Феномен без права на … альтернативу

 
Мирослав ЛАЗАРУК
 
Першого січня 2017 року письменникові Василеві Кожелянку могло виповнитися б 60! Через рік мине десять літ, відтоді як літератора не стало. Все його життя, що вклалося в 51 рік, минуло в рідному селі Кам’яна під Чернівцями, де його й поховали на День Незалежності. На могилі – скромний пам’ятник. Дивовижні речі охоплюють тебе, коли відвідуєш це місце. Зрештою, а що змінилося б, якби Василева могила знаходилася десь інде? Він же і в житті, і в літературі був одинаком, здавалося б, нікому не доступним. Звичайно ж, були друзі і заздрісники, і ті, хто вдавав байдужого. Проте ніколи не бракувало шанувальників його слова.
З літами починаєш усвідомлювати, скільки незвичного оточувало письменника. Після його раптової кончини продовжують виходити його книжки, зокрема, збірка віршів «Колір серпня» і романи «Ефіопська січ» і «Діти застою». На кону Чернівецького театру імені О. Кобилянської побачила світ інсценізація роману «Срібний павук». Водночас  бунтує серце проти того, що ювілей минає скромно і для вузького кола читачів. У Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського, куди любив заходити Кожелянко, відбулася презентація книжки кандидата філологічних наук Антоніни Аністратенко «Альтернативна історія в українській літературі». Саме в цій залі десять років тому Василь зібрав прес-конференцію з нагоди свого 50-річчя. Не забажав  традиційно ювілеїтися, обійшовся тим, що зібрав друзів і журналістів. А зараз розмова довкола згаданої книжки мала би замінити щось на кшталт ювілею. Та в це важко повірити, хоча й мовилося і про творчість того, хто винайшов у нашій літературі альтернативну історію й добився чималих успіхів, демонструвався фільм, звучали спогади… Хтось висловив здогади, що й сам ювіляр навряд чи захотів би традиційності. А що ж натомість? Хто вплинув на таке рішення? Важко однозначно відповісти, як і повірити, що за цей час встигли забути письменника, який за неповних два десятки літ здійснив нечувані речі в нашій літературі, написавши таку кількість прекрасних романів, п’єси у співавторстві,  книги новел «Чужий» і збірок віршів, завоювавши широку читацьку аудиторію, про що засвідчували видання його творів? Про цей й  розмірковую у своїй есеї.
Наше знайомство припало на другу половину 80-х. Скромний, надто тихий, сором’язливий чоловік, якому нещодавно виповнилося тридцять, зайшовши до редакції, представився і подав власні вірші з передмовою добре знаного багатьом шанувальникам поетичного слова і музики, викладача Чернівецького університету Анатолія Добрянського. Переглянувши твори, відразу ж запропонував Василеві добірку в літературно-мистецькому випуску «Флояра», яку тоді він на сторінках «Молодого буковинця». Кожелянко тоді ще навчається в університеті на вечірньому відділенні, працюючи вдень на машинобудівному заводі.
Чомусь запам’ятав першу зустріч, бо від неї Василь практично не змінився навіть тоді, коли став знаменитим, книжки його почали масово виходили у різних видавництвах, їх активно розкуповували, бо був популярним. Мене тоді подивувало, що сільський хлопець із Кам’яної під Чернівцями мислив по-міському, дивився на світ по-сучасному. Складалося враження, що слава його геть не турбувала. З ним було цікаво спілкуватися.
Коли ж у 1991 році було засновано «Буковинський журнал», його поезії з’явилися у першому ж числі. Відтак  він переміг на республіканському конкурсі «Смолоскип-92» зі збіркою «Терновий іній». З-поміж поетичних книжок побачили світ «Білий і рудий» (1994), «Семибарвний кінь» (1995), «Як учив Кожелянко-цзи» (2007) і «Колір серпня» (2015).
Проте саме його сходження до популярності розпочалося не з поезії, а з… прози. На сторінках того ж часопису з’явився перший прозовий твір Василя Кожелянка –  роман «Дефіляда в Москві» у 1997 році. Його ледь не удвічі покоротив редактор, зробивши таким чином, журнальний варіант, замовив передмову у відомого політолога, кандидата історичних наук  Ігоря Буркута, аби якось заспокоїти розбурхані почуття патріотів. Саме цей примірник я завіз до Києва і подарував головному редакторові журналу «Сучасність» Ігореві Римаруку, який у ті часи був прикутий до ліжка, лікував поламану ногу. Під час кожного приїзду до столиці відвідував його на квартирі, де він мешкав з майбутньою відомою письменницею Ірен Роздобудько. Виходити на вулицю йому забороняли навіть на милицях. Я постачав його літературою. Вручивши другові Василеву «Дефіляду…», сказав, що твір вартує небуденної уваги, якщо не більше. Через кілька днів телефонує мені Римарук і скромно запитує координати Кожелянка, не сказавши, для чого вони йому. Проте неважко було здогадатися. Наступного року роман у повному обсязі вийде у двох числах «Сучасності» й отримає приз журналу за кращий прозовий твір.
