Певні
форми колективізованого письменницького побуту тими, хто в ці форми час од часу
забредав, згадуються з цілком зрозумілою ностальгією: там панувала атмосфера
несилуваного братерства. Спілчанська харчевня «Еней» у цьому сенсі була й
залишається найбільш знаменитою попри те, що теперішній її аналог є тим самим,
що й спілчанське життя – грою у зміст без самого змісту. І це при тому, що
сексоти в «Енеї» вже не чергують, міліція на виході (а траплялося й таке)
нікого не силує до поштивої (поруч ЦК) тиші. Здавалося б – братайтеся й далі,
але чи то нема з ким, чи немає за що… А може, немає потреби, позаяк учорашні
ілюзії у новому часі не прийнялися. Хоч усе довкіл за великим рахунком –
ілюзія. Крім, звісно, кожного з нас. Навіть тоді, коли здається, що вимріяна
тобою розумна, волелюбна, працьовита й совісна Україна втекла навіки туди,
звідки її покликало Слово Шевченка – на Небеса. Але ж ти, що цим печалишся, є!
І без тебе і устократ кращих за тебе її не буде…
Окрім
того, ілюзії – то ще й стала константа Духу, який мало зважає на такі
перманентні загрози, як влада, соціальне довкілля, відсутність свідомого своїх
прав і обов’язків народу. Має він іще одну здатність – ставати часткою довколишньої
атмосфери навіть тоді, коли переважає у цій атмосфері ідеологічний сморід. Це,
зокрема, засвідчили настінні розписи Анатолія Базилевського у безіменному
письменницькому буфеті з підпилими козаками, ласими на голе жіноче тіло
чортами, веселим чоловічим товариством при шаблях. Тиснене на міді погруддя
Енея, яким уся ця літературно-«ілюстративна» мозаїка центрувалася, надиктувало
й назву закладу, в якому мали парувати борщі, шкварчати на великих пательнях
ковбаси. Під патронатом, зрозуміло, спілчанського парткому і спілчанського
Секретаріату.
Так
воно ніби й було: секретарі й партком засідали, втомлені роками й славою
класики після цих засідань втікали додому, а рядова письменницька братія тим
часом обідала, закусювала, ведучи себе цілком сумирно. Аж до години шостої
вечора, після якої величезні дубові лави починали заповнюватися не сказати б
голотою, але й не літературним бомондом. Точніше – бомондом, тільки своєрідного
досить ґатунку. Переважала у цих гатункових ознаках найперше розкутість. Навіть
при краватках, старанній причесаності і ще більш старанній поголеності.
Видавала наголошену розкутість манера голосно вітатися, сідати з хазяйновитим
совганням не лише лав, а й столів, гучні накази черговим джурам брати одне і не
брати іншого. Це коли в «Енеї» не було, приміром, Григора Тютюнника, бо при
ньому будь-яка форма зухвальства виключалася. Надто не підперта доробком
вищесередньої вартості.
Ця
стихійна табеля про ранги давалася взнаки і в тому, як за столом сміялися; сміх
голосний і дружній зринав лише за столами з кимось із некоронованої старшини на
кшталт того ж Тютюнника, Білаша, В.Шевця, не частого гостя «Енея» В.Земляка.
Решта вечірніх чаркувальників розмовляли упівголоса, через що інколи здавалося,
що у цьому затишному підвальчику взагалі не п’ють, а тільки пригощаються. До
з’яви кого-небудь із коронованих нещодавно у лавреати чи щойно огонорарених
поетів та романістів: тим день-два дозволялося галасувати, звертатися до
знайомих через стіл і навіть пробувати співати.
Утім,
бували вечори, коли «Еней», що називається, двигтів. Найперше – під час
пленумів і з’їздів; знайти тоді вільну місцину і на ній закріпитися вдавалося
лише тим, хто із зали засідань втікав. Або взагалі туди після обіду не
повертався, чим зайве підкреслював свою неприналежність до партійно
провіреного-перепровіреного офіціозу. Власне, у ці розгульні години у «Енеї»
упродовж двох-трьох днів відбувався черговий огляд фахової письменницької
гвардії, у лавах якої ніколи, приміром, не значилися О.Левада, Ю.Збанацький,
М.Олійник, В.Кочевський, П.Осадчук, Ю.Сердюк, Б.Степанюк, М.Рудь, П.Гуріненко,
О.Мусієнко. Що не означає, ніби вони із своїх окремих чи спільних кабінетів у
спілчанський «низ» ніколи не спускалися. Але – не тоді, коли формувалися списки
майбутніх Секретарів, членів Президії. І коли ставилася на карту обраність не
творча, а державна, позаяк Спілка – то виплід, болячка і гордість найперше
держави, а не тих, чиє у ній членство мало що в Києві важило. Та й на місцях
теж: квартири там давали практично всім, але різні й не одразу. Чому й Голови
та актив обласних філій СПУ гомінкий «Еней» інстинктивно оминали.
