Феноменальна постать

Письменник і епоха

До 80-річчя Валерія Шевчука

У виданій до 80-річчя Валерія Шевчука видавництвом «Кліо» винятково цінній для української літератури й історії книзі «Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення ХVІ–ХVІІІ століть» автор, як історик-державник, докладно аналізує етапи зародження ідеї Козацької держави, її понад столітнє існування (116 р. – від 1648 до 1764) й приходить до висновку, що причиною упадку Козацької держави 1764 р. були дві сили – московська дипломатична підступність і українська роз’єднаність. Від того року Москва знищувала й нині намагається знищити українців як націю, дотримуючись заповіту Катерини ІІ – «необходимо уничтожать украинскую рознь дабы никакой розни не было». 1775 р. за указом Катерини ІІ зруйновано Запорозьку Січ, заслано на Соловки ліберального Петра Калнишевського. Ця політика нищення українства відбувалася до і після 1917 р. Мордовано в тюрмах і концтаборах мільйони патріотів, підступно вбито видатних українських політичних і культурних діячів. Згадаймо: 1926 р. совєтський агент вбиває у Парижі Симона Петлюру, 1938 р. од рук чекіста Судоплатова гине у Ротердамі геніальний військовий і політичний діяч Євген Коновалець, 1957 р. в Мюнхені московський агент вбиває теоретика націоналізму Лева Ребета, а 1959 р. Степана Бандеру. Ця політика нищення українства продовжується після анексії Москвою Криму й окупації частини Донбасу. Твердження автора щойно виданої «Козацької держави», що за реалізацію ідеї незалежності України загинули мільйони найкращих її синів базується на незаперечних джерелах.

Проте Ювілей – набагато ширша й вагоміша подія, ніж вихід і презентація однієї чи двох книг. Тим паче, коли йдеться про ювілей феноменальної постаті, лауреата багатьох престижних премій, включно з Національною премією України імені Тараса Шевченка, почесного професора Житомирського університету, доктора Ноnoris сausа Львівського національного університету ім. Івана Франка і Національного університету Києво-Могилянської академії, кавалера двох орденів Ярослава Мудрого, автора понад 500 наукових і публіцистичних статей і понад 160 виданих і перевиданих книг. Книги Валерія Шевчука перекладені на 21 мову світу.

Щоб дослідити й оцінити все написане Валерієм Шевчуком довелося б залучити фахівців з кількох інститутів – Інституту літератури, Інституту філософії. Інституту історії, Інституту українознавства, профілям яких тематично й змістовно відповідають його твори.

Ось чому вшанування особистості такого масштабу – це історична подія загальнонаціонального масштабу. Насмілюсь заявити, що Валерій Шевчук як унікальна, феноменальна постать української літератури, культури й науки продовж неповного тридцятиліття державної Незалежності України не має аналогів. Непорівняльною величиною могла стати особистість, обдарована великою енергією, моральною силою й волею. На талановиту людину в житті чигає багато зваб. Дехто з ровесників Валерія Шевчука потрапив у їхні сіті. Критичне ставлення Ювіляра у молоді роки до совєтської реальності не завадили йому вже у ранній період досягти творчих висот.

Це ж просто диво, що в умовах тоталітаризму сформувався і проявив свій талант юнак, котрий у студентські роки чітко визначив свою громадянську й політичну позицію, своє несприйняття комуністичної системи й комуністичної партії. Розуміючи, що тоталітарний комуністичний режим загрожує дальшому існуванню української мови, є загрозою для культури, літератури, історії, національній пам’яті, Валерій прийшов до висновку, що з тим режимом необхідно боротися. Обрав він свій, саме свій, шлях боротьби. Відповідь на питання, як формувався й визрівав багатогранний талант Валерія Шевчука у роки тоталітаризму знаходимо нині в архівах КГБ.

21 березня 1960 року Валерій Шевчук – студент 2-го курсу Київського державного університету ім. Шевченка пише старшому брату Анатолію листа (його було вилучено чекістами під час обшуку), в якому читаємо:

« …у наші невільні часи (зверніть увагу на цей вираз «у наші невільні часи») чесній людині і безпартійному шляхи будь-куди різко відгородженні. І, що можна сподіватися від культурних зрушень, коли культурний рух очолюють «сцикунець» Бажан (вираз Сосюри) і блюдолиз Корнійчук. У нас допускають до викладання в ВУЗі лише членів партії, хоч вони часто-густо слизькі, недалекі люди».

Мусимо визнати, що чимало молодих, часто й талановитих людей у ті невільні часи, вважаючи (під впливом пануючої думки), що без вступу до компартії не проб’ють собі дорогу в житті, не зможуть себе зреалізувати, ставали членами КПРС, носили в кишенях, як охоронну грамоту, партквиток, часто зневажаючи у душі і компартію, і її ідеологію. Це був моральний компроміс, роздвоєння душі, характерне для значної частини української творчої, технічної та наукової інтелігенції. Такого роздвоєння не зазнав юнак, для якого моральні принципи й сила духу були вищі від благ комуністів.

