Еволюція української поезії від модернізму і постмодернізму.

658

 
Олександр ГОРДОН
 
За двісті років після ліквідації Росією української козацької держави (1775-1786 рр.) нова українська література, започаткована бурлескно-травестійною поемою Івана Котляревського «Енеїда»,  пережила свої падіння і злети. В кінці ХІХ – на початку ХХ століття вона увійшла у фазу модернізму.  За останніх сто років,  починаючи від «молодомузівців», Миколи Вороного, Лесі Українки, українська поезія переживала період інтенсивного розвитку від модернізму до постмодернізму, який вона проходила як в умовах окупації України Російською імперією, більшовицько-совєтською Росією, так і Третім Рейхом (під час Другої світової війни). В той же час Галичина до 1939 року входила у склад Польської, а Закарпаття – у склад Чеської держав.
Окреслені суспільно-політичні та історичні умови були формотворчими і визначальними для розвитку українського літературного процесу. Зважаючи на них,  українська література за останнє сторіччя ніколи не рухалась у напрямку повноцінного і повномасштабного розвитку  самодостатньої національної літератури, який міг бути можливим лише за  умови незалежності Української держави. Найбільшого розвитку наша література досягла у 20-30-і роки ХХ століття в період українського національного відродження у совєтській Україні та у Галичині, яка тоді ж перебувала у складі Польщі.
Але найбільшої шкоди українській літературі, в тому числі й  поезії, було завдано в період засилля так званого соцреалізму. Якщо у 20-30-і та 40-50-і роки в лавах української поезії ще діяли і творили  визначні представники тих поколінь, які були виховані на класичних зразках європейської літератури та свободи слова, то розпочинаючи з кінця 60-х років ХХ століття,  тобто так званої доби застою, українська література пережила 30-річчя  нівеляції національних поетичних традицій і заохочення представників поетичного  цеху до співпраці з чинним політичним режимом. Лише впродовж останніх 25 років, починаючи з проголошення суверенітету та незалежності України, з’явилися передумови  для повноцінного відродження та розвитку самодостатньої української літератури.
Але, на жаль, нічого не відбувається раптово за помахом чарівної палички, чи навіть раптово з дати проголошення незалежності України. Політизація української літератури совєтським режимом, яка відбувалася впродовж 70-ти років у Центральній і Східній Україні та 50 років на Західних землях, дається взнаки і досі. Не так легко позбутися виробленого системою політичного типу поета-чиновника у тоталітарній державі, геть позбавленого  європейських демократичних та естетичних цінностей і повноцінного доступу до надбань світової культури.
Політична система у тоталітарній державі у сфері літератури навмисне пропагувала, тиражувала і заохочувала та замовляла твори, які були б написані їй на догоду. Працювали цілі служби, як в органах Комітету Держбезпеки, так в партійних і комсомольських органах, що мали проскрибовувати український літературний процес, приділяючи увагу творам, які навіть якщо не оспівували режим, то принаймні були найменшим злом для нього і відволікали читача від реальних суспільних та соціальних проблем. В той же час усіх письменників  (та їхні твори), які закликали до розвитку власної національної літератури, оспівували українську історію та гідність, переслідували,  ув’язнювали та ізолювали, не надаючи можливості висловлюватися як в друкованому, так і в усному вигляді. Тим-то пояснюється й те, що цілі армади цензорів та інспекторів  не допускали до друку кращі твори українських письменників. У той же час ці цензори та інспектори в останні роки занепаду системи навіть закривали очі та пропагували постмодерні й авангардні твори, маючи на меті лише одне: не допустити розвитку справжньої національної літератури та національної ідеї.
Тому й не дивно, що у спадок від тоталітарної держави на початку 90-х років ми отримали передовсім  розрекламовану і розкручену поезію «бубабізму» та авангардизму, в той час як література справжньої національної ідентичності або ж європейських традицій ще й сьогодні обділена увагою та фінансуванням. Ідеологи й інспектори від тоталітарної системи навмисне просували  обойми більш-менш приручених письменників, у той же час створюючи штучні провалля для цілих поколінь (наприклад, сімдесятників або багатьох представників української поезії кінця 80 – початку 90-х років ХХ століття).
Лише з початку ХХІ століття український літературний процес почав позбуватися накинених зверху шор колишніми цензорами, ідеологами, інспекторами від літературного процесу.
За останні 25 років перед українською поезією відкрилися перспективи як самодостатнього  національного функціонування, так і засвоєння раніше замовчуваних надбань та досягнень світової поетичної культури.
