«Епістолярування» Григорія Білоуса

286

ДО ДЕСЯТОЇ РОКОВИНИ. УРИВОК З МАЙБУТНЬОЇ КНИГИ

З подивом побачив, що ось уже й десяті Роковини (помер 28 грудня) Григорію Павловичу Білоусу (1939-2011)… Як швидко «біжить» час, нагадуючи нам – нині сущим – про щось неминуче і таке пекельно невблаганне…

Григорій Павлович любив писати листи. Знаючи його обов’яз­ковість та порядність, завжди чекав його швидкої листовної відповіді на свого листа. Це вже значно пізніше, з появою у мене комп’ютера та Інтернету до нього, листування наше стало майже регулярним і швидким. Я добре знав, що Григорій Павлович практично постійно був за клавіатурою, редагуючи та набираючи рукописи часопису «Холодного Яру», довгорічним редактором якого він був.

Знаючи цю його рису – обов’яз­ковість, дехто із колег по «письменницькому цехові»  інколи зловживав цим, перекладаючи свою «ком­п’ютерну» роботу на нього, бо знав, що той не відмовить.

…Як би там не було, а Григорій Павлович хотів видати другу частину свого листування (першу частину він видрукував у книзі «Слова, слова, спасіте наші душі»). Для цього і свої наступні листи намагався писати розлого, завжди надаючи уваги описуваним деталям та подіям.

Жменьку листів його до мене публікую, як уривок із майбутньої книги листування «Галерник я, галерник», яка чекає вже кілька років свого видавця.

Юрій Роговий

 

ЛИСТИ ГРИГОРІЯ ПАВЛОВИЧА БІЛОУСА

  1. Черкаси, 3.10.2005

Доброго дня Вам, пане Юрію!

Сьогодні по обіді до нашого спілчанського приміщення завітав Микола Тодосійович Негода, з яким ми погомоніли про се, про те, й згадали, як навесні 1992-го року збиралися навідати Вашого батька, вже й день визначили, здається, 9-го травня – і раптом чорна блискавка болю вдарила по нас обох: його вже немає на цьому не дуже білому світі. А я ж, прочитавши колись „Свято останнього млива”, ладен був кожному пропонувати цей мовний шедевр, у якому засяяли наші неповторні посульські слова; я вловлював навіть тамтешні інтонації, бо й сам не тільки ріс побіля Сули, а й купався у річищі рідної мови, котра набула в наших краях неповторного національного колориту. З тих пір збігло чимало років, але свято зустрічі з Великим Майстром Правдивого Слова лишилося непроминущим. Приємно вразили мене і його неповторні листи – до Григора Тютюнника, Миколи Негоди та інших адресатів, а ще – добрі спогади про нього тих, хто його шанував по-справжньому і дорожив спілкуванням із ним. Кажу про це зі щемом душевним, бо й сам полюбляю „епістолярувати” (маю чималу книгу вибраних сторінок листування із друзями), тож ми могли б заспілкуватися з вашим татом „і в перший, і в другий, і в третій рази”, як принагідно полюбляв казати він своїм адресатам. Мене, не тільки як спраглого читача, а й як головного редактора літературного часопису, цікавить його листування, котре, кажуть, увібрала видана Вами книжечка, яку Олексій Неживий, із котрим я давно підтримую дружні стосунки, обіцяв надіслати мені – й не надіслав.

Пощастило заспілкуватися і з Петром Сорокою – автором оригінальних „денників”, котрий обмовився про щоденники Вашого батька, що я одразу ж узяв до уваги і запропонував звернутися до Вас із пропозицією надіслати їх на мою адресу для оприлюднення в нашому „Холодному Ярі”. Журнал, як бачите, солідний, автори його поважні, єдиний ґанж – видання безгонорарне, бо виходить за бюджетні кошти і призначається переважно для шкільних, вузівських і бібліотек загального користування.

