"Еней"

104

Певні
форми колективізованого письменницького побуту тими, хто в ці форми час од часу
забредав, згадуються з цілком зрозумілою ностальгією: там панувала атмосфера
несилуваного братерства. Спілчанська харчевня «Еней» у цьому сенсі була й
залишається найбільш знаменитою попри те, що теперішній її аналог є тим самим,
що й спілчанське життя – грою у зміст без самого змісту. І це при тому, що
сексоти в «Енеї» вже не чергують, міліція на виході (а траплялося й таке)
нікого не силує до поштивої (поруч ЦК) тиші. Здавалося б – братайтеся й далі,
але чи то нема з ким, чи немає за що… А може, немає потреби, позаяк учорашні
ілюзії у новому часі не прийнялися. Хоч усе довкіл за великим рахунком –
ілюзія. Крім, звісно, кожного з нас. Навіть тоді, коли здається, що вимріяна
тобою розумна, волелюбна, працьовита й совісна Україна втекла навіки туди,
звідки її покликало Слово Шевченка – на Небеса. Але ж ти, що цим печалишся, є!
І без тебе і устократ кращих за тебе її не буде…

Окрім
того, ілюзії – то ще й стала константа Духу, який мало зважає на такі
перманентні загрози, як влада, соціальне довкілля, відсутність свідомого своїх
прав і обов’язків народу. Має він іще одну здатність – ставати часткою довколишньої
атмосфери навіть тоді, коли переважає у цій атмосфері ідеологічний сморід. Це,
зокрема, засвідчили настінні розписи Анатолія Базилевського у безіменному
письменницькому буфеті з підпилими козаками, ласими на голе жіноче тіло
чортами, веселим чоловічим товариством при шаблях. Тиснене на міді погруддя
Енея, яким уся ця літературно-«ілюстративна» мозаїка центрувалася, надиктувало
й назву закладу, в якому мали парувати борщі, шкварчати на великих пательнях
ковбаси. Під патронатом, зрозуміло, спілчанського парткому і спілчанського
Секретаріату.

Так
воно ніби й було: секретарі й партком засідали, втомлені роками й славою
класики після цих засідань втікали додому, а рядова письменницька братія тим
часом обідала, закусювала, ведучи себе цілком сумирно. Аж до години шостої
вечора, після якої величезні дубові лави починали заповнюватися не сказати б
голотою, але й не літературним бомондом. Точніше – бомондом, тільки своєрідного
досить ґатунку. Переважала у цих гатункових ознаках найперше розкутість. Навіть
при краватках, старанній причесаності і ще більш старанній поголеності.
Видавала наголошену розкутість манера голосно вітатися, сідати з хазяйновитим
совганням не лише лав, а й столів, гучні накази черговим джурам брати одне і не
брати іншого. Це коли в «Енеї» не було, приміром, Григора Тютюнника, бо при
ньому будь-яка форма зухвальства виключалася. Надто не підперта доробком
вищесередньої вартості.

Ця
стихійна табеля про ранги давалася взнаки і в тому, як за столом сміялися; сміх
голосний і дружній зринав лише за столами з кимось із некоронованої старшини на
кшталт того ж Тютюнника, Білаша, В.Шевця, не частого гостя «Енея» В.Земляка.
Решта вечірніх чаркувальників розмовляли упівголоса, через що інколи здавалося,
що у цьому затишному підвальчику взагалі не п’ють, а тільки пригощаються. До
з’яви кого-небудь із коронованих нещодавно у лавреати чи щойно огонорарених
поетів та романістів: тим день-два дозволялося галасувати, звертатися до
знайомих через стіл і навіть пробувати співати.

Утім,
бували вечори, коли «Еней», що називається, двигтів. Найперше – під час
пленумів і з’їздів; знайти тоді вільну місцину і на ній закріпитися вдавалося
лише тим, хто із зали засідань втікав. Або взагалі туди після обіду не
повертався, чим зайве підкреслював свою неприналежність до партійно
провіреного-перепровіреного офіціозу. Власне, у ці розгульні години у «Енеї»
упродовж двох-трьох днів відбувався черговий огляд фахової письменницької
гвардії, у лавах якої ніколи, приміром, не значилися О.Левада, Ю.Збанацький,
М.Олійник, В.Кочевський, П.Осадчук, Ю.Сердюк, Б.Степанюк, М.Рудь, П.Гуріненко,
О.Мусієнко. Що не означає, ніби вони із своїх окремих чи спільних кабінетів у
спілчанський «низ» ніколи не спускалися. Але – не тоді, коли формувалися списки
майбутніх Секретарів, членів Президії. І коли ставилася на карту обраність не
творча, а державна, позаяк Спілка – то виплід, болячка і гордість найперше
держави, а не тих, чиє у ній членство мало що в Києві важило. Та й на місцях
теж: квартири там давали практично всім, але різні й не одразу. Чому й Голови
та актив обласних філій СПУ гомінкий «Еней» інстинктивно оминали.