Тому й склалися умови для подальшої творчості найкращих представників старших поколінь українських письменників і тих поколінь, які уже входили в літературу в «перехідний» період 80-90-х років ХХ століття. Крім того, за останні десятиліття в літературу увійшли поети, що народилися уже в роки незалежної України, хоча безумовно їм ще потрібно набиратися як життєвого, так і творчого досвіду. Але оця різноманітність поколінь і багатство літературних напрямків та стилів створили умови для повноцінного розвитку поетичного українського слова та української національної ідеї, яка поступово починає превалювати у нашій літературі понад суто авангардно-постмодерними космополітичними практиками, що домінували в кінці 80-х на початку 90-х років ХХ століття. Зрештою, український та європейський постмодернізм – дві різні речі (але це питання потребує окремої розмови).
З початку 90-х років ХХ століття і до сьогодні, тобто за 25 років незалежності, ситуація кардинально змінилася. Оскільки маємо незалежну державу, та й в умовах постмодерного світу, коли Україна повертається до Європи, українська поезія поступово вивільняється як від ідеологічних шор совєтського соцреалізму, так і від закомплексованності  українською шароварщиною  та домінуванням національно-політичних ідей над естетичними. В умовах розбудови державності та модерної української нації основна вага переноситься власне на естетичні категорії, а не на політичні. Але й тут маємо певні викривлення, тобто засилля авангарду й постмодернізму та витіснення традиційної римованої української поезії. Шлях до самодостатньої національної поезії в у мовах незалежної держави пролягає через надскладний шлях аналізу і синтезу усіх культурних надбань, які були замовчувані або недоступні для української літератури, через повноцінне входження в європейський літературний контекст і поступове вивільнення від століттями пропагованих зверху імперськими силами категорій, постулатів та тенденцій, що завжди відсторонювали українську поезію від магістрального європейського курсу на багато років назад.
Ситуація, яка виникла в українській поезії у 90-рр. ХХ століття – унікальна. В літературному процесі вживалися як уже застарілі сили совєтського соцреалізму, так і  творчі осередки найновішої літератури, школи вісімдесятників та дев’ятдесятників, але найважливішим було те, що в літературу було повернено цілі плеяди імен, які замовчувалися впродовж останніх ста років. Усе це збурило літературний процес і створило передумови для його повноцінного аналізу та синтезу, для вироблення нової стратегії поетичного самоіснування нації.
Можна загалом говорити про існування двох основних типів поета: 1) поета-поденника, який намагається здивувати пошуками нових форм, поетичних технік та можливостей українського слова; 2) поета-творця суто поезії, який намагається видобувати, вигранювати власне поезію (гармонійно поєднуючи як новаторство, так і традицію, а не одноденні постмодерні знахідки та диковинки).
Безумовно, постає проблема створення переліку чи канону найзначніших українських поетів, який би був актуальним власне для сьогодення. І тут щодо теперішнього стану поезії переважає така думка: «Ще немає поетів, які б узяли за душу і яких ввели б до шкільної програми». Причиною тут ми бачимо засилля суто постмодерних технік та «герметизація» самих творів.
Надія Гаврилюк у статті «Гра у класиків, або в очікуванні Нобелівської премії» («Слово і час» №6, 2015 р. с. 35-41) наголошує: «На прохання спрогнозувати, хто із сучасних поетів залишиться у поезії  наступних десятиліть, було названо 197 імен, поміж яких чимала частка належить поетам «дружнього кола» (однокурсникам, викладачам, студентам одного з анкетованих ВНЗ); місцевим поетам, знаним в області, але не досить відомим у всеукраїнському масштабі. Ця обставина пояснює велику кількість імен у переліку та порівняно малу кількість осіб, що вважають творчість того чи того автора вартою безсмертя. П’ятдесят одна особа (16,35% від загальної кількості) не визначилася з відповіддю на це запитання. Решта ж називали по кілька імен. Ось як виглядає чільна десятка: Ліна Костенко (80 осіб/25,64%); Д.Павличко і Ю.Андрухович (по 34 особи/по 10,9%); І.Драч (28 осіб/8,98%); С.Жадан (27 осіб/8,65%); О.Забужко (23 особи/ 7,37%); О.Ірванець (16 осіб/5,13%); Б.Олійник (14 осіб/4,49%); В.Неборак (8 осіб/2,56%); І.Павлюк  і О.Пухонська (по 7 осіб/2,54%)».
