
часто багато необґрунтованої упереджености (насамперед до інших) або ж
академічної відсторонености і холодности, або ж релігійної обмежености у чомусь
найважливішому  з фанатичним притиском у
висновку.

Можлива причина (одна з причин) – відсутність досвіду життя
у більш-менш нормальному державному утворенні (при всіх перевитратах
державно-політичних утворень ХХ століття), а звідси свідома чи підсвідома
ущербність думок, закроєних на хворобливому акцентуванні/захисті національного
чи виправданні (а то й приховуванні) індивідуального космополітизму. Не кажучи
про нездатність більшости із них подивитися на людину в культурно-історичній
перспективі.

Напевне час говорити й про цю проблему буття національної
культури. Хочу подякувати Володимирові Брюггену, що своїми книгами він вивів
мене на інший рівень осмислення дійсности, в якій мені доведеться стверджувати
своє право жити українцем і не соромитися свого бажання інколи чутися просто
людиною (без кон’юнктурного політичного фарбування під ту чи іншу
національність)…

м. Івано-Франківськ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!