Щодо обсягу: нехай буде й 200 сторінок. Особливість щоденникових нотаток – нерівнозначність їх, тож цілком ймовірно, що доведеться друкувати не підряд, а вибірково, так я подав щоденники Олеся Гончара, Василя Захарченка1, Петра Сороки. Від цього їхні публікації тільки виграли. А може, записи настільки цікаві, що варто буде дати їх усі-усесенькі, на що я й сподіваюся. Якщо вони у Вас набрані на комп’ютері, це полегшить мені верстку. Я розділив би їх на 4-5 частин і подавав би до друку в кожному наступному числі з обіцяним „Далі буде”. Ще маю можливість започаткувати публікацію в четвертому цьогорічному числі. Якщо невдовзі отримаю друкопис, виконаний нехай і на машинці. З видрукованими у журналі матеріалами Вам можна буде звертатися до можливих меценатів за підтримкою окремого видання щоденникових і записникових нотаток. Може, хтось і відгукнеться.

А може, у Вас є й чиїсь недруковані чи давно друковані спогади про батька? Я оприлюднив би їх у вигляді переднього слова до всієї щоденникової публікації з нагоди його 80-ліття.

А щоб Ви мали уявлення про мене як письменника і видавця, надсилаю книгу своїх поем з авторськими коментарями і наш помаранчевий часопис, котрий потроху набуває популярності не лише на Черкащині, а й в інших регіонах України. А ще хотів би, щоб Ви прочитали книгу моєї прози „Рудоман”, яка перегукнулася б із мовою Вашого тата. Книга моя вийшла якраз у грудні пам’ятного 1991-го року, сигнальний примірник якої я отримав у день народження Григора Тютюнника перед урочистим вечором на його честь, який відбувся у Київському Будинку вчителя, де було багато щирих промовців, але найбільше запам’ятався виступ Ліни Костенко. „Рудоман”, ймовірно, є у котрійсь із тамтешніх бібліотек, бо 26 тисяч примірників розійшлося через бібколектор. Книга ж листування з друзями вийшла накладом усього 300 примірників, хоч у вихідних даних написано 500. Та й з тих 300-т мені дісталося обмаль, бо решту забрав видавець в рахунок наявних своїх витрат. Але це – до слова про наші тиражі.

Матиму за приємність прислужитися світлій пам’яті Вашого незабутнього тата – великого письменника великої української літератури, де було багато славних імен, але й ім’я Феодосія Рогового довічно перебуватиме в одному ряду з найвидатнішими Майстрами Непроминущого Слова. З повагою Григорій Білоус.

 

  1. Черкаси, 22.10.2005.

Добридень Вам, шановний пане Юрію!

Отримав Ваш неоціненний дарунок. Щиро вдячний. Хоча відчуваю, що цих двох звичних слів замало, щоб передати оту радість, оте свято душевне, котре тільки починається з вдячності, а потім переростає в духовне піднесення, якого так часто прагне збуденніла душа і якого не завжди сягає. Нині ж я почуваюся так, наче сам Феодосій Кирилович прибув до мене на гостину й залишився для подальшої тихої розмови. До цього додалася і публікація в „Літературній Україні” його вчаровуючої прози, яку я сприйняв адресованою начебто й мені, яко також Григорію. Нехай же вчитуються в неї всі, кому дороге ім’я і автора листа, і адресата – Григора Тютюнника, котрого мені пощастило знати. Саме така форма письма для мене найприйнятніша, бо й сам я впродовж усього свого свідомого життя написав друзям, рідним, знайомим не одну тисячу листів, частину яких увібрала моя книга ,,Слова, слова, спасіте наші душі”, котру наші обласні бібліотеки – Шевченківська і Симоненківська – запропонували на розгляд Шевченківського комітету для можливого пошанування моєї скромної праці у царині художньої публіцистики.

