Файне місто з паскудною назвою…

 

…відкриває нове ім’я в українській поезії

Василь КУЗАН

Цей рік видався для мене щедрим на поїздки. Довелося побувати і в Кіровограді, де познайомитися з чудовою людиною і яскравим поетом Олександром Косенком. Із ніжною щирою любов’ю кремезний чолов’яга розповідав про місто та відомих людей, що в ньому народилися чи колись проживали. Єдине, що не подобається майже всім у цьому цивілізованому і акуратному населеному пункті, то це його назва. Ну і, звичайно, назви деяких вулиць.
Нещодавно, чи вже давно – у жовтні минулого року, я побував у старовинному містечку Чорний Острів, що на Хмельниччині. І там, у гарному краєзнавчому музеї, у мене виникла асоціація про дивну схожість місцевої атмосфери з Кіровоградом. І не тільки з ним. Справа в тому, що і тут, у цьому маленькому та славному селищі міського типу, на чільному місці у великій залі чудового музею історії Чорного Острова, міста, що отримало Магдебурзьке право 1556 року, міста, яким володіли нащадки короля Дмитра Байди Вишневецького, міста, у якому жили уславлені Леонід Глібов та Ференц Ліст… Так от, на чільному місці у цьому музеї стоїть погруддя ідеологічного лідера, теоретика та керманича загарбання України у ХХ столітті Володимира Леніна. На емоційне обурення письменника Василя Горбатюка цим фактом одна із присутніх жінок, ніби між іншим, зауважила: «А це наша історія». Саме цього добивалася і добивається північна імперія: зробити спотворену, підмінену, сфальсифіковану історію загарбаного народу «його історією». Спочатку це робилося відкрито, бо в СРСР підручники були однакові у всіх республіках, тепер через міністрів-українофобів, які прямо дають вказівки вченим, вказуючи не тільки на факти і події, які мають висвітлюватися у підручниках, але і на особистостей, які мають право бути національними героями і на тих, кого варто викреслити взагалі із народної пам’яті. І хоча табачники пішли – їхні справи лишилися. Чим не тридцяті роки? Сумно… Але… Як це бачать письменники?
Поетична уява творчої натури малює одразу картинку. Уявіть собі, ніби молоду, красиву, заможну, успішну, інтелектуальну і освічену, високоморальну і духовно багату жінку якийсь зайшлий недомірок зґвалтував, пограбував, принизив, повбивав дітей, вислав у Сибір чоловіка, познущався над батьками, спалив хату, а на додачу ще і обмовив перед сусідами. Пройшли роки. Суд визнав провину ґвалтівника, народ засудив його дії, сусіди дізналися правду… А стара вдова покладає квіти до підніжжя пам’ятника своєму кривднику, спорудженого за відібрані від неї гроші та ще і примовляє, що це її історія. Абсурд, скажете ви. Реальність, заперечу вам я. Адже все це легко проектується на історію нашого народу. Ленін для нас нічим не кращий, ніж Сталін чи Гітлер. То може і цим виродкам пам’ятники поставити поруч – буде класично, одразу один букет-поклон-спогад-спомин на трьох?!
Та це таке, емоційне. Вихопилося, як у Василя Горбатюка в музеї. Я ж хотів сказати про інше. Навіть у містах із такими радянськими назвами, як ото Кіровоград, живуть чудові люди, народжуються таланти, робляться достойні справи, пишуться хороші книги, які згодом визнає вся Україна. Як от «Гартування води» Олександра Косенка. На презентації цієї книги у рамках Львівського форуму видавців виступили такі поважні люди, як герой України Дмитро Павличко, людина дивовижної енергетики і потрясаючого потенціалу, письменник і видавець, перший заступник голови НСПУ та заступник голови РУХу Володимир Шовкошитний, в. о. головного редактора «Літературної України» та тонкий лірик Станіслав Бондаренко, інші відомі постаті. У жодного з них не виникло сумніву щодо глибинності і справжності того, про що пише цей мужній чоловік, щодо його непересічного таланту, цілеспрямованості, працьовитості та майстерності. Навпаки, вони говорили про поета із захопленням, наголошуючи на непересічності його таланту. Адже він веде серйозну ненав’язливу розмову з читачем, говорить про важливі речі, не опускається до популізму і пропагованої нині з державних екранів та всюдисущих ефірів шароварщини.
«Вірші (в широкому сенсі) – це така ж невід’ємна частина МЕНЕ як і зір, слух, спрага… Якщо хочете, я повторюся: «Поезія – це діагноз!!!» Коли вірити Будді, то наше життя всього лишень ілюзія та мука… Мука та ілюзія… Вірите? Але як і Будда, я завжди дивувався і продовжую дивуватися найбільшому ДИВУ на землі – людині. Що є людина? Врешті, наш організм – впереваж ВОДА!!! Вдумайтеся – ми лише РОЗУМНА ФОРМА ІСНУВАННЯ ВОДИ!!!»
Отак каже поет. Якоюсь мірою це пояснює назву книги.
А ще він каже:
 