За
винятком штатних кадебістських сексотів, чиї прізвища страх як кортить
поназивати, проте краще про них забути і згадати тих, хто приїжджих до столиці
в «Енеї» приймав. Найголоснішим серед них були Б.Харчук, М.Пархомов,
В.Забаштанський, менше вигукували, але в гостинності не програвали Р.Андріяшик,
Б. Комар, А.Шевченко, О.Лук’яненко, А.Мястківський, Д.Онкович, В.Яворівський, М.Ткач,
Б.Чіп. Хто з них пригощав, а хто тільки пригощався – мало що важило: гості
Києва раділи й спорожненим кишеням, оскільки коли ще тебе назве просто Сашком
чи Миколою той, чиє прізвище в усіх на слуху або чию «Марічку» радіо передає по
двічі на день. Проте головним критерієм ніким не афішованої пересортиці на тих,
кого «Еней» шанував і кого просто терпів, був дух апріорної порідненості. Не
лише словом і не лише фахом, хоч це важило багато, а й внутрішньою
незагидженістю. Були, щоправда, такі, що її лише артистично імітували – без
цього обійтися просто неможливо, позаяк письменник, а надто письменник
обдарований, – то зчаста артист. Та ще й неабиякий: для прикладу, В.Лігостов
час від часу (при тому – без жодної логічної мотивації) міг стрепенутися і
заспівати ним скомпліковану й ним же покладену на «безнотну» музику пісню «З
ярмарку», яку, до речі, потім підправив, багато чого зберігши від
першозвучання, О.Білаш. «Еней» це виконання слухав при абсолютній тиші, і якщо
за іншим столом хтось теж вважав себе гідним загальної уваги, починала звучати
пісня інша. Потім ще інша, ще, аж поки бажання співати не зачіпало усіх, що
одразу ж спів убивало: належний голос і слух мав далеко не кожен.
Серед
найбільш шанованих мелодій і слів пальму першості довго тримала запущена
Григором Тютюнником в сердечний «обіг» «Летіла зозуля…». У його виконанні це
був, кажуть, шедевр, який легко уявити кожному, хто чув грудну його вимову,
оркестровану інтонаціями, щедро розкиданими в його ж оповіданнях. Хоч (і на
цьому я прощаюся з «Енеєм» з’їздівським) Григорій Михайлович приходив у підвал
Спілки усіляким. Мені не забувається обідня якась часина, мною (серед дня я
забігав лише в «Літературну Україну») використана для того, щоб нашвидкуруч
проковтнути, може, голубці, а може – кружляк гарно підсмаженої домашньої
ковбаси. Я навіть не помітив, коли поруч присів Тютюнник і став хижо оглядати
повну спілчанського чиновництва залу. Чи привітався він зі мною, чи ні – не
пам’ятаю: вітанням, зрештою, могло бути й наше тоді сусідство. Григір
Михайлович (Грицем, про це вже десь йшлося, я не називав його навіть подумки)
розстебнув кожуха (виходить, була зима), погасив цигарку, запалив іншу і
раптом:
–
Миколо, скажи, для чого ти пишеш?
На
Тютюнника я не дивився, а поплямоване віспою широке обличчя Миколи Рудя було на
відстані двох метрів. Побуряковіле й геть спітніле.
–
Грицю, не чіпляйся. Я ж, бачиш, їм.
–
Ні, ти скажи: нащо?
Ковбаса
стала мені поперек горла: на подібну жорстокість я не був здатним. І, відверто
кажучи, проти неї збунтувався б, якби це стосувалося мене.
–
Не кажеш… А їси нащо?
–
Їм, бо хочу.
–
Чого ж ти не хочеш дати спокій літературі?
На
цих словах я тихенько звівся і з «Енея» вислизнув. І пам’ятаю досі, що і в
спілчанському дворі, і в редакції критики хотів, але не міг заспокоїтися,
розуміючи, що ці запитання Тютюнник ділив певною мірою зі мною. Але краще б він
знайшов привід причепитися до мене.
