Філософічність літератури

Сучасним кантіанцям та гегельянцям варто добряче замислитись
над розмаїттям сьогоднішньої літератури, якщо вони хочуть залишатися на
достатньому рівні ідейної актуальності

Перечитуючи статті з літературної критики, нерідко зустрічаю
такий термін, як «філософічність літератури». Цей термін, зізнаюся, мене дещо
насторожує, адже якщо задуматися глибше, то філософічність літератури аж ніяк
не може бути визнана її позитивною характеристикою – всім добре відомо, що
найкращою літературою перед сном є саме література філософська: ні від чого так
якісно читачі не засинають, як від «Критики чистого розуму» Канта чи «Науки
логіки» Гегеля.

Але література, як вказує певний витворений критиками канон,
має бути також і філософічною. В якості філософічних письменників часто
згадують Хакслі, Достоєвського, Камю, Гончарова, Забужко, Йонеско… І це саме
той перелік, який можна продовжувати до безкінечності. Для письменників
насичення їхніх текстів філософською проблематикою є далеко не другорядним
творчим джерелом, хоча читачі це не завжди належним чином оцінюють.
Гостросюжетність – ось чого вони прагнуть, а не якоїсь там філософічності з її
абстракціями та усілякими незрозумілостями. Це одна з причин того, чому в
нинішній час неможлива, припустимо, мода на Гегеля чи Фіхте, хоча ще, напевно,
можлива мода на Сартра – філософа, який сам серйозно займався літературною
творчістю і на власному досвіді знав, чим може обернутися протистояння
літературної естетики та філософської діалектики.

Кілька прикладів. Філософічний до неможливості і з неабияким
досвідом філософських студій у Німеччині Борис Пастернак («О, ці поетичні
незрозумілості…» – люблять повторювати його поціновувачі) створює цілком
конкретний, базований на літературній розробці історичного матеріалу роман
«Доктор Живаго». І хоча літературо¬знавці усі в один голос говорять про
наявність у цьому творі метафізичного плану, філософських абстракцій тут немає:
є трагічний образ Юрія Живаго, історія його нещасливого кохання до Лари на тлі
революційних подій у Росії. При цьому прийнято вважати, що «Доктор Живаго» є
апофеозом творчості Пастернака, його найвищим злетом на літературній ниві,
тобто виходить, що втеча від традиційної філософічності стає для цього
неодноразово названого генієм літератора вершиною творчості.

Володимира Винниченка важко назвати автором філософічним
(навіть його п’єсу «Чорна Пантера і Білий Медвідь» я б не став називати
філософічною, бо вона має справу не стільки з метафізичними абстракціями,
скільки з проблемою мистецької етики та моралі). Але ось Винниченко пише у
1919-1923 рр. повість «На той бік», де абсолютно несподівано при всьому бажанні
створити цілком гостросюжетний твір з певною політичною спрямованістю в автора
виходить достатньо цікава розробка теми людської природи як рушійної сили
історії. Головний герой повісті доктор Верходуб постає в даному разі як раціо
людського існування, що в діалектичному поєднанні з ірраціоналізмом Ольги дає
формулу людського спасіння від історичних трагедій: спасатися через насолоду і
мудрість, «не вичитану ні в Канта, ні в Епікура». Тут же є ще й таке: «Живи не
так, щоб досягти атараксії, нірвани, царства небесного чи земного. Живи не так,
щоб закон твого життя міг бути законом для всіх (який рецепт від месіанства! –
І. В.). А так живи все своє життя, наче ти через годину маєш померти».

Надзвичайно плодовитий філософ Олексій Лосєв зовсім нічого
не має проти літературних експериментів й активно ними займається (він пише
поезію, прозу), а оригінальний поет Андрій Бєлий пише таку складну філософську
річ, як «Історія становлення душі, здатної до самоусвідомлення», й цілу купу
статей на філософські теми (про своє ставлення до Канта, Шопенгауера та ін.).
Як не згадати Василя Аксьонова і його «Ах, Артур Шопенгауер», як не згадати
Райнера Марію Рільке, Франца Кафку, Йоганна Вольфганга Гете, врешті-решт. Все,
як бачимо, сплуталося і змішалося, переплелося і взаємозбагатилося. Філософія
не тікає від літератури, а література не тікає від філософії.

