…Якось на книжковому ярмарку зайшла розмова про український
історичний вибір. Встряю у бесіду дискутанток. «Стійте, — кажу, — не падайте! Ось бронебійний факт. Жінка, наша
землячка за походженням, у Франції 24-й
рік безперервно обирається мером одного з міст. А до того була заступником,
депутатом муніципалітету»…
Одна з головних переваг, цінностей цивілізованих країн: моральна,
здібна, підприємлива, талановита людина. Звідси — коефіцієнт корисної дії всіх
справ. Ми досі належним чином не оцінили наших талантів найвищого калібру: Леся
Українка (література), Оксана Мешко (політика), Катерина Білокур (живопис),
Єлизавета Милорадович (Скоропадська) (громадська діяльність)…
Так ось, про Оксану Онищук (Оніс для зручності французької
вимови). Батьки Оксани опинилися у містечку Ла-Постоль, провінція Бургонь
(Бургундія), у 30-ті роки ХХ-го віку. Там появилася на світ Оксана, там і
головує дотепер. 1999-го року ми
поспілкувалися хвилин 5–7. Тоді я дізнався, що мер містечка брала участь у
протестах проти переслідування правозахисників в Україні… Тепер ми листуємося,
інколи гомонимо телефонічно.
— Усміхнулась доля мені, –
сказала вона мені. – Зустрілись на зорі життя гарні люди. Це були, окрім
батьків, брати Василь та Порфир Недайкаші. — Є характери людські, в яких є щось
магнетично-притягальне. Тепер я розумію, що це правдивість натури. Ця риса мого
хрещеного батька Василя Недайкаші імпонувала багатьом. Ми жили на фермі
Недайкаш, ніби одна сім’я…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Із пересилань пані Оксани (копії документів, газет, книжок,
фотосвітлин) дізнаюсь про героїчний здвиг Центрально-українського регіону,
зокрема с. Глодосів і околиць за свободу і свою державу (1917–1922 рр.), про
трагічну долю сім’ї Недайкаш (5 хлопців, 2 дівчат) – четверо братів воювали за
Україну. Іван загинув, батько помер у в’язниці. Василь, Порфир і Петро —
емігрували. Українці у Франції до Другої світової були дуже активні, хоча й
різнобарвні за політспектром. В «Українському Народному Союзі» найчисленніша
структура 30-х років була кількістю 5000 чоловік (очільники генерали УНР Микола Капустянський, Олександр Удовиченко та
ін.). Було організовано видання газети «Українське Слово» (виходить дотепер у
Парижі з травня 1933 року і є найповажнішою, найстарішою газетою української
еміграції у Європі). Близькі за світоглядом до кіл УНР вчені видали 10 томів
«Енциклопедії Українознавства». Під час Другої світової тисячі членів УНС
боролися у лавах Французької армії проти гітлерівських окупантів. Підполковник (сотник) армії УНР пан Василь брав активну
участь у вдалому змагу з польською
стороною, яка намагалась будь-якою ціною
залучити українців до польських формувань і розцінювала відмову іти до них наших
хлопців, як «бунт гайдамакуф»…
Вірні своєму принципу В. Недайкаша і його брат Порфир організували
фермерське господарство, а потім разом з родиною Онищуків викупили ферму
(всього до 100 га). Господарство з роками мало успіх. Василь освоював
мікрокосмос економічних законів, бухгалтерії. За його ж визначенням, він,
мрійник за натурою, вольовими зусиллями розвинув свій інтелект і дійовий
реалізм. Не дискутував, як буває часто з висоти свого пенька, а практично
допомагав. Ночей недосипав, щоби проаналізувати досягнення, прогнози, політичні
події. У п. Оксані він бачив ту, яка візьме естафету його поглядів і дій. В
одній розмові вона згадує: — Його
економічні погляди були на рівні досягнень європейської науки того часу:
«…Господарка на сьогодні індустріальна…
Цей процес наростатиме. Коли фермер не зважає на це — індивідуальне господарство
зачахне, а на його місце постануть великі землеволодіння».