Ближче
до вечора такий ригоризм, з огляду на «якість» завсідників, не мав би в «Енеї»
місця, хоч, коли Тютюнник «заводився», то знаходив спосіб його явити навіть у
ситуаціях анекдотичних. Скажімо, Григорій Михайлович раптом зривається і кидає
тим, хто сидить поруч:
–
Йду до Збаняги. Спитаю, чому не дає відрядження у Донецьк.
І
треба ж такому трапитися, що першим, кого він стрів на другому поверсі, був
Юрій Оліферович Збанацький, що радо проспівав:
–
Добрий вечір, Грицю. Ти просив відрядження. Воно готове.
Ані
слова не кажучи, Тютюнник розвернувся, спустився вниз, сів на своє місце і зло
кинув:
–
Висилають на Донбас.
Окрім
певних суто психологічних родзинок, така настроєва затятість містить ще й
вказівку на невитравну дитинність Григорія Михайловича, що любив, ненавидів,
захоплювався й розчаровувався не головою, а серцем.
Маючи
при цьому й унікально спостережливий розум, без чого, власне, не існує
новеліста, який без бачення усього змістового масштабу окремої деталі чи
репліки перестає бути магом.
–
Матрос Тютюнник!
–
Я, товариш мичман.
–
Кто такой Анна Зегерс?
–
Выдающийся немецкий писатель, товарищ мичман.
–
Абсурд! Выдающийся борец за мир.
Цю
мікроепічну розповідь про радянських замполітів і стосунки з ними тих, хто
здавався чи й був надто інтелігентним, Тютюнник дарував слухачам лише тоді,
коли обвально добрів. Чарка при цьому дещо, зрозуміло, важила, але далеко не
все: значно більше важила віра у співрозмовників. І як людей, і як митців.
Останніх, правда, могло у слухачах і не бути, але на людськість він реагував
майже безпомильно. Незручно при цьому вказувати, що серед тих, хто вищенаведену
оповідку чув, був і я, тому список розширю прізвищами Леоніда Коваленка,
Віталія Дончика, Ігоря Дзеверіна. Цікаво, що Дзеверін при цьому (Тютюнник
раптом звівся, раптом підійшов до нашого столу і раптом, ні до кого ніби не
звертаючись, заговорив) напружився, позаяк до «енейної» громади не належав і
належати, правду кажучи, не міг: академіки, член-кори й професура
соц-реалістичного гарту нею зневажалися. Як було б з академіками нинішніми,
судити не беруся: для цього треба мати, по-перше, живим Тютюнника, а по-друге,
мати збереженою віру в те, що поетичне й прозаїчне Слово не розмінне на посади,
премії, увагу владоможців.
У
канонічному «Енеї» сповідалися ідеали порядності. Ті, хто туди ходив «за
велінням серця», апріорно не могли когось підсиджувати, знати дорогу до ЦК,
згинати спину перед Козаченком чи й Загребельним. І писати абияк і аби про що
теж не могли: не афішований суд письменницької честі у цій харчевні засідав
буквально щодня і виносив вердикти щонайсуворіші. Свідчила про цю суворість
така, приміром, картинка: у дверях після шостої години вечора зринає постать
нав’язаного Спілці на роль одного з її секретарів Івана Солдатенка. Чоловік
пробує з кимось привітатися і не має з ким: всі дивляться хто в тарілку, хто в
чарку, а хто й на стінні розписи. Черга теж була і зникла; чоловік замовляє
украй, напевне, зараз потрібні сто грамів, щось з їжі і сідає з цим за теж
миттєво звільнений столик неподалік шинквасу. І, ніким не упізнаний і не
признаний, з «Енею» через хвилин десять йде. Це, до речі, варіант з найм’якших,
бо на борзописців типу Равлюка чи Санова могло б упасти кілька речень
підсудного змісту, але ті (на моїй, принаймні, пам’яті) у вечірній «Еней» носа
ніколи не показували.
З
часом багато чого, звісно, помінялося; перебудова прибрала з неписаних правил
соціального гуртожитку багато компартійних передсудів, заборон, стала
призвичаювати письменницький загал до демократії по-радянськи: всі перед
законом (маючи ув’язненим сам закон) рівні, кожен володіє правом голосу, при
якому мав би бути на недремній сторожі і увільнений від рецидивів «колгоспності»
розум, але на такі «дрібниці» ніхто не зважав. Наближалася доба двох
«воленосних» імперативів»: «Ганьба!» і «Геть!». Їх вигукували що в душі, що на
майданах так само колективно, як донедавна мітингово щиросердне «Слава КПРС!».