А далі події починають розгортатися ніби за спеціально кимось задуманим сценарієм, без жодного натяку на альтернативу. Роман підхопило львівське видавництво «Кальварія», довкола якого звіялася справжня літературна веремія, чи краще сказати – чортория, котра й винесла практично майже нікому не відоме ім’я чернівецького прозаїка Василя Кожелянка на нечувані висоти. Ось як приблизно в ті часи писали провідні республіканські газети: «Письменник грається з реальними подіями, переставляючи місцями нації, персоналії, тих, хто зі щитом, з тими, хто на щиті. Він провокує свідомість, збагачуючи її імунітетом переосмислення. Роман «Конотоп», за визначенням спеціалізованого видання «Книжник-Ревю», є «блискучою пародією на сучасну медіа-проституцію». Автор зображує одне з Янусових облич сучасної  журналістики. Він оригінально трактує роль держави, еліти, правоохоронних органів. Внутрішній дискурс мимоволі випадає з суто літературного рельєфу. Здається, Василь Кожелянко чи не єдиний український письменник, чиїм фірмовим стилем став стьоб. Серйозні тексти засвоюються з посмішкою».
Якось у Києві, спілкуючись із відомим журналістом і видавцем, редактором журналу «Політика і культура» Олександром Кривенком, пообіцяв йому взяти у Василя інтерв’ю. Воно вийшло у першому числі за 2000-й рік і називалося «Грався письменник з історією». Після його появи мине скоро 20 літ, а воно зостається злободенним досі, особливо коли заходить мова про літературні постулати. Ось одна з його відповідей: «Українському  письменству бракує одного: вміння писати. Тобто виконувати роботу якісно, фахово, добротно і вчасно. Письменник має бути професіоналом з повним почуттям відповідальності, якого вимагає ця якість».
Мені таланило частенько спілкуватися з Кожелянком. У ті часи він багато своїх творів пропонував «Буковинському журналові», де я виконував функції завідувача відділу літератури і мистецтва. Тож крізь мої руки пройшла і п’єса «Гільйотина», написана у співавторстві з Ю. Сердюком, і «Конотоп». Та найдорожчим виявився останній твір Кожелянка, написаний на моє замовлення, коли я вже очолив часопис. Попросив його написати іронічне фентезі, як він бачить відзначення 700-річчя першої згадки про Чернівці. Проте коли вийшло число, приурочене 600-річчю нашого міста у жовтні 2008 року, Василеве прізвище вже було в чорній рамці. А закінчувався номер моїм некрологом з такими майже пророчими словами: «У всьому є певний сенс, може, й альтернатива. Альтернативи не має тільки людське життя, покладене на вівтар найблагороднішого – творчості. Чи й усвідомлювало не таке й масове людське зібрання на старому цвинтарі, прощаючись із сином, чоловіком, земляком, другом, колегою, кого ми втратили, кого нам бракуватиме повсякчас? Усвідомлення втрати теж не має альтернативи. З цим тягарем доведеться жити… Без Василя Кожелянка. І з Василем Кожелянком. Бо слово його – ще таке молоде і наснажене енергетикою. У нього – своє безкінечне життя».
Ще при Василевому житті і після його кончини сходилися в одному: що прозаїк став зачинателем нового напрямку в українській літературі – альтернативна історія. Він якось сам зазначав, що читав щось подібне в російській літературі, але в українській такого не існувало. Сказати б зараз, що надто зріс інтерес до Василевого винаходу – альтернативної історії в літературі не наважуюся, бо та чи не єдина кандидатська, можливо, ще дипломні роботи, стали хіба що краплею в морі.
Пам’ятна мені передмова політолога Ігоря Буркута до першої публікації в «Буковинському журналі» Василевої «Дефіляди в Москві» (БЖ, ч. 2, 1997), де автор абсолютно точно визначив її значення для української літератури, згадавши при цьому й аналогічний твір з російської Василя Аксьонова «Острів Крим». Він тоді наголошував: «Можливо, колись дослідники писатимуть коментарі до роману, поглиблено вивчатимуть у ньому реалії, замасковані під фантазію, і фантазії, замасковані під реальність. Для нас же цей твір перш за все є спробою позбутися застарілих комплексів, які обтяжують ментальність українців. Легко сміятися над іншими, але лише сміх над своїми недоліками свідчить про міцне психічне здоров’я».