Як людина широкого світоглядного діапазону, Василь Недайкаша
цікавився проблемами культури, зокрема української літератури і вважав, що до
1928 року вона мала значні досягнення. У книжці Анатолія Ковирьова, виданій у
Новоукраїнці 2012 року не без сприяння п. Оксани, є відповідь Недайкаші радянському поету-земляку Тереню Масенку на
його нетактовні закиди про українське емігрантське життя. Думки злободенні для
нашого господарювання на землі у ХХІ
віці… «Ми фермери (77 га) з братом кидаємо на ринок 55000 літрів молока на рік,
багато курятини — м’яса 3000 кг і т. д. Коли хто думає, що це наше персональне
багатство, то помиляється. Гроші ідуть на оновлення техніки і т. д. Наш капітал
є загальним народним добром. А щодо французької буржуазії, то переважна
більшість її прекрасні працівники, в суспільстві веселі та інтелігентні, не
бракує їм і серця».
…Переглядаю світлини,
витяги з газет департаменту ль’Йонн, міста Санс… Ось за ініціативою мера
до громади Ла-Постоль прибув Повноважний
посол України у Франції п. Юрій Сергєєв. Зустріли витончено, пишно, з
українським колоритом: хлібом-сіллю, рушниками, українськими піснями,
виконаними французами… Ось «Ніч прав людини». Початок 1980-х… Український
стенд. На світлинах: В’ячеслав Чорновіл,
Оксана Мешко, генерал Петро Григоренко, Олекса Тихий… Ось святкування
1000-ліття Християнства Русі-України… Ось — вишгородські дівчата-пластунки…
Ось… Багато хто з українських туристів побували у її господі. З Вишгородом
особливі стосунки. Були гостями в неї два-три десятки вишгородців.
Особлива увага у п. Оксани до молоді. Киянка, письменниця Олеся Мамчич відгукнулася на перебування у
Франції у Ла-Постоль щирими віршами… Вітають п. Оксану з Башкортостану товариство
«Кобзар»…
Не можна не згадати про стосунки пані Оксани з Галиною Козакевич
(Хоткевич), донькою Гната Хоткевича (1878–1938), визначного українського
письменника, композитора, культурного і громадського діяча. Вперше вони зустрілися в Ла-Постоль
1945 році. Оксані 7, Галині 17-й. Потім їхні долі розбіглися… Тільки 2005-го
знов зустрілися у Ла-Постоль. Галина – дочка «ворога народу», «шпигуна», розстріляного 1938 р.
(рідня про це дізналась через 17 років). Мати Платоніда і старший брат Богдан
відбули «десятирічки» за Уралом. Повернулися 1956-го. Галині з чужими людьми
вдалося втекти за кордон. Жила в Греноблі, Парижі, з чоловіком і синами в
Марокко до 1974 р. Життя своє присвятила
рідній музиці і пісні, малярству,
писанкарству… Та із 1989-го – змаганню з
чиновниками за поновлення доброго імені видатного батька, організацію музею в
його садибі в Харкові… Про все це я дізнаюся знов же з пересилань п. Оксани та
з книжки п. Галини «Слідом за пам’яттю» у книгозбірні ім. Вернадського (Фонд
Президентів України)…
— Все білію, — каже п. Оксана. Та рокам не здається. Громадяни
підтримують її багато років, бо громадські гаразди і негаразди сприймає як
свої. Стежить за всім, що діється у Франції та
на предківській землі. Частенько телефонує мені не тільки про те,
приміром, що Петро Порошенко хоче відкрити у
Санлісі біля пам’ятника Анні Ярославні культурно-інформаційний центр, а
вводить у курс київських справ, бо я телеящик майже не дивлюсь.
Пані Оксана своїм життям і діяльністю стверджує думку: українці
можуть і вміють не тільки виживати, а добре жити, захоплюють своєю ідентичністю
інші етноси, збагачуючи тамтешнє життя новою якістю.
м.
Вишгород
На фото: Галина Хоткевич і Оксана Оніс (Онищук)