Одним з найточніших, на нашу думку, коментарів цього опитування був такий: «У поезії наступних десятиліть залишаться автори, чий художній світ на основі традиції цілісно охоплює довколишнє… Випробування часом пройде В.Герасим’юк, В.Базилевський, І.Калинець, Д.Павличко».
Володимир Даниленко у своїй книзі «Лісоруб у пустелі: письменник і літературний процес» пише: «У 80-ті роки ХХ ст. українська література набула нової якості. Покоління 70-х років, яке найповніше розкрилося в останнє десятиріччя існування Радянського Союзу, та всі наступні покоління вже не вірили у виховну силу слова і його вплив на революційне оновлення світу. Ці покоління більше взяли від камерних естетів Нью-Йоркської групи  та Київської поетичної школи, ніж від гамірливих шістдесятників».
І дійсно, якщо покоління шістдесятників було революційним по відношенню до попередніх поколінь, то покоління вісімдесятників було революційним уже по відношенню до самих шістдесятників. Бо зрештою, як пише Володимир Даниленко: «Однак, якщо шістдесятники свою революційність проявляли соціально, ставши основою дисидентського руху, то постшістдесятники і Нью-Йоркська група були революціонерами художньої форми, що кардинально змінили традиційну для української літератури систему художнього письма». І далі В.Даниленко продовжує, цитуючи Ю.Лавріненка: «Найактивнішою Нью-Йоркська група була у 60-ті роки. У вересні 1956 року в емігрантській «Українській Літературній Газеті» критик Ю.Лавріненко писав про письменників Нью-Йоркської групи: «Вони виїхали з України 8-10-літніми дітьми. Гімназію й університет вони мали вже чужі й на чужині. Але важливим є те, що вони їх дійсно мали й мають, на відміну від своїх менш щасливих і на десяток літ старших попередників – «народжених у війні». Вони володіють чужими мовами, як своєю, а своєю, як чужими. Світова література є для них своя». Ці слова досить влучно характеризують ту частину українських письменників 60-х років, для яких західна культура була ближчою, ніж українська». Подібно відбувається й тепер, коли молоді письменники, володіючи мовами, часто бувають на Заході, а європейська поезія «стає для них своєю». Це позитивне явище, оскільки ми нарешті повертаємося до тої ситуації, яка існувала, наприклад, в Галичині у першій половині ХХ століття, коли уся європейська поезія була доступна галичанам і вони вільно й постійно їздили до Відня, Парижа, Берліна й Варшави та інших європейських столиць і великих міст.
Це два покоління-одкровення в українській поезії. Шістдесятники вперше після доби сталінізму змогли прочитати і осягнути надбання української поезії 20-30-х рр. ХХ століття, вісімдесятники здійснили друге прочитання цієї поезії, а крім того – революцію в галузі форми та естетики, базовану уже на досягненнях творчості сімдесятників та всієї європейської поезії, яка почала з 1985 року поступово прориватися крізь вікно демократизації постсовєтського суспільства.
Визначальним для нас є те, що новітня українська поезія співзвучна новій незалежній державі,  народилася приблизно на десяток років раніше української незалежності, проголошеної 1991 року. Можна багато говорити про українську поезію ХХ століття, але безумовно поезія незалежної України розпочинається насамперед із творчості Василя Стуса та вісімдесятників Ігоря Римарука і Василя Герасим’юка. В.Стус навернув українську поезію до європейських традицій та класичних зразків творчості передовсім німецькомовної поезії (Й.В.Гете, Ф.Гельдерлін, Р.М.Рільке, П.Целан), а вісімдесятники зуміли цю практику наповнити як традиціями української поезії доби розстріляного відродження, так і новітніми традиціями Нью-Йоркської та Київської шкіл поезії.
Коротко і влучно це висловив представник наймолодшої генерації української поезії Сергій Жадан: «Вісімдесятники в українському варіанті змогли більш-менш безболісно і цілісно об’єднати школу класичної української поезії (мова йде не тільки про досвід їх попередників-шістдесятників, скільки про не виявлені повністю, але при цьому виключно плідні і потужні модерні і авангардні поетичні практики минулого століття) з досвідом світової сучасної версифікації і потенційним фронтом вже нової літератури, яка закономірно повинна була виокремитися після 1991 року. Ігор був безпосередньо пов’язаний з тим дивним і багато в чому суперечливим проектом, яким є сучасна українська література…»
Щодо творчості Римарука справедливо висловилася і поетка та літературознавець Тетяна Буніна: «…Римарук зустрівся з реальністю в образі інтелігента, Дон Кіхота Думки…  Вразливість, а пізніше й ураженість ліричної свідомості споріднює його з душевною упередженістю І.Анненського – і, як тепер бачимо, настільки ж велика посмертна цінність його «наставництва». Напевне, він завжди був предтечею – Служителем Абсолютного Слова».