За
винятком штатних кадебістських сексотів, чиї прізвища страх як кортить
поназивати, проте краще про них забути і згадати тих, хто приїжджих до столиці
в «Енеї» приймав. Найголоснішим серед них були Б.Харчук, М.Пархомов,
В.Забаштанський, менше вигукували, але в гостинності не програвали Р.Андріяшик,
Б. Комар, А.Шевченко, О.Лук’яненко, А.Мястківський, Д.Онкович, В.Яворівський, М.Ткач,
Б.Чіп. Хто з них пригощав, а хто тільки пригощався – мало що важило: гості
Києва раділи й спорожненим кишеням, оскільки коли ще тебе назве просто Сашком
чи Миколою той, чиє прізвище в усіх на слуху або чию «Марічку» радіо передає по
двічі на день. Проте головним критерієм ніким не афішованої пересортиці на тих,
кого «Еней» шанував і кого просто терпів, був дух апріорної порідненості. Не
лише словом і не лише фахом, хоч це важило багато, а й внутрішньою
незагидженістю. Були, щоправда, такі, що її лише артистично імітували – без
цього обійтися просто неможливо, позаяк письменник, а надто письменник
обдарований, – то зчаста артист. Та ще й неабиякий: для прикладу, В.Лігостов
час від часу (при тому – без жодної логічної мотивації) міг стрепенутися і
заспівати ним скомпліковану й ним же покладену на «безнотну» музику пісню «З
ярмарку», яку, до речі, потім підправив, багато чого зберігши від
першозвучання, О.Білаш. «Еней» це виконання слухав при абсолютній тиші, і якщо
за іншим столом хтось теж вважав себе гідним загальної уваги, починала звучати
пісня інша. Потім ще інша, ще, аж поки бажання співати не зачіпало усіх, що
одразу ж спів убивало: належний голос і слух мав далеко не кожен.

Серед
найбільш шанованих мелодій і слів пальму першості довго тримала запущена
Григором Тютюнником в сердечний «обіг» «Летіла зозуля…». У його виконанні це
був, кажуть, шедевр, який легко уявити кожному, хто чув грудну його вимову,
оркестровану інтонаціями, щедро розкиданими в його ж оповіданнях. Хоч (і на
цьому я прощаюся з «Енеєм» з’їздівським) Григорій Михайлович приходив у підвал
Спілки усіляким. Мені не забувається обідня якась часина, мною (серед дня я
забігав лише в «Літературну Україну») використана для того, щоб нашвидкуруч
проковтнути, може, голубці, а може – кружляк гарно підсмаженої домашньої
ковбаси. Я навіть не помітив, коли поруч присів Тютюнник і став хижо оглядати
повну спілчанського чиновництва залу. Чи привітався він зі мною, чи ні – не
пам’ятаю: вітанням, зрештою, могло бути й наше тоді сусідство. Григір
Михайлович (Грицем, про це вже десь йшлося, я не називав його навіть подумки)
розстебнув кожуха (виходить, була зима), погасив цигарку, запалив іншу і
раптом:


Миколо, скажи, для чого ти пишеш?

На
Тютюнника я не дивився, а поплямоване віспою широке обличчя Миколи Рудя було на
відстані двох метрів. Побуряковіле й геть спітніле.


Грицю, не чіпляйся. Я ж, бачиш, їм.


Ні, ти скажи: нащо?

Ковбаса
стала мені поперек горла: на подібну жорстокість я не був здатним. І, відверто
кажучи, проти неї збунтувався б, якби це стосувалося мене.


Не кажеш… А їси нащо?


Їм, бо хочу.


Чого ж ти не хочеш дати спокій літературі?

На
цих словах я тихенько звівся і з «Енея» вислизнув. І пам’ятаю досі, що і в
спілчанському дворі, і в редакції критики хотів, але не міг заспокоїтися,
розуміючи, що ці запитання Тютюнник ділив певною мірою зі мною. Але краще б він
знайшов привід причепитися до мене.

