«Епістолярування» Григорія Білоуса. До десятої Роковини. Уривок з майбутньої книги

352

ЛИСТИ ГРИГОРІЯ БІЛОУСА ДО ЮРІЯ РОГОВОГО

Закінчення. Початок litgazeta.com.ua за 25.12.2021

  1. 9.11.2005

Черкаси

Вам, шановний Юрію Феодосійовичу!

Цей день був вельми насиченим (зустрічі з читачами, засідання комісії з літературної премії імені Василя Симоненка – відбірковий тур, підготовка до вечора гумору, який наступної неділі хочуть провести тут Євген Дудар, Ніла Крюкова і Степан Савка, задіявши в ньому кращі гумористичні сили Черкащини, плюс клопотання про надання стипендії нашим заслуженим письменникам, плюс мої наполягання щодо виділення коштів на ремонт спілчанського приміщення, плюс поточні клопоти, плюс… Власне, це вже скорше мінуси, бо все це одлучає мене од себе самого і од тієї справи, яку я намагаюся впорувати якомога якісніше: видавничі проекти взяли в облогу, з якої можна вийти або знехтувавши обставини, або ж удавшись до відкупного – вкраювання свого часу, т.з. життя.

Спасибі ж Вам ще раз за надіслані матеріали. Дискету мені вдалося відкрити, ніби й душа Вашого Тата відкрилася. Там золоті розсипи його думок. До четвертого числа „Холодного Яру” спробую поставити половину записів. „Новелу з великого життя” (ксерокопію) надсилаю. Це й справді велика новела з великого життя. Читаю й перечитую літературну спадщину Феодосія Кириловича, колеги заздрять, а я не випускаю книги з рук, вбираю в душу його мудрість і зворушуюся до власних роздумів, тільки шкода, що ніколи грунтовно зосереджуватися й занотовувати, записувати… Книга Ваших поезій, надписана мені в день Вашого народження, має свою цінність, але неоціненним скарбом є все, що Ви написали і видрукували про Батька. Дай, Боже, всім письменникам отаких синів, як Ви. А вже не синами, а побратимами Григорія і Григора Тютюнників можна вважати Олексія Неживого та Володимира Білоуса. Обоє прислужилися увічненню пам’яті цих двох Великих Українців. Київські видавці Тетяна та Михайло Конончуки  наприкінці листопада хочуть влаштувати у Спілці письменників презентацію Григорових книг, виданих Олексієм, і Володимирового фотоальбому про житіє Тютюнника. Може й Ви візьмете участь у цьому неповторному дійстві?

Я уважно розглядав оту невеличку світлину на одній із передостанніх сторінок „Стиглих вишень”, із якої Ви дивитеся на читачів (і на мене в тому числі), гадаю, доброзичливо й прихильно, а на полицях Вашої домашньої книгозбірні – ті ж знімки, що й на моїх, роботи Володимира Білоуса, та й книги з Ваших полиць, можливо, перегукуються з застояними моїми, бо вбачаю у Вас читача непоспішливого, уважного, вимогливого й прозорливого, яким і повинен бути справжній читач. Схоже, що й Ви раюєте серед книг, бо справді немає більшої насолоди, як убирати в душу скарби світової мудрості й неповторність образного мислення непересічних поетів.

Ви пишете, що „Довга дорога до «Свята” вперше була опублікована у „Дзвоні”. Цілком можливо, що саме там я її й читнув, а пов’язав із „Криницею”, але все ж візуально я більше схильний до того, що бачив цю публікацію саме в „Криниці”. Шкода, що не маю можливості бодай випадково натрапити на те число часопису, де той текст міг бути оприлюднений, бо шукати журнал серед нинішнього мого книжкового розгардіяшу, спричиненого незавершеним хатнім ремонтом, марна справа. Караюсь, мучусь, та не звикаюсь.

Надсилаю томик своїх листів. Я вдався до них, щоб надати читачам можливість зазирнути за „лаштунки” моєї писанини. Там чимало мовлено про психологію творчості, та й про історію написання моїх книг прози і поезії. З великою зацікавленістю читаю й перечитую все, що містить книга літературної спадщини Феодосія Кириловича.

Учора передав Василеві Івановичу Захарченку верстку його романів і оповідань, зібраних ув одному томі, видання якого заплановано до його 70-річчя у січні наступного року. Книга з наступного тижня піде в роботу. О, як стрімко летить час! „Старіємо і ми, і наше сонце нижча…” – писав я, здається, зовсім недавно, а воно й справді крайнебочка висне…

„Холодний Яр” із нотатками Вашого Тата обов’язково надішлю, дай, Боже, тільки, щоб ніякі непередбачені обставини не перешкодили вчасному виходові у світ нашому часопису.

Очікую на решту набраного матеріалу. Гадаю, дискета на моє пошептове благання „сім-сім, відчинись!” благополучно відкриється і я продовжу насолоджуватись неповторною точністю думань і почувань Вашого незабутнього Тата, у світлиці мудрості якого розкошує моя спрагла на все справжнє душа.

