Більшість думає,
що творення – це віддушина: попив трускавецької водички і… понесло. Але
справжня поезія – це душа. Вірш для поета – живе звірятко, якому він звіряє
свої тайни. Знаючи, звісно, що людина насамперед духовна, Богом дана, а вже
потім все решту. Творець одухотворює суще, вдихаючи у своє творіння феномен
Тайни. У народній казці героя, посіченого-порубаного, обмивають спершу
«мертвою» водою, бо все на землі смертне. Щойно тоді зрощуються тканини. Це ж
бо земний чин – смертну воду п’ємо щодня. Герой зцілюється, але тіло ще не
живе. І тут настає момент істини: лине жива вода Божого замислу, відбувається
вдихання Святого Духа – аж тоді воїн оживає і… стає знову безсмертним.
Ось ця
містерійність, прагнення досконалості і водночас межового («Углиб, до дна
співуче лезо встромляю в корінь слова»), оця закоріненість у Первослово –
визначають секрети поетики Богдана-Ігоря Антонича.
Неначе в книгах праарійських
Підкова, човен і стріла.
В дібровах сяє срібне військо,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Шумлять санскритськії слова.
Русяві й стрункочолі йдуть племена,
І їхні друзі – кінь та корабель.
Горять на небі ясних зір знамена,
Мов перехрест окрилених шабель.
Ген звідти й
«росте Антонич, і росте трава, і зеленіють кучеряві вільхи», і «нахилися,
нахилися тільки – почуєш найтайніші з всіх слова!»
Так народжується
Слово-Бог, Слово-Пісня, Слово Шевченка, ну і, звичайно, санскрит, який заховує
наші архетипні скарби, охороняє головні корені, оберігає ключі Первослова.
Звідси й Країна Благовіщення, у якій «Шевченко йде – вогонь, людина, буря».
Антонич – поет мовний, тому й вимовний, тому про нього будуть говорити до кінця
світу. Він мав ключ до глибин прамови, був підключений до ґенетичної матриці
українства. Цей прорив до основ, до глибин гармонії розробляв у свій спосіб
Микола Зеров із неокласиками. В чому різниця? Нема в українській літературі
більшої постаті в одухотворенні природи, як Антонич. Власне природа у всіх
виявах і стихіях реалізує духовний порив. Антонич – це взаємодія і поєднання
Духа й Матерії, надсвідомого з підсвідомим, реалізація Духа в матеріальному
світі. Якщо поет мовний – він неодмінно духовний!
Дивно, але й
сучасникам поета, і теперішнім критикам не прийшло в голову, що так прозріти
біос, так полюбити матеріальні прояви Духа могла тільки людина глибоко
релігійна, особистість високого ідеалістичного світогляду. У кращих віршах
«Книги лева» та «Зеленої Євангелії», зокрема й у загальновідомій «Пісні про
незнищенність матерії», струмить божественна любов, животворять світлоносні та життєтворчі
первні усього сущого.
Звичайно, це
геніальність, але для її реалізації необхідна дуже відповідальна внутрішня
свобода, величезна воля до життя, могутня творча воля, сила волі та абсолютно
стовідсоткова концентрація. Ну й, звичайно ж, на все Божа воля, інакше кажучи,
Богонадхнення! За його недовгий вік – усе це було тою чи іншою мірою властиве
Антоничу. Вірші Антонича є своєрідними образними формулами світобудови та
світоруху, які мають безконечну і незнищенну перспективу. Антонич – це яснозора
думка, філософія, світогляд, це така гримуча суміш, що тільки поет великої
ЛЮБОВІ міг це стулити докупи в горнилі живого творення.
Інтуїція не
зрадила Антоничу: з лемка він став українцем, продовживши свою малу батьківщину
на вищому рівні, бо його етнос і є однією із найзапахучіших віток Українського
Дерева. Поет збагнув нероздільність української раси, і в цьому його велич,
мікро- і макрокосмос його високої душі.
Антонич майже
однаково сильний і в ліриці пейзажно-інтимній, і в політичній – принаймні
намагався досягти цього синтезу, як Шевченко. Цьому поетові властивий потяг до
універсально всеоб’ємного синкретизму раціо та емоціо. В його поезії живе
своєрідна магія стихій, особливо тонка задушевність, очуднення і
оживлення-осимпатичнення усього сущого, коли нема поділу на живу і мертву
природу.
На мою думку, він
міг здогадуватись, що душа триєдина. Як і все суще, до речі. Підсвідоме
зумовлює геніальність з генетичної матриці. Надсвідомість проявляє Тайну
Святого Духа, скеровує Богонадхнення. Свідомість, власне, і є продуктом
взаємодії цих святих величин – Поле творчості, полігон Господа Бога.
Можна сміливо
говорити про особливу релігійність Богдана Ігоря Антонича – без поділу на
конфесії: він жив у Бозі і його творіннях, як мовиться, всеціло, на всі сто
відсотків. Він став новатором з божої ласки, як його улюблений вчитель Тарас
Шевченко, як був новатором надхненник євангелійного вчення Ісус Христос. Ось у
цьому Богонаслідуванні – феномен нашого Поета, як і кожної іншої людини, яка
досліджує, наслідує і творить за образом та подобою Слова з усіма Його
синонімами: Любов, Життя, Творчість, отже – Бог!
Хоч я і сказав
дещо про універсальність Поета, але це щойно одна його іпостась – Антонич
багатоликий: лірик, мілітарист, герой зриву, воїн, філософ, чарівний клубок чогось
такого незмінного і незамінного, який знав, що вічно змінюватись – звичай
велить!
Львів
P.S.
Минулої зими у
Львівському Палаці мистецтв виставили для всенародного огляду проекти
пам’ятника юному, а вже понадстолітньому Поету. Переможця не виявили: щось
трошки від Антонича є в кожній несміливій пропозиції, однак узагальненого
образу нема.
Як у народі
схвалюють зображення? «Як живий!» І це «живий» означає не тільки «подібний», а
й переконливий, образотворчий.
Звичайно, Антонич
– насамперед символ закоханості, весняності, квітування, неперервності життя,
незнищенності матерії, одухотвореної Творцем і осимпатичненої творцями, але ж
ми мали б упізнавати в ньому себе, а в собі поета, тобто пам’ятник має бути
простий: ось там, скажімо, поза постатями, у живій природі – хрущі на вишнях чи
в бузку (вишню можна посадити степову або й карликову «японську» – її ще можна
зустріти на крутосхилах подільської Бакоти, яка зберегла субтропічну
рослинність), а стежкою чи алейкою розмашисто і надхненно із ледь примруженим і
водночас здивовано розширеним поглядом крокує пам’ятник Богдану з бронзи чи й
сама пам’ять про втілену Поезію буття… А за ним на півкроку закохана Оля – це
ж символ усіх землян, їхньої вродливої присутності в цьому житті, це поспішають
у позачассі наші сучасники і, як завжди, не встигають у світ великого ідеаліста
та чарівника Слова. Безумовно, пам’ятник мав би вписуватись у краєвид, але
головне, все-таки, фігури, бо попри важливість тла образ людського призначення,
загалом світообраз української душі – визначальний на всі часи.
Звичайно,
скульпторами не народжуються – скульпторами стають, але магія поезії мала б
струміти із фігурально структурної візії, бо це така субстанція, що або вона є,
або її нема!
Богдан Антонич не
минувся – він наше майбутнє.
Б.Ч.