Ближче
до вечора такий ригоризм, з огляду на «якість» завсідників, не мав би в «Енеї»
місця, хоч, коли Тютюнник «заводився», то знаходив спосіб його явити навіть у
ситуаціях анекдотичних. Скажімо, Григорій Михайлович раптом зривається і кидає
тим, хто сидить поруч:


Йду до Збаняги. Спитаю, чому не дає відрядження у Донецьк.

І
треба ж такому трапитися, що першим, кого він стрів на другому поверсі, був
Юрій Оліферович Збанацький, що радо проспівав:


Добрий вечір, Грицю. Ти просив відрядження. Воно готове.

Ані
слова не кажучи, Тютюнник розвернувся, спустився вниз, сів на своє місце і зло
кинув:


Висилають на Донбас.

Окрім
певних суто психологічних родзинок, така настроєва затятість містить ще й
вказівку на невитравну дитинність Григорія Михайловича, що любив, ненавидів,
захоплювався й розчаровувався не головою, а серцем.

Маючи
при цьому й унікально спостережливий розум, без чого, власне, не існує
новеліста, який без бачення усього змістового масштабу окремої деталі чи
репліки перестає бути магом.


Матрос Тютюнник!


Я, товариш мичман.


Кто такой Анна Зегерс?


Выдающийся немецкий писатель, товарищ мичман.


Абсурд! Выдающийся борец за мир.

Цю
мікроепічну розповідь про радянських замполітів і стосунки з ними тих, хто
здавався чи й був надто інтелігентним, Тютюнник дарував слухачам лише тоді,
коли обвально добрів. Чарка при цьому дещо, зрозуміло, важила, але далеко не
все: значно більше важила віра у співрозмовників. І як людей, і як митців.
Останніх, правда, могло у слухачах і не бути, але на людськість він реагував
майже безпомильно. Незручно при цьому вказувати, що серед тих, хто вищенаведену
оповідку чув, був і я, тому список розширю прізвищами Леоніда Коваленка,
Віталія Дончика, Ігоря Дзеверіна. Цікаво, що Дзеверін при цьому (Тютюнник
раптом звівся, раптом підійшов до нашого столу і раптом, ні до кого ніби не
звертаючись, заговорив) напружився, позаяк до «енейної» громади не належав і
належати, правду кажучи, не міг: академіки, член-кори й професура
соц-реалістичного гарту нею зневажалися. Як було б з академіками нинішніми,
судити не беруся: для цього треба мати, по-перше, живим Тютюнника, а по-друге,
мати збереженою віру в те, що поетичне й прозаїчне Слово не розмінне на посади,
премії, увагу владоможців.

У
канонічному «Енеї» сповідалися ідеали порядності. Ті, хто туди ходив «за
велінням серця», апріорно не могли когось підсиджувати, знати дорогу до ЦК,
згинати спину перед Козаченком чи й Загребельним. І писати абияк і аби про що
теж не могли: не афішований суд письменницької честі у цій харчевні засідав
буквально щодня і виносив вердикти щонайсуворіші. Свідчила про цю суворість
така, приміром, картинка: у дверях після шостої години вечора зринає постать
нав’язаного Спілці на роль одного з її секретарів Івана Солдатенка. Чоловік
пробує з кимось привітатися і не має з ким: всі дивляться хто в тарілку, хто в
чарку, а хто й на стінні розписи. Черга теж була і зникла; чоловік замовляє
украй, напевне, зараз потрібні сто грамів, щось з їжі і сідає з цим за теж
миттєво звільнений столик неподалік шинквасу. І, ніким не упізнаний і не
признаний, з «Енею» через хвилин десять йде. Це, до речі, варіант з найм’якших,
бо на борзописців типу Равлюка чи Санова могло б упасти кілька речень
підсудного змісту, але ті (на моїй, принаймні, пам’яті) у вечірній «Еней» носа
ніколи не показували.