9 березня 1960 р. на історико-філософському факультеті з ініціативи Валерія Шевчука і його колег вивішено оголошення про Шевченківський вечір:

 

Прийдім, згадаємо його,

поета мужнього свого,

щоб у розмові дружній знову

сказать про нього тепле слово…

 

На вечір студенти запросили Володимира Сосюру й заступника директора музею Т. Шевченка, правнука рідної сестри Шевченка Катерини Дмитра Красицького. Тодішньому студенту історико-філософського факультету імпонувала пристрасна любов Володимира Сосюри до України (читав вірші «Юнакові», «Любіть Україну») й зневажливе ставлення до властьімущих.

Валерій пише братові, що Сосюра в запланований день зустрічі зі студентами мав виклик прибути до ЦК КПУ. «Мені Шевченко дорожчий від чиновників», – сміливо заявив поет. Він дав високу оцінку Б. Антоненкові-Давидовичу й зневажливо відгукнувся про Новиченка. «Це той, говорив він, які становлять літературне сміття, яке історія вимітає зі своєї хати».

Шевчук пише, що все, пов’язане з підготовкою Шевченківського вечора, «забрало в мене досить часу, але не жаль».

Аналізуючи триб університетського життя, Валерій приходить до висновку, що «університет цей, в давніші часи храм науки, став дитинищем безпринципності, кар’єризму і мракобісся». Молодий письменник роздумує, як жити в цій гнітючій атмосфері, який шлях обрати в житті. Цитую: «Чи нам рушати це застигле море, нам, кільком одиницям? – розітруть у куряву і сліду не стане, як то не стало від тисяч знищених 1937 року. Треба інших шляхів».

Він не проти боротьби, але боротьби за культурні цінності: «Хочу сповістити, що громадськість виборола в Києві пам’ятник Лисенкові, який має бути поставлений коло оперного театру в лисенківський ювілей (1962 р.) на постаменті, де готувався пам’ятник Пушкіну, пам’ятник Пушкіну поставлять в іншому місці. Отже на черзі – пам’ятник Лесі Українці, який треба вибороти».

Обрана Шевчуком позиція означала, що в існуючих умовах наступу на українську культуру (а цей наступ ніколи не припинявся) громадськість повинна тиснути на владу, домагатися від неї вшановувати культурні, мистецькі й історичні цінності. Валерій не мав ілюзій щодо комуністичної системи, про що пише братові:

«Я тобі говорив, що моя кандидатура висувалась для поїздки до Польщі в Краківський у-т, чи Варшавський. Але я не член партії і тому Польщу бачитиму, як свою потилицю: поїдуть люди, які не мають і натяку на будь-яку здібність: це діячі офіційних масштабів.

Але то все пусте… Буду працювати в архівах і тихенько займатися ілюзіями, які лише одні зможуть прикрасити наше життя».

Ще одна важлива інформація: «Я написав пару віршів і одну новелу «Осінню» – доказ, що майбутній видатний прозаїк у студентські роки писав і вірші, і прозу.

Не знаючи, що Валерій уже твердо вибрав свій життєвий і творчий шлях, я пробував його переконати в необхідності долучитися до підпільної й конспіративної праці, до виготовлення й поширення серед народу самвидаву, який би нагадував людям «ким, за що закуті». Про це була розмова з ним у травні 1963 року під час всесоюзної наради молодих письменників, що проходила в готелі «Юность» у Москві. Нас поселили в одну кімнату, була можливість поговорити на різні, в тому числі й на політичні теми. Про відмінність наших поглядів Валерій пише у своїх спогадах:

«Правда була та, що ми з Богданом спільної мови таки не знайшли. Я був створений не для підпільної роботи, до якої прагнув залучити мене Богдан, а до роботи індивідуальної, загальнокультурної. На той час головним завданням собі ставив: повернути українській літературі гуманістичне обличчя і піднести її на світовий рівень. Займатися «організаційною і технічною працею» на політичному рівні не вважав за ефективне й цікаве для мене. Доля ж судила так, що через два роки Б. Горинь знайде собі однодумця в моєму рідному браті Анатолії, і вони погримотять, хоч і не разом, але в одне місце – в російські концтабори, розташовані в Мордовії».

Аналізуючи з часової дистанції нашу суперечку, відчуваю задоволення, що Валерій не послухав мене. Бо якщо б послухав, не мали б отої гори, отого, як тепер полюбляють говорити – огрому його творів різних видів і жанрів, які достойно представляють українську літературу, культуру й науку в Україні й на світових обширах (я вже згадував, що його твори перекладені 21 мовою).