Ваше „Слово для батька” мені частково відоме з давньої публікації в одному з випусків незамульної полтавської „Криниці”, котра є у моїй домашній книгозбірні, а тепер маю й повний текст Вашого „Слова…”, спасибі Вам за нього. Та й неоціненна літературна спадщина Вашого незабутнього тата, чия душа таки ж святиться й світиться поміж вдячними його шанувальниками, тепер височіє перед моїми спраглими на все справжнє очима – свято, за висловом Ернеста Хемінгуея, яке віднині буде завжди зі мною. Більшого раю й справді немає, як раювання серед книг. Буває, аж підтюпцем біг би з роботи додому, щоб опинитися на відстані простягненої руки до них, вибираючи ту, яку найспрагліше хочеться читнути. Досі моя рука найперше тягнулася до Григорової прози, а відтепер погляд мій шукатиме на полиці й корінець книги з ім’ям Феодосія Рогового. Шкода, що не маю повного видання його творів, та його, судячи з бібліографії, мабуть, і не було.

Тож із тим більшим нетерпінням очікую щоденникові нотатки Вашого тата, щоб почати друкувати їх у „Холодному Ярі”, бо передбачаю, яким жаданим, благословенним читвом буде ця публікація для багатьох шанувальників його Слова. Радіє вже й Микола Негода, котрому пощастило спілкуватися з Феодосієм Кириловичем, листуватися з ним. Порадіє й Михайло Шевченко, з яким Ваш тато, певне, також підтримував добрі дружні стосунки і якого я давно знаю й шаную як великого, ще належно не поцінованого, поета. У розмовах із ним якось не випадало говорити про Феодосія Кириловича, але „Криницю” я отримав із його рук, отже, він посприяв моєму заочному знайомству із Вашим татом, із непростою дорогою його Слова до людей.

Маю намір скористатися деякими фрагментами обох надісланих Вами книг для ознайомлення читачів „Холодного Яру” (а це у першу чергу педагоги, письменники, творча інтелігенція не тільки Черкащини, а й інших областей, куди „неісповідимими” шляхами потрапляє наш часопис), а в книгах тих – що не сторінка, то й „проситься” на шпальти журналу. Такого письменника, як Роговий, не тільки Україна – весь світ повинен би знати, та тільки шкода, що перекладачі не звертають уваги на таку літературу, бо поціновують другорядні, переважно скандальні тексти, якими намагаються привернути увагу світового читача у першу чергу до самих себе. Бог їм судія.

Залітні вітри і сірі дощові хмари пригасили осіннє сяяння довколишньої природи, але наша традиційна щорічна „Поетична осінь” тільки починається – спілкуємося з шанувальниками письменницького слова в навчальних закладах, бібліотеках, трудових колективах і радіємо, що нас іще запрошують на літературні зустрічі і не тільки слухають, а й чують. Минулого четверга були в Кам’янці, де нам тамтешня інтелігенція влаштувала гарну, зворушливу зустріч у музеї Пушкіна й Чайковського. Шкода, що Микола Тодосійович не мав змоги взяти участь у ній – саме перебував у госпіталі, але ми там згадували і його, і Вашого тата, хай святиться його ім’я ще многії, многії літа. А Вам я зичу доброго здоров’я „і вперше, і вдруге, і втретє”, як полюбляв казати незабутній Феодосій Кирилович, земля йому пухом, а душі його – царство небесне високої нашої національної культури, на святий олтар якої він поклав усе своє подвижницьке життя. З повагою – Білоус.

 

  1. Черкаси, 24.10.2005

Добривечір Вам, Юрію Феодосійовичу, дорогий!

Отримав тлусту бандероль, порадів, узявши до рук, і засмутився після невдалої спроби відкрити дискету на своєму домашньому комп’ютері, де встановлена новітня професійна програма, котра й гальмонула мою радість. Та я спробую розпакувати запис ще на своєму робочому комп’ютері, а якщо не піддасться – попрошу сина: він у мене професійний дизайнер, то, може, знайде спосіб „розговорити” той чорний квадратик із неперебутньою мудрістю Вашого Батька. (Я вже встиг погортати друкопис і читнути вибірково кілька сторінок, всипаних мовними перлинками. Вони й справді майже всі варті читацької уваги). Під час верстання матеріалу я уважно підійду до кожного вислову: цілком можливо, що вони підуть до друку всі, підряд. Втім, текст покаже.