Творчість Ігоря Римарука  дала поштовх до розвитку української поезії в кінці ХХ – на початку ХХІ століття і спонукала молодь до власної поетичної форми та поетичного слова.
Талант Василя Герасим’юка мав яскраво виражений епічний характер. В.Герасим’юк реальну дійсність ХХ століття обсервує наче «зі сторони». Міф є грунтом для усіх Герасим’юкових картин, є початком і кінцем життєвих мандрів. Як пише про В.Герасим’юка Володимир Моренець, він –  «горянин, котрий виріс на чистій росі народної етики, на її гіркій сльозі… дивовижна цілісність Герасим’юкового верлібру (не виняткової, але дивовижної для нього форми), що прочитується на одному диханні, бо має надчасову – з майбутнього в минуле – простерту філософську вісь».  Оцієї поетичної етики та естетики, оцієї філософської осі з майбутнього в минуле власне і не вистачає наймолодшому поколінню поетів. Відсутність власного життєвого та філософського досвіду робить вірші молодих поетів авангардними одноденками,  а не гармонійною поезією, в якій поєднуються українська та європейська «класичність» з плідними модерними і авангардними практиками, як сформулював Сергій Жадан.
Після  вісімдесятників про себе заявило вже два творчих покоління і починає заявляти третє, але, на жаль, тієї цілісності поєднання різних традицій і практик з новаторством у творчості наймолодших майже не відслідковуємо. Бо, як пише  Віктор Неборак у передмові до книжки вибраного Василя Герасим’юка «Кров і легіт»: «У неживому повітрі поет задихається і колись таки задихнеться. Це єдина подія, перенесена з майбутнього, – поетові колись доведеться задихнутися і покинути повітря «зі свічкою в руці». Отже, літати всечасовим повітрям поет може лише в минулі часи. Теперішнє з тяжким неживим повітрям щоразу менше надається навіть до дихання, а не те що до перельотів».
З точки зору літературного процесу в момент проголошення незалежності України склалася оригінальна літературна ситуація, яка характеризувалася такими  особливостями: 1) наявністю в літпроцесі активно діючих шістдесятників і сімдесятників; 2) народженням в кінці 80-х – на початку 90-х нової української поезії вісімдесятників, співзвучної європейським традиціям; 3) існуванням в літпроцесі поетів і критиків застарілої совєтської формації, які в тій чи іншій мірі викривляли процес відродження української літератури і народження нової «незалежної» української поезії; 4) наявністю і творчою практикою різнопоколіннєвих «непублічних» поетів, які в силу різних ситуацій, в тому числі ідеологічних, не публікувалися або й самі з огляду на тоталітарну систему не намагалися публікуватися у 70-х – початку 90-х рр.; 5) «входженням» в літпроцес незалежної України  творчості поетів і критиків 20-х і 30-х рр. ХХ століття та інших, яка замовчувалася тоталітарною системою; 6) критика і літературознавство проявили повну «розгубленість» в нових умовах і виявились неготовими до всіх цих змін, «аналізуючи» окремі книги, а не сам літпроцес у цілому.
Як пише Маріанна Кіяновська в «Українській літературній газеті» («Знаки поетичних поколінь у найновішій українській поезії», с. 4-5, № 18(50) за 9.09.2011): «якщо говорити про українську ситуацію із поезією загалом, то останнім часом суттєво зріс інтерес до наймолодших учасників літпроцесу. Натомість поезія, яку пишуть немолоді поети, сприймається як надійно дискредитована (за винятком творчості кількох класиків). Починаючи з середини 1990-х для України характерна надзвичайно велика кількість дебютів («писати може кожен»), середовища еволюціонують, але фактично – за цілковитої або часткової відсутності маркерів, особливо з огляду на те, що критика майже не виконує своїх функцій (від «прописування жанрів» і каталогізації – до обслуговування письменницьких премій). Окремо, і, по суті дистанціюючись від паперових носіїв, поезія проростає у блогах і це зовсім інша поезія, аніж до того.