З
часом багато чого, звісно, помінялося; перебудова прибрала з неписаних правил
соціального гуртожитку багато компартійних передсудів, заборон, стала
призвичаювати письменницький загал до демократії по-радянськи: всі перед
законом (маючи ув’язненим сам закон) рівні, кожен володіє правом голосу, при
якому мав би бути на недремній сторожі і увільнений від рецидивів «колгоспності»
розум, але на такі «дрібниці» ніхто не зважав. Наближалася доба двох
«воленосних» імперативів»: «Ганьба!» і «Геть!». Їх вигукували що в душі, що на
майданах так само колективно, як донедавна мітингово щиросердне «Слава КПРС!».
Різниця в змісті, звісно, була, але не істотна: кожне тисячоголосе славлення
притлумлює голос совісті, який, зрештою, потребу у самовдосконаленні легше
передовірити комусь. Драчеві, Мовчану, Яворівському, який зі спілчанського
хлопчика на побігеньках майже казково перетворився на всесоюзного публіциста з
нібито прогресистськими принципами. Це обернулося найперше грішми, а гроші –
можністю приходити в «Еней» як до власної хати, збирати довкола себе гурт
чаркувальників уже не козацького, а холопського чину і «гудіти, гудіти,
гудіти…». Драчеві й Павличкові подібні допівнічні прийняття та розмови були,
ніде правди діти, не під силу, чому й у Верховну Раду СРСР вони навіть не
потикалися. А Щербак, Яворівський, гарні балакуни з галицького регіону туди
пробилися залюбки. Народ одержав нарешті спромогу «власного» волевияву і в
результаті «має, що має»: набалакану Україну, набалакану економіку, набалакану
культуру і заздрісно ділову «п’яту колону», чиї моральні приципи мало чим
різняться від тих, якими послуговуються її трибунні «супротивники».

За
якихось п’ять самостійницьких років «Еней» морально занепав. У нього пробив
дорогу літературний і білялітературний сель, що складався з
письменників-депутатів і бундючного їхнього оточення, працівників видавництв,
редакцій, яким подобалося в «Енеї» сидіти, величатися, відзначати дні
народження. І, звісно, напиватися: цю «принаду» літературного підвальчика я
свідомо оминав, не вважаючи її, боронь Боже, непростимим гріхом. Просто з
середини 70-х до середини 80-х рр. серед завсідників «Енея» було лише кілька
сіром, яких певні горілчані дози перетворювали на сплюхів. Сидячих і навіть
стоячих. Решта вечірньої громади наїдалася і напивалася в міру, радіючи
найперше можливості одне одного бачити, перекинутися кількома словами, а то й
просто посидіти серед звуків і гуду «вулика», у якому нуртував медоносний дух
творчості. Бо що не відвідувач, то давно знана чи щойно прочитана книжка,
стаття, вірш. І, зрозуміло, позиція, яка не була однією на всіх, але була в
усіх.

За
відсутності жорсткого поділу на «своїх» і «чужих», а головне – при щорік
чутнішій підміні літератури політикою і політиканством письменницькій спільноті
(як, зрештою, й народу в цілому) були запропоновані масмедійні критерії добра і
зла, продажність яких стала явною далеко не відразу. Як не одразу стали зримими
розвальні наслідки графоманських заборів у лави СПУ, які за роки головування
Мушкетика її чисельність чи й не подвоїли. Це перетворило Спілку на жалюгідну
подобу карликової партії, а її керівництво – на цинічних мисливців за голосами.
Найкращим у цьому сенсі досвідом володіли, звісно, письменники-депутати, що
проілюстрували два останніх письменницьких з’їзди, де балакуни з Верховної Ради
таки домоглися свого – Мушкетика скинули, а Спілку привласнили. Разом,
зрозуміло, з друкованим її органом «Літературною Україною», персоною №1 на
сторінках якої став В.Яворівський.

Загарбання
ним спілчанського масмедійного простору, до речі, уостаточнило перехід
літературного життя на суто величальні регістри. Молодь і амбітніші з
вісімдесятників та дев’яностиків теж запрагли уваги уже не одної, а всіх
україномовних і не­україномовних газет, і цю увагу легко одержали, позаяк
прийняли умови преси: епатувати, дивувати, писати або чорнуху, або постмодерний
самопал, або щось імпотентськи еротоманське…

В
«Еней» надсучасній цій автурі ходити стало не з руки. Немає що робити там і
письменникам традиційного художнього світогляду. Почасти через вік, а почасти й
тому, що просто випити чарку-другу можна деінде. До того ж малоприємно чутися
небажаним гостем там, де бажаність вимірюється грошима. Як і де заробленими –
хто зна. А раніше знав – працею в літературі…

 

21-24
квітня 2010 р.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!