Феномен українського роду

367

…Якось на книжковому ярмарку зайшла розмова про український
історичний вибір. Встряю у бесіду дискутанток. «Стійте, — кажу, — не  падайте! Ось бронебійний факт. Жінка, наша
землячка за  походженням, у Франції 24-й
рік безперервно обирається мером одного з міст. А до того була заступником,
депутатом муніципалітету»…

Одна з головних переваг, цінностей цивілізованих країн: моральна,
здібна, підприємлива, талановита людина. Звідси — коефіцієнт корисної дії всіх
справ. Ми досі належним чином не оцінили наших талантів найвищого калібру: Леся
Українка (література), Оксана Мешко (політика), Катерина Білокур (живопис),
Єлизавета Милорадович (Скоропадська) (громадська діяльність)…

Так ось, про Оксану Онищук (Оніс для зручності французької
вимови). Батьки Оксани опинилися у містечку Ла-Постоль, провінція Бургонь
(Бургундія), у 30-ті роки ХХ-го віку. Там появилася на світ Оксана, там і
головує дотепер. 1999-го  року ми
поспілкувалися хвилин 5–7. Тоді я дізнався, що мер містечка брала участь у
протестах проти переслідування правозахисників в Україні… Тепер ми листуємося,
інколи гомонимо телефонічно.

 — Усміхнулась доля мені, –
сказала вона мені. – Зустрілись на зорі життя гарні люди. Це були, окрім
батьків, брати Василь та Порфир Недайкаші. — Є характери людські, в яких є щось
магнетично-притягальне. Тепер я розумію, що це правдивість натури. Ця риса мого
хрещеного батька Василя Недайкаші імпонувала багатьом. Ми жили на фермі
Недайкаш, ніби одна сім’я…

Із пересилань пані Оксани (копії документів, газет, книжок,
фотосвітлин) дізнаюсь про героїчний здвиг Центрально-українського регіону,
зокрема с. Глодосів і околиць за свободу і свою державу (1917–1922 рр.), про
трагічну долю сім’ї Недайкаш (5 хлопців, 2 дівчат) – четверо братів воювали за
Україну. Іван загинув, батько помер у в’язниці. Василь, Порфир і Петро —
емігрували. Українці у Франції до Другої світової були дуже активні, хоча й
різнобарвні за політспектром. В «Українському Народному Союзі» найчисленніша
структура 30-х років була кількістю 5000 чоловік (очільники генерали УНР  Микола Капустянський, Олександр Удовиченко та
ін.). Було організовано видання газети «Українське Слово» (виходить дотепер у
Парижі з травня 1933 року і є найповажнішою, найстарішою газетою української
еміграції у Європі). Близькі за світоглядом до кіл УНР вчені видали 10 томів
«Енциклопедії Українознавства». Під час Другої світової тисячі членів УНС
боролися у лавах Французької армії проти гітлерівських окупантів. Підполковник  (сотник) армії УНР пан Василь брав активну
участь у  вдалому змагу з польською
стороною, яка намагалась будь-якою  ціною
залучити українців до польських формувань і розцінювала відмову іти до них наших
хлопців, як «бунт гайдамакуф»…

Вірні своєму принципу В. Недайкаша і його брат Порфир організували
фермерське господарство, а потім разом з родиною Онищуків викупили ферму
(всього до 100 га). Господарство з роками мало успіх. Василь освоював
мікрокосмос економічних законів, бухгалтерії. За його ж визначенням, він,
мрійник за натурою, вольовими зусиллями розвинув свій інтелект і дійовий
реалізм. Не дискутував, як буває часто з висоти свого пенька, а практично
допомагав. Ночей недосипав, щоби проаналізувати досягнення, прогнози, політичні
події. У п. Оксані він бачив ту, яка візьме естафету його поглядів і дій. В
одній  розмові вона згадує: — Його
економічні погляди були на рівні досягнень європейської науки того часу:
«…Господарка на сьогодні  індустріальна…
Цей процес наростатиме. Коли фермер не зважає на це — індивідуальне господарство
зачахне, а на його місце постануть великі землеволодіння».