Різниця в змісті, звісно, була, але не істотна: кожне тисячоголосе славлення
притлумлює голос совісті, який, зрештою, потребу у самовдосконаленні легше
передовірити комусь. Драчеві, Мовчану, Яворівському, який зі спілчанського
хлопчика на побігеньках майже казково перетворився на всесоюзного публіциста з
нібито прогресистськими принципами. Це обернулося найперше грішми, а гроші –
можністю приходити в «Еней» як до власної хати, збирати довкола себе гурт
чаркувальників уже не козацького, а холопського чину і «гудіти, гудіти,
гудіти…». Драчеві й Павличкові подібні допівнічні прийняття та розмови були,
ніде правди діти, не під силу, чому й у Верховну Раду СРСР вони навіть не
потикалися. А Щербак, Яворівський, гарні балакуни з галицького регіону туди
пробилися залюбки. Народ одержав нарешті спромогу «власного» волевияву і в
результаті «має, що має»: набалакану Україну, набалакану економіку, набалакану
культуру і заздрісно ділову «п’яту колону», чиї моральні приципи мало чим
різняться від тих, якими послуговуються її трибунні «супротивники».
За
якихось п’ять самостійницьких років «Еней» морально занепав. У нього пробив
дорогу літературний і білялітературний сель, що складався з
письменників-депутатів і бундючного їхнього оточення, працівників видавництв,
редакцій, яким подобалося в «Енеї» сидіти, величатися, відзначати дні
народження. І, звісно, напиватися: цю «принаду» літературного підвальчика я
свідомо оминав, не вважаючи її, боронь Боже, непростимим гріхом. Просто з
середини 70-х до середини 80-х рр. серед завсідників «Енея» було лише кілька
сіром, яких певні горілчані дози перетворювали на сплюхів. Сидячих і навіть
стоячих. Решта вечірньої громади наїдалася і напивалася в міру, радіючи
найперше можливості одне одного бачити, перекинутися кількома словами, а то й
просто посидіти серед звуків і гуду «вулика», у якому нуртував медоносний дух
творчості. Бо що не відвідувач, то давно знана чи щойно прочитана книжка,
стаття, вірш. І, зрозуміло, позиція, яка не була однією на всіх, але була в
усіх.
За
відсутності жорсткого поділу на «своїх» і «чужих», а головне – при щорік
чутнішій підміні літератури політикою і політиканством письменницькій спільноті
(як, зрештою, й народу в цілому) були запропоновані масмедійні критерії добра і
зла, продажність яких стала явною далеко не відразу. Як не одразу стали зримими
розвальні наслідки графоманських заборів у лави СПУ, які за роки головування
Мушкетика її чисельність чи й не подвоїли. Це перетворило Спілку на жалюгідну
подобу карликової партії, а її керівництво – на цинічних мисливців за голосами.
Найкращим у цьому сенсі досвідом володіли, звісно, письменники-депутати, що
проілюстрували два останніх письменницьких з’їзди, де балакуни з Верховної Ради
таки домоглися свого – Мушкетика скинули, а Спілку привласнили. Разом,
зрозуміло, з друкованим її органом «Літературною Україною», персоною №1 на
сторінках якої став В.Яворівський.
Загарбання
ним спілчанського масмедійного простору, до речі, уостаточнило перехід
літературного життя на суто величальні регістри. Молодь і амбітніші з
вісімдесятників та дев’яностиків теж запрагли уваги уже не одної, а всіх
україномовних і неукраїномовних газет, і цю увагу легко одержали, позаяк
прийняли умови преси: епатувати, дивувати, писати або чорнуху, або постмодерний
самопал, або щось імпотентськи еротоманське…
В
«Еней» надсучасній цій автурі ходити стало не з руки. Немає що робити там і
письменникам традиційного художнього світогляду. Почасти через вік, а почасти й
тому, що просто випити чарку-другу можна деінде. До того ж малоприємно чутися
небажаним гостем там, де бажаність вимірюється грошима. Як і де заробленими –
хто зна. А раніше знав – працею в літературі…
21-24
квітня 2010 р.
Прокоментуєте?