Продовжую вихідного, суботнього, дня, відхекавшись од бодай частки впораної роботи, шкодуючи, що вчасно не відправив цей пакет, проте, й радіючи, що маю можливість ще хоч кількома словами вдячно озватися до Вас, поділившись враженнями від Дня української писемності (шкода, що тільки дня, а не року), який пройшов у всіх навчальних закладах області, а наймасштабніше він виглядав у Національному університеті імені Богдана Хмельницького, де й тривали урочистості з нагоди 410-ї річниці гетьмана, котрого вшановували і викладачі, і студенти, і гості, серед яких випало бути й мені. Мав нагоду погомоніти зі студентами та читнути їм дещо зі свого написаного, а на великому концерті озвучив вірш чудового поета, мого давнього друга Владислава Бойка, котрий свої щемкі, дошкульні рядки присвятив Богданові (текст додається). Концерт був гарний, зворушливий. Моїй душі ніби розвиднілося, відійшли на другий-десятий план буденні клопоти, і я хоч годинку побув самим собою, за яким справді скучив, бо останнім часом доводилося щодня поступатися творчою зосередженістю. Записник мій давно не приростає не тільки поетичними, а й прозовими рядками. Вряди-годи навідається якась випадкова перелітна думка, майне тінню над сторінкою, встигай тільки занотовувати, а не завжди це вдається. Тому я вельможно радію кожній уполоненій Феодосієм Кириловичем думоньці, кожній його знахідочці мовній і смисловій, кожній деталечці, на які така багата його вчаровуюча проза, як і проза обох Тютюнників, й імпресіоністичні рядочки Михайла Коцюбинського, і неповторне словесне мереживо Миколи Вінграновського, і Володимира Кашки, і багатьох інших чарівників Слова, котрим удається майже неможливе: озримити уявлюване, позареальне, якого прагне творча натура, принаймні моя, а то й кожного справжнього митця, бо бабратися в осоружній реальності набридло ще за часів моєї журналістської запряженості при газетній зашореності, а згодом і телевізійній затісноекранності, котрій доводилося надавати перевагу, зважаючи на редакційні замовлення. Отак і живу – лаюся, пручаюся, та не випрягаюся, тягну торохкого службового воза, замість того, щоб засідлати свого Крилатого Коника і повитати в небесі своїх же творчих задумів, котрі чекають мого пера, якого я вже не пригадую й коли брав до рук.

Листопад – місяць мого приходу в цей не дуже білий світ, тому осінь для мене – найулюбленіша пора року, починаючи з найпершого полум’ячка жовкнучого листя й до останнього листочка на гілочці, яким так дорожить, як пише Вінграновський, передзимовий ліс. Нинішня ж осінь пройшла проз мене зовсім непоміченою, наче її й зовсім не було, бо не лишилося про неї ані спогадочку в душі, ані словечка на папері, ані світлиночки у моїй фотокамері, ані панорамочки на відеоплівці, Тільки й свята для душі було в Чигирині, де вшановували Богдана Хмельницького великим багатолюддям, приїздом замість Віктора Ющенка його віце- і в.о.міністрів. Не люблю я чогось отакої показухи, мені б самому-самісінькому походити тими святими місцями, вдивитися не стільки в історичне тло, як у себе самого, нинішнього, і подумати, кріпко подумати про те, що ж нам робити і як нам діяти сьогодні, завтра і позавтра. Багато у нас балакунів, а діяльних людей мало.

Місцеві політичні партійки вже починають звертатися за підтримкою в майбутніх виборах, а мені ще й досі боляче згадувати поминулі президентські. Цьогорічні постмайданні урочистості готуються відзначати помаранчеві сили, а радіти майже нічому: не вдалося моєму землякові виконати свої майданні обіцянки, бо його команда виявилася розкольною при небувалому спротиву колишніх посадських привладців…

Учора погодниця УТ Олена Абаза сказала, що почався осінній зорепад, котрий триватиме буквально до дня мого народження, а в нас саме такі густі тумани, що й не проглянеш, то ж зорі падають, перекреслюючи незримі віщі письмена на чернетці листопадового неба, а так же хочеться, щоб вони збувалися, справджувалися, обдаровували нас сущою радістю причетності до мудрості світу, часточкою якої ділилися з нами щирі й чесні, як і Ваш Тато, письменники. Десь там, у просторах Всесвіту, сяють душі й моїх батьків, і коли я бачу падаючу зорю, спадає на думку, що то чиясь душа поспішає навідатися до своєї земної рідні. Мені колись наснилася падаюча зоря, що постала переді мною сяючим пам’ятником Григорію Сковороді, отим, що у Лохвиці при дорозі. Віщим був сон, бо згодом за поему про нього я був удостоєний Міжнародної літературної премії його імені. Образ того сяйного пам’ятника й досі не згас у моїй уяві, од нього й досі розлітаються в усебіч іскринки і крапочки в кінці цього листа – мов слід від однієї з них.   Білоус.

Підготував Юрій Білоус

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!