Але чи знайдено баланс? Чи знайдено конкретні характеристики
філософічного твору, втілюючи які при написанні тексту можна було б у
результаті отримати стовідсотково філософічний твір? Ствердно відповісти на
дані запитання важко. Ні вживання філософських термінів, ні активне цитування
класиків філософії ще не робить художній твір філософічним. Справа тут, певне,
в тому, аби сюжетна канва твору у своєму розвитку якомога чіткіше й
послідовніше відтворювала ту чи іншу філософську систему та конкретні її
моменти. Якщо сюжет песимістичний, то він неодмінно повинен мати
трансцендентальні відповіді на кшталт того, як можна врятуватися від песимізму,
які метафізичні сили за ним стоять і ним рухають. Якщо сюжет екзистенційний, то
в ньому повинні розрізнятися такі поняття, як «життя» та «буття» (ніяких
«жили-були»!), «смерть» та «небуття». Точність вживання слів, точність
характеристик, світоглядні роздуми, глибоко продумана етика героїв – саме це
робить художній твір певною мірою філософічним.

Та слід зауважити, що подекуди доволі чітко систематизована
неконкретність філософії не має передаватися літературі. Якщо філософ має право
обходитися абстрактними визначеннями й лише намічати вирішення тих або інших
метафізичних проблем через їхню нечіткість, то літератор такого права не має.
Літератор мусить називати речі своїми іменами, означувати їх, вводити у
конкретний контекст. У літературі біле не може бути білим, якщо щодо нього є
підозри, що воно чорне. А у філософії так буває, бо вона мусить припускати
потенційний континуум можливого, в якому поруч співіснують взаємосуперечливі
елементи. Філософ все ж може при потребі сказати: «Я цього не знаю, бо це знати
неможливо». Не може цього сказати письменник, читачі вимагають від нього
конкретних відповідей на конкретні запитання.

Літератор при бажанні залишатися для своїх читачів
письменником філософічним все ж не мусить обов’язково послуговуватись мовою
філософів. Філософи самі втомлені від цієї мови й неодноразово свідчили про її
недосконалість (варто згадати хоча б Вітгенштейна). Власне, не тільки
література повинна вчитись у філософії, а й філософія – у літератури. Саме під
цим гаслом, здається, покинув свої заняття філософією молодий Борис Пастернак і
поринув у буремні хвилі літературної творчості. Саме так вважав Лев Шестов, детально
розбираючи й вивчаючи творчість Достоєвського і Толстого. Подібні погляди
знаходимо у Бердяєва, Камю, К’єркегора.

Сучасним кантіанцям та гегельянцям варто добряче замислитись
над розмаїттям сьогоднішньої літератури, якщо вони хочуть залишатися на достатньому
рівні ідейної актуальності. Література за останні приблизно півтора століття
непогано навчилась губити людей десь там, на іншій стороні розуміння слів та
явищ, і це можна вважати її досягненням. Література професійно вміє бути
незрозумілою, до того ж вона здатна це своє вміння досить вигідно продавати – у
книгарнях, газетах, журналах, на вулицях та площах. Читачі чекають від
літераторів, щоб вони були штурманами суспільного поступу, а ті цілком у дусі
часу провокативно відповідають: «Добре, але ми не будемо користуватися вашими
картами, ми їх самі складемо». Літератори як інтелектуали, інтелектуали як
літератори… Здається, наш сьогоднішній суспільний простір не витримав би пафосу
рівня Ніцше чи Шопенгауера, але мене мучить думка, що в сучасній літературі цей
пафос таки мусить бути присутнім. Не все ж ховати в образи сатиричні, не з
усього ж сміятися, але бути готовим говорити про проблеми, біди, революції,
злети та падіння. Говорити про злочини, про їхні причини, вводити це у безмежну
кількість контекстів, щоб тим самим виходити на новий рівень естетичної
переконливості. Говорити про чесність та нечесність, моральність та
аморальність, зважати на істинний дух часу та оманливі аромати цинічної
самовдоволеності. Не бігти попереду потяга, але й не відставати від нього, якщо
він їде у правильному напрямку. Не брехати самому собі й не довіряти
неперевіреним джерелам. Сподіватися на власні сили і звучати так, ніби говориш
останнє слово на судовому процесі. І, зрештою, не боятися філософії там, де
вона може знадобитися і стати якщо не новою системою істинного знання, то
принаймні методом для досягнення поставленої цілі. Не кажу, що ціль виправдовує
методи, але певен, що вона їх потребує. І навряд чи найближчим часом зміниться.

м. Київ