А я скористався минулими вихідними днями (насправді ж нікуди не виходив) і писнув Вам коротенького листика та послав друге число „Холодного Яру”, аби поглянули й на його наповнення. Очікую виходу третього, укладаю четверте, поспішаю впоратися з набором і версткою Захарченкової книги прози (три романи і п’ятеро оповідань), а далі – новий збірник творів черкаських медиків, що вдалися до поетичного і прозового Слова; рукопис гумориста, який потребує вимогливого редагування; автобіографічна повість одного не безталанного чоловіка, котрий сподівається на мою професійну підтримку. Словом, роботи – початий і повік не завершуваний край. А самому писати хочеться, аж пучки сверблять і уста вібрують від лоскоту стримуваного Слова. Галерник я, галерник! Стільки літ змарнував на осоружну журналістику і нинішню торохковозу спілчанську службу! Скільки написано клопотань! Скільки протоколів! Скільки рішень, від яких практично нічого не залежить! Інколи так щемить серце за втраченими роками, що ладен облишити все напризволяще і поринути у вир жаданої роботи душі, якій прагнеться висповідатися. Тоді пишу листи друзям, рідним, знайомим. Шкодую, що так і не зажив зустрічної чиєїсь спраглої неперебутньої уваги до свого наболілоло Слова.

Правда, Василь Захарченко, спасибі йому, мовив про книгу мого листування з друзями щире посутнє слово у цьогорічному третьому-четвертому числі „Вітчизни”. Мо’ трапиться прочитати – він буде вельми радий. Бачите, як воно гарно буває в житті: Василь познайомив мене з Петром Сорокою, Петро посприяв нашому заспілкуванню, а я тепер через журнал відчиню дверцята до мовних скарбів Вашого Тата для тих, хто по-справжньому шанує його творчість і давно очікував оприлюднення матеріалів із його літературного архіву. Дяка ж і шана Вам за таке уважне і поважне ставлення до Батькового Скарбу, котрий є неоціненним багатством і національної літератури. Минулої ночі я години до третьої читав побілясердечну його книгу, котру Ви дуже доречно й точно найменували його кредовим висловом. Його життя й справді було творенням Любові, яким було життя і Григора Тютюнника, та й кожного справжнього, українського, письменника.

(Оце пишу Вам, а оком косую на стосик паперу з нотатками Вашого Тата, котрі хочеться отак зразу, хутко взяти до рук і, облишивши все другорядне, поринути думкою у світ Його помислів, у результаті яких він мав повне право сказати: „Я світові потрібен як приклад, як можливість”. Саме так закортіло сказати й мені, але для цього треба було б прожити життя, яке прожив Ваш незабутній Батько).

Олексій Неживий надіслав мені обидві книги, якими я освятив кілька своїх недоспаних ночей. Вдячний йому безмежно. То результат його подвижницької праці й справжнього пошанування Григора Тютюнника, на якого намагалися кинути тінь, а то й відтиснути у затінок нашої літератури, але там, де опинявся Григір, одразу ставало сяйно – і було видно, хто є хто. Щемить мені думка, що він уже й рядочка не напише, та її побиває інша: Григір спонукатиме кожного серйозного, чесного письменника, котрий узяв перо в руки, не брехати.

Отож радію й щоденниковим нотаткам Вашого Батька так само, як радів неоціненним одкровенням Григорової душі, яка, мабуть, витає десь поряд із душею Феодосія Кириловича, перемовляється про найголовніше у земному житті – Любов Усевишню, котрій присвятилися ці обидва Лицарі Немеркнучого Слова, так щедро пропонованого людям, якого так непростимо вони недобачали.

Із вдячністю тисну Вашу надійну руку. Білоус.

 

“Українська літературна газета”, ч. 25 (317), 17.12.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.