Безпам’ятство
Наздожене цей звук
На вістрі уповільненої дії
На павутинні тнутиме павук
Сто літургій мушиної надії
І вже без ліку
Безіменний раз
Мине весна
Зістарить вітер пісню
Крізь порохно агоній і образ
Це фото посміхатиметься пісно
Мов здичавіла згадка про любов
Але НЕ ЇЙ тупитимуться пера
Вже не павук
Веде куделю Бог
І хрипне крик роздертого паперу.
 
І ці слова дивно переплітаються з тим, про що я писав на самому початку. Тут нема штучного пафосу, показних емоцій, пози… Тут нема конкретики, фактів, зайвого антуражу, емоційного обурення. Тут є глибинне розуміння ситуації, її усвідомлення в поетичній формі, її бачення у образах та картинах.
Чоловіча розмова триває від першої до останньої сторінки. Розмова про головне, про важливе, сутнісне, життєдайне, концентроване у досвіді, який не завжди і далеко не всіх, але веде до мудрості. Гортаєш книгу (Київ: Український пріоритет. 2013) і не можеш зупинитися. Усе свіже, нове, особистісне, яскраве… Наче ковток свіжого повітря.
 
В зіниці змії
Я розчинився
Як чорні слова ворожби
Губляться в темряві ночі
Щоб горя надбати
Я не для того в тобі
Щоб навідліг рубати
Я лиш пір’їна кохань
Туркотять голуби
Ніжно співають відлиги
Ридають дощі
Синь весняна обживає небес верхокрилля
Пам’яте
Я твій апостроф
Як хвиля на штилі
Виснуть вітри на вітрилі
Холонуть борщі
 
Чомусь віриш цим словам. І віриш цьому чоловікові, який має честь і гідність, має почуття гумору і почуття міри, вміє блискавично зімпровізувати і, де треба, – промовчати, може правильно розставити акценти і наголосити на важливому. Існує якась тонка гармонія між низьким голосом, високою статурою, звичайними словами і незвичним їх розташуванням у оригінальній авторській формі, яку помічаєш уже потім, коли перечитуєш – настільки вона органічна.
 
Брехливі очі Дездемони
І мавр
І відчаю жабо
І дивна скрипка із Кремони
Ячить
Волає про любов
І доль мінливе стоголосся
В сакраментальній грі лекал
Так срібно Вічність ллє на коси
Венеціанська хіть дзеркал.
 
Виявляється, що коли читаєш таку поезію, то не помічаєш зовсім, чи є там розділові знаки, чи є на сторінках ілюстрації, чи день надворі, а чи вже ніч. Здається, що Олександр не прийшов у літературу зовсім недавно, на видав оце щойно свою другу (тільки другу!) збірку, що він присутній у нашій поезії давно. І не тому, що він не може жити без поезії – поезія вже не може без нього. Отака от взаємна любов.
Здається, що Косенко не просто пише вірш. Він нанизує образ до образа на якусь невидиму, чи бачену тільки ним одним нитку, накопичує енергетику, створює атмосферу… От! Саме це! Саме це я і хотів сказати – він створює особливу атмосферу у кожному творі! Інколи нагромадження антагоністичних образів, цілковитих світоглядних крайнощів, інтелектуальних сентенцій, парадоксальних висловлювань, обурює читача, робить йому боляче, ставить його перед стіною нерозуміння, на краю прірви… Читач губиться. Але особлива атмосфера твору повільно знімає чорну пов’язку із очей і веде через місток до іншого берега. До іншого берега поезії.
А місто Кіровоград… Назву його рано чи пізно змінять, ленінів не тільки із площ, але і з назв вулиць повикидають на смітник… І земляки Олександра Івановича зовсім скоро будуть з гордістю говорити: «У нашому місті, яке колись називалося Кіровоградом, живе і працює підкорювач літературної Говерли Олександр Косенко!» Дай йому, Боже, здоров’я!

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал