Епістолярій правди

Олексій Неживий

Розповідь про епістолярну спадщину талановитого письменника-земляка Феодосія Рогового варто було б почати з теоретичних розмірковувань. Однак обмежусь тим, що скажу найголовніше: літературний текст живе доти, доки є хоча б одна людина, що переконана в необхідності його оприлюдненні. Духовній спадщині видатного українського письменника, Шевченківського лауреата Феодосія Рогового пощастило із надійним спадкоємцем – сином Юрієм Роговим. Знаковими подіями в сучасному літературному просторі стали книжки, що підготовлені до друку й опубліковані (нерідко за власні кошти) стараннями й зусиллями письменника Юрія Рогового. Це насамперед «Довга дорога до «Свята…» (Слово для Батька). – Луганськ: Книжковий світ, 2000; «Роса в червону ніч». – Полтава: Дивосвіт, 2006; листи Феодосія Рогового «Удосвіта, коли не спалось». – Полтава, Дивосвіт, 2009; із щоденників та записників Феодосія Рогового 1954 – 1992 рр. «Я світові потрібен як приклад, як можливість». – Полтава, Дивосвіт, 2009; збірка оповідань «Задумані вікна». – Полтава, Дивосвіт, 2015; три романи «Свято останнього млива», «Зрушені люди», «Гріх без прощення» в книжці «Свято останнього млива», – Київ: Унів. вид-во ПУЛЬСАРИ, 2015; «Добрий день хай буде Вам…» Листи до Феодосія Рогового. Статті, рецензії, примітки / Упорядник Ю.Роговий. – Полтава: Дивосвіт, 2016; Листи двох поколінь / Упорядник Ю. Роговий. – Полтава: Дивосвіт, 2017;

Хронологічно листи до Феодосія Рогового охоплюють час із 1956 до 1992 року, а кількісно їх двісті сімдесят дев’ять. Щонайперше в письменницькому епістолярії відображено одну із головних тенденцій української літератури 60 – 80 років ХХ століття – постійний спротив справжньої (художньо й історично правдивої) української літератури заангажованому комуністичною ідеологією мистецтву соцреалістичного канону. Ця боротьба найбільш яскраво характеризує творчий світ Феодосія Рогового та його постійних адресантів – насамперед Григора Тютюнника, Петра Ротача, Бориса Харчука, Анатолія Дімарова, Михайла Булаха, Михайла Шевченка, Володимира Малика. Щонайперше цих письменників ріднила духовна близькість, естетичні та морально-етичні переконання, правдивість і простота в словесному вираженні. Петро Ротач у листі від 27 листопада 1977 року проникливо писав: «Я взагалі вважаю, що ваша дружба, єдність не випадкова, що Тютюнники і ти з ними складаєте певну групу, якби те сказати, художньо-стильову, що визріла на етнічній (полтавській) основі».

Дружня приязнь, літературна спорідненість, побратимство особливо відчутне в листах Григора Тютюнника, який боляче співпереживав довголітні «ходіння по муках» роману Феодосія Рогового «Свято останнього млива» – неперевершеного літературного твору в зображення національного характеру земляків-полтавців, що й зумовило його глибинне протиріччя із тоталітарною компартійною системою. Тому із непритаєною радістю у своєму листі від 12 лютого 1980 року повідомляв: «Вчора 11.02. с. р. я був у видавництві «Радянський письменник» у зава сучасної літератури Чикирисова, і він сказав, що твій роман іде. Редактором його буде Борис Харчук. Він працює у Р.п. нештатним редактором, написав (після всіх турбот з боку хороших людей) блискучий редвисновок і запропонував себе (з честю) в редактори».

Разом із тим у цій книжці упорядник умістив також офіційні листи іншого, прямо протилежного змісту із видавництв та редакцій, де про талановитий роман Феодосія Рогового говориться не тільки не професійно, але й зневажливо, звинувачуючи в численних ідейних прорахунках, навіть злочинах – «сумні, а то й сумнівні соціальні тони»; «важко зрозуміти про які часи йдеться – чи про дорадянські, чи про післявоєнні»; «як Ви самі для себе розумієте ідейний напрямок твору»; «…твір, як за ідейним, так і за художнім рівнем не відповідає вимогам видавництва», «… будівництво ГЕС герой-оповідач і його кохана (а це, до речі, журналістка, людина з вищою освітою) вважають гіршим атомної війни і воліли б на місці майбутнього водоймища бачити атомне попелище». Для відтворення повної картини тодішнього літературного процесу варто згадати лист Григора Тютюнника:

«Втомився я дивитися, брате, “окрест себя” на теє, як швидко, охоче, навіть пожадливо кинулися ті, що звалися недавно “молодими”, до шаплика; чую навіть, як вони хекають, як похропують сито, видаючи – книгу за книгою! – свої пусті, похапливо (момент!) написані “оповідання”, “повісті”, “романи”… Слава Богу, що не дійшло хоч до епопей!

Не знаю, не збагну, як можна навернути душу, як рука підіймається писати про ніщо? Як можна вмотивовувати це психологічно? Ну, графомани – там зрозуміло. Ці завжди писали аби писати. А то ж і люди з іскрою божою покотилися з гори, як гнилиці з груші, що росте на косогір’ї. Словесний потоп! Нижуть, плетуть, клепають, зшивають ковдру зі старих клаптиків, як старці, потім збувають це шитво на полиці магазинів, а собі купують машини, хати, заводять поточні рахунки…

Оце й називається гниттям!»

Лист датовано 1 січня 1978 року, коли на всіх рівнях із рабською запобігливістю кричали, волали, вигукували про бурхливий розквіт радянської літератури під мудрим керівництвом всепереможної й спрямовуючої сили і т.п.

Як бачимо, сьогодні основним літературним джерелом, що характеризується історичною правдою та в більшій чи меншій мірі позначене художніми рисами, є епістолярна спадщина. Підтвердженням цієї думки є також два листи Феодосія Рогового, які вдалося розшукати в родинному архіві Григора Тютюнника, що зберігається в селі Мануйлівці Козельщинського району на Полтавщині.

 

ЛИСТ ФЕОДОСІЯ РОГОВОГО

ДО ГРИГОРА ТЮТЮННИКА

Здоровий будь, Грицю!

Спасибі за книги – одержав.

Пересилаю Тобі «своє слово», що видрукувала кременчуцька «Перемога». «Комсомолець Полтавщини» поки що не спромігся, але не відхилив… Заодно шлю і про Григорія. Я було зрозумів, що «Перший вірш» друкувався в «Зорі Полтавщини» в 1936 році… А воно зовсім не так…

В.Біленко сказав поганенько. І нічого цікавого. Однак подивись…

Про себе казати нема чого. Вчора (одинадцятого січня) повернувся з Полтави (бував по службі). Вислухав кілька «розгублених душ» з числа «кололітературних»… Віддав на передрук частину (сторінок 200-210 машинописних) свого роману, якого в останню мить переназвав «Посульський портрет з продовженням» (було «Останнє мливо»). Ото й тільки моєї роботи.

Федір запросив стрічати Старий рік, але я не міг нудитися в Полтаві три безпритульних дні, тому не поїхав.

Щоб знав, як заввишки розвинулось село і його люди, що живуть за моральним кодексом будівника комунізму, скажу ще одненьке (з власного досвіду): до мене залізли «радянські люди» в комору і забрали пів свині (заколов сьогодні, забрали – завтра). Забрали все м’ясо (не знаю ск. його було. Кабана – 170 крб.), яке висіло на гвіздках – то й того стало їм не досить (сталося це в «ніч перед Різдвом»).

В трьох сусідніх хатах (оселі інвалідів та стариків) забрано в ту ж таки «ніч перед Різдвом» біля сорока (39) курей. Отже, «людина людині – друг, товариш і брат». (З мор. код. буд. ком.). Доблесні міліціонери не натрапили поки що ні на які сліди… Пошуки тривають.

Кланяйся Петрові та Борі Дзюбі (якщо той мене пам’ятає). Знайдеться час – не мовчи. І знайди мені Ціцерона (або Біблію)…

Твій Феодосій.

19 13-1 73, субота, Устимівка.

 

ЛИСТ ДРУГИЙ

Дорогий Грицю!

Радий за Тебе. За всі твої вогники – їм горіти й розгорятися на користь нашої рідної культури.

Орієнтирами життя і творчості всіх наших Великомучеників були добро й правда – нехай святяться їхні Імена. Ім’я і Дух Великої Українки так співпадають з Твоїм Духом, з твоїм іменем, Грицю!..

Щиро вітаю. Бажаю здоров’я.

Твій Феодосій.

1980 25 11, понеділок, Устимівка.

 

  1. Сподіваюся, що Ми ще побачимося, але знай, що мені дуже хочеться бути на 60-річчя Григорія Тютюнника, якщо воно зрозуміло буде відзначатися і в Шилівці.

Роговий.

 

Листи Феодосія Рогового

друкуються вперше

Підготовка до друку О. Неживого.

 

Залишити коментар