Масмедійна машина у хронологічних рамках двох останніх поколінь забезпечила моральний розгром кількох письменницьких середовищ (зокрема й НСПУ, а також так звані «редакції» кількох товстих журналів),  як наслідок – пригнічений стан переважної більшості письменників, які дебютували ще за радянської влади: їх було позбавлено статусу і доходів від літературної  та довколалітературної діяльності (письменники-критики, письменники-перекладачі тощо). На тлі формування нових канонів відбулося тотальне руйнування ієрархій.  Сергій Чупрінін, головний редактор культового колись російського журналу «Знамя», у недавній розмові з Тетяною Малкіною (http://www.mn.ru/newspaper_ freetime/ 20110422/301215847.html) звернув увагу на те, що російська література (те саме стосується й української) втратила, так би  мовити, маркери якості та відношення до канону. А для літератури це смертельно небезпечний виклик, бо «все усредняется и упрощается».
З цієї цитати М.Кіяновської та С.Чупрініна можна зробити декілька послідовних висновків: 1) за останні 30 років молодь намагалася дискредитувати немолодих поетів, які в її очах тотально сприймалися совєтськими чи постсовєтськими поетами; 2) молодь нахабно самовпевнилася, що «писати може кожен»; 3) середовища  нібито «еволюціонували», «але фактично – за цілковитої або часткової відсутності маркерів, особливо з огляду на те, що критика майже не виконує своїх функцій»; 4) поступово проростає поезія у блогах – (і це зовсім інша поезія, аніж до того); 5) «Масмедійна машина у хронологічних рамках двох останніх поколінь забезпечила моральний розгром кількох письменницьких середовищ», що само по собі аж ніяк не може бути позитивним, тому що переривається тяглість усього літературного процесу – це для літератури майже те ж саме, що більшовицька революція у царській Росії, тому і радіти тут нічому; 6) відбулося тотальне руйнування ієрархії та канонів, (чи це частково не нагадує тоталітаризм совєтського штибу?); 7) втрачено маркери якості, «а для літератури це смертельно небезпечний виклик, бо «все усредняется и упрощается».
Як ми бачимо, складається така собі молодіжна нібито «революція-еволюція», яка з одного боку оновлює українську літературу, з другого боку перериває її тяглість і відкидає до тих самих тоталітарних совєтських методів  заперечення попередніх досягнень. Але ж виявляється після усіх заперечень надалі необхідний поступ-повернення до традицій попередників, бо ніщо не створюється на пустому місці. Це розуміє й Маріанна Кіяновська, і частково починає розуміти уся молодіжна літературна тусовка. Недаремно далі М.Кіяновська пише: «Щоправда, останнім часом усередині літпроцесу склалися передумови для суттєвих змін. По-перше, йдеться про потужний західний вплив, насамперед англомовної, німецькомовної та польської поезій, що став іще одним важливим розпізнавальним знаком для нашого наймолодшого покоління поетів. При цьому дуже важливо те, що більшість авторів є одночасно перекладачами поезії та прози (С.Жадан, Г.Крук, О.Сливинський, М.Савка, М.Кіяновська…)»
На Бога, Маріанно, але ж одночасно писали поезії  і перекладали, ще задовго до Сергія Жадана (та інших тут перерахованих) Григорій Кочур, Іван Світличний, Андрій Содомора, і, наприклад, я – Олександр Гордон. Не треба видавати бажане за дійсне і ще раз придумувати велосипед. Просто необхідно берегти традицію, обережно оновлюючи її, і (згідний з Вами, Маріанно) твердо та надійно відрізаючи дискредитованих  системою і самими собою совєтсько-постсовєтських поетів.  Але ж надіюся, що тільки-но  перерахованих  поетів і перекладачів Ви не здогадуєтесь зараховувати до переліку оцих совєтських, хоча й починали вони свою творчість у совєтські часи. Звідси загальний висновок: в Україні зараз відбувається аналіз-синтез цивілізаційно-культурної кризи, спровокованої  занадто тривалим совєтським тоталітаризмом і тому нам усім, усім без винятку «несовєтським» письменникам і поколінням, необхідно не воювати між собою, а долучитися до вирішення нагальних проблем. Бо Україна повинна наздоганяти європейський літературний процес і засвоювати усі цивілізаційні досягнення, від яких ми були відлучені впродовж 70-ти років. На порозі вже інший час, і ми повинні не лише наздогнати та надолужити згаяне, але й творити і діяти відповідно часові, відповідно художнім, філософським, естетичним вимогам третього тисячоліття.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!