Як людина широкого світоглядного діапазону, Василь Недайкаша
цікавився проблемами культури, зокрема української літератури і вважав, що до
1928 року вона мала значні досягнення. У книжці Анатолія Ковирьова, виданій у
Новоукраїнці 2012 року не без сприяння п. Оксани, є відповідь Недайкаші  радянському поету-земляку Тереню Масенку на
його нетактовні закиди про українське емігрантське життя. Думки злободенні для
нашого господарювання  на землі у ХХІ
віці… «Ми фермери (77 га) з братом кидаємо на ринок 55000 літрів молока на рік,
багато курятини — м’яса 3000 кг і т. д. Коли хто думає, що це наше персональне
багатство, то помиляється. Гроші ідуть на оновлення техніки і т. д. Наш капітал
є загальним народним добром. А щодо французької буржуазії, то переважна
більшість її прекрасні працівники, в суспільстві веселі та інтелігентні, не
бракує їм і серця».

…Переглядаю  світлини,
витяги з газет департаменту ль’Йонн, міста Санс… Ось за ініціативою мера
до  громади Ла-Постоль прибув Повноважний
посол України у Франції п. Юрій Сергєєв. Зустріли витончено, пишно, з
українським колоритом: хлібом-сіллю, рушниками, українськими піснями,
виконаними французами… Ось «Ніч прав людини». Початок 1980-х… Український
стенд. На  світлинах: В’ячеслав Чорновіл,
Оксана Мешко, генерал Петро Григоренко, Олекса Тихий… Ось святкування
1000-ліття Християнства Русі-України… Ось — вишгородські дівчата-пластунки…
Ось… Багато хто з українських туристів побували у її господі. З Вишгородом
особливі стосунки. Були гостями в неї два-три десятки вишгородців.

Особлива увага у п. Оксани до молоді. Киянка, письменниця  Олеся Мамчич відгукнулася на перебування у
Франції у Ла-Постоль щирими віршами… Вітають п. Оксану з Башкортостану товариство
«Кобзар»…

Не можна не згадати про стосунки пані Оксани з Галиною Козакевич
(Хоткевич), донькою Гната Хоткевича (1878–1938), визначного українського
письменника, композитора, культурного і громадського  діяча. Вперше вони зустрілися в Ла-Постоль
1945 році. Оксані 7, Галині 17-й. Потім їхні долі розбіглися… Тільки 2005-го
знов зустрілися у Ла-Постоль. Галина – дочка «ворога  народу», «шпигуна», розстріляного 1938 р.
(рідня про це дізналась через 17 років). Мати Платоніда і старший брат Богдан
відбули «десятирічки» за Уралом. Повернулися 1956-го. Галині з чужими людьми
вдалося втекти за кордон. Жила в Греноблі, Парижі, з чоловіком і синами в
Марокко до 1974 р. Життя своє присвятила 
рідній  музиці і пісні, малярству,
писанкарству… Та  із 1989-го – змаганню з
чиновниками за поновлення доброго імені видатного батька, організацію музею в
його садибі в Харкові… Про все це я дізнаюся знов же з пересилань п. Оксани та
з книжки п. Галини «Слідом за пам’яттю» у книгозбірні ім. Вернадського (Фонд
Президентів України)…

— Все білію, — каже п. Оксана. Та рокам не здається. Громадяни
підтримують її багато років, бо громадські гаразди і негаразди сприймає як
свої. Стежить за всім, що діється у Франції та 
на предківській землі. Частенько телефонує мені не тільки про те,
приміром, що Петро Порошенко хоче відкрити у 
Санлісі біля пам’ятника Анні Ярославні культурно-інформаційний центр, а
вводить у курс київських справ, бо я телеящик майже не дивлюсь.

Пані Оксана своїм життям і діяльністю стверджує думку: українці
можуть і вміють не тільки виживати, а добре жити, захоплюють своєю ідентичністю
інші етноси, збагачуючи тамтешнє життя новою якістю.

м.
Вишгород 

 На фото: Галина Хоткевич і Оксана Оніс (Онищук)


Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!