Водночас не шкодую, що я вибрав інший шлях, бо він також себе виправдав. Хвиля арештів, яка впродовж 1965–1966 рр. відбулася в багатьох містах України – Києві, Львові, Луцьку, Івано-Франківську, Тернополі, Житомирі, Феодосії – привернула увагу світової спільноти до «імперії зла», наштовхнула Івана Дзюбу написати книгу «Імперіалізм чи русифікація», перекладену на багато мов світу.

Про те як я, не знайшовши спільної мови з Валерієм, задумав разом із його братом Анатолієм створити підпільну друкарню для поширення самвидаву, з часом розповім в книжці «КГБ: справа № 23», над якою зараз працюю.

Повертаючись до розмови про Валерія Шевчука, хочу наголосити, що, крім Київського університету, додатковими курсами для осмислення багатьох суспільно-політичних питань, в тому числі про «братську» любов росіян до українців, стала армія, до якої його призвали після закінчення університету. Дізнавшись, що брат Анатолій у пошуках заробітку готовий задля забезпечення прожиткового мінімуму для сім’ї захотів влаштуватися вільнонайманим у військову частину, Валерій, який у той час перебував в армії, писав братові:

«Я зараз перебуваю серед так званих вільнонайманих і маю уявлення про них… Житимеш у середовищі авантюристичних напівдиких кацапів з їх дріб’язковістю і пожадливістю, тебе будуть щодня начиняти ідеями – там вже від занять не втечеш (я бачу, як тут) дитина житиме в кацапському оточенні, можливо, доведеться піти там в школу (це для мене найгірше було б)».

Після арешту 23 травня 1966 р. Анатолія Шевчука висловлені Валерієм в листах до брата «крамольні» думки довелося коментувати слідчому КГБ Костюку. Валерій висловив бажання власноручно дати відповіді на поставлені слідчим запитання. Не вважав за потрібне виправдовуватися, написав так, як думав:

«Лист від 21. III. 66 р. написаний на ім’я мого брата…В листі дається різка критика Київського університету, в якому я вчився, і згадується, що там шлях до поважнішої роботи майже закритий. Цим було висловлено справжній стан речей на історико-філософському факультеті в роки мого навчання. На факультеті панувала нездорова атмосфера підозріливості, доносів і кар’єризму. Про це я і писав у вище згаданому листі.

– лист від 11.5. 64 р. до мого брата. Тут я досить різко відізвався про тих росіян, що йдуть вільним наймом у армію. Це було викликано нездоровим ставленням (лист написаний в армії) до мене і моїх земляків, як до українців з боку росіян. Доводилось вислуховувати образи на адресу української нації, саме тому я не радив братові вступати службовцем на вільному найму в армію, бо це відіб’ється і на його національній гордості і на виховані дитини.

Зважте, що ці свідчення дані слідчому КГБ. Без перебільшення можна сказати, що коментарі Валерія до висловлених ним у листах думок могли дати підставу слідчому звинуватити його у «наклепах на радянську освіту, на викладачів-комуністів Київського університету, і на навчальний процес. Ще більше підстав було для звинувачення в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі в армії, де панує «інтернаціональна дружба». На щастя, доля вберегла Валерія Шевчука від безплатної подорожі до концтабору в Мордовії. І хоча йому не перешкодили в 1967 р. видати збірку оповідань «Серед тижня», але не могли простити підпис на листі-протесту 139-и проти репресій. Письменник продовж десяти років був позбавлений можливостей видавати свої твори. До звинувачень додалося ще й те, що два оповідання, які ввійшли в збірку «Серед тижня» («Мій батько надумав садити сад» і «Останній день») видатний діаспорний літературознавець Іван Кошелівець передрукував у впорядкованій ним антології «Панорама найновішої літератури в УРСР» (Мюнхен, Сучасність, 1974).

На повну силу Валерій Шевчук розгорнув свою масштабну творчу діяльність у роки Незалежності. На прикладі його життя й творчості маємо можливість переконатися, як багато важить для нації талановита людина, як багато вона здатна створити в різних царинах, якщо не буде перешкод у її діяльності. Водночас задумуємося над тим, які втрати понесла нація, скільки талантів знищила російська імперія – минула й теперішня, якою духовно багатою була нація, якщо б ті таланти мали можливість вільно прожити в нормальних умовах, а не гинути в російських тюрмах і концтаборах. Та й народ був би інший. Але від найдавніших часів й донині застосовується принцип російської влади: «нема людини – нема проблеми», що дав можливість запустити фабрику знищення талантів.

Високо піднята моральна планка, яку впродовж життя не опускав Ювіляр, його велетенський творчий урожай заслуговують високого пошанування й найвищої оцінки сучасниками й майбутніми поколіннями.

Богдан ГОРИНЬ

«Українська літературна газета» №18 (258) 13 вересня 2019

Залишити коментар