Повертаючись до тих днів, коли ми нерідко зустрічалися і спілкувалися з будь-якого приводу, згадую, що Василь прочув про  написаний мною перший роман із циклу «Інавгурація». Мені залишалося писати ще три частини. Попросив мене дати прочитати «Вигнанців з вольєру». Не мав такої звички давати читати ще не опублікований твір. А тут чомусь запросто приніс рукопис товаришеві. Прочитавши його, колега посміхнувся і сказав, мовляв, я все зрозумів. Уже коли його не стане, вийде  друком його роман «Діти застою». Можливо, він справді щось врахував і написав інший твір, ніж моя «Інавгурація». Зрештою, яке це має значення. Нещодавно, спілкуючись із відомим політологом Ігорем Буркутом, почув від нього спогад про їхню останню зустріч у газеті «Молодий буковинець», де Кожелянко якийсь час вів рубрику. Василь сказав йому, що має намір перейти до реалістичної прози. Адже той багаж знань, підкреслив Ігор Григорович, постійно тяжів над Кожелянком. Я це відчував при багатьох наших зустрічах, котрих, на щастя, не бракувало.
Зокрема, під час однієї з поїздок до Києва на з’їзд Асоціації українських письменників, коли ночували у поета Василя Герасим’юка, я, зателефонувавши до Миколи Вінграновського, підбив піти на зустріч з класиком до нього додому. Обоє радо відгукнулися. Для хоробрості взяли певну дозу і подзвонили у двері. Зустріч видалася на славу. Миколі Степановичу було цікаво зустрітися.  Особливий інтерес проявив до Кожелянка, встиг прочитати його «Дефіляду…» й високо оцінив її. Іншого разу ми були в Києві великою письменницькою громадою, виступали. Поверталися додому потягом «Софія – Москва». Після Заліщиків на мосту нас врятував провідник, зірвавши стоп-кран, коли вагон почало гойдати на самому мосту. З Василем ми їхали в одному купе. Бачив його незворушне обличчя, майже байдуже до того, що ми ледь не опинилися у Дністрі. Він тільки посміхнувся, мовляв, пощастило. А скільки ще має щастити, ми не відаємо. Здається, він навіть не хотів виходити з вагона, що миттю зробили ледь не всі пасажири. Машиністи лаялися, що наївні мандрівці навіть не уявляють, в яких вагонах їх возять, бо вони ще кілька десятиліть мали би бути списаними. Довго вирішували, як рухатися далі. Хтось біг на станцію й шукав «доброчинців» у міській раді і за ними приїжджало службове авто, а хтось переносив свої речі до тих вагонів, які встигли переїхати міст. Через кілька годин ми таки добралися до Чернівців. Проте ніщо не змогло вплинути на настрій великого альтернативника Кожелянка. Він, мабуть, дописував свій черговий роман.
Парадоксальних речей у Василевому житті вистачало. Практично жоден із прижиттєвих прозових творів не побачив світ у чернівецьких видавництвах, виходили, здебільшого, у Львові, Києві, Харкові, Івано-Франківську… Навіть «Срібний павук», присвячений історії  крайової столиці, написаний у травні-грудні 2002 року, в 2004-му вийшов друком у львівській «Кальварії». До речі, саме цей твір давно розкупили у Чернівцях. Чи спроможеться його знову хтось видати, невідомо, можливо, як і відзначати Василів ювілей?
Поняття часу має значення тільки для живих, мертвим поспішати нікуди. Щоправда, трапляється й таке, що когось пам’ятають багато часу, а когось забувають наступного ж дня. Не кожному дано жити після смерті. Глибоко переконаний, Василь Кожелянко – потужний прозаїк. Але донести його винятковість і глибинність, треба саме нам, сущим нині, хто навчився тримати перо у руках і не розучився забувати друзів і товаришів.  І справа не тільки у вивченні творів, їх перевиданні. Прийдешнім поколінням потрібно багато чого, й не тільки Василевого підпису над однією з чернівецьких книгарень, а й меморіальна дошка чи назва вулиці, бібліотеки. Тоді пам’ять оживає, кличе нас до того, що називається людською гідністю. В. Кожелянко належить до того покоління письменників, яке просто так не відходить, бо зоставило по собі глибокий слід у свідомості українців. Навіть на фоні інших феноменів, котрі процвітали донедавна, він залишається без альтернативи. Іншого такого не буде. Він – один у нашій культурі і духовності.
 

№5 (193) 10 березня 2017

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал