Елгуджа Маргія (Грузія). «Чи я не фашист?»

(Роздуми в Батумському бульварі, біля бюстів Тараса Шевченка та Лесі Українки)

Хто бачив мистецький фільм «Батько солдата», той пригадає такий епізод: російський танкіст бездумно переїжджає розкішну лозу, знайдену в розпал війни, врятовану та пещену кахетинським селянином. До речі, цю дуже сміливу алегорію, перенесену з реальних подій, заклали і сценарист Суліко Жгенті, і режисер Резо Чхеїдзе.

Усі загарбники так поводилися з нашою улюбленою лозою, і росіянин тут не виняток, бо він для нас теж чужинець; у його природі переважає монголоїдна кров, і він є типовим нападником.

Досі у вухах лунає виплакана, як молитва, мова батька, який перетворився на пересічного солдата в пошуках сина: «Що ти тут робиш, благословенний ти мій…» – і тихе, солодке наспівування «Ти – виноградник». Перед танком стає розлючений батько солдата. Він завдає такого ляпаса одному з танкістів, що той падає обличчям на землю.

Зрештою розлючений старий дорікає: виноградник теж живий, хіба тобі не шкода його вбивати? Ось німецьке дитя, стріляй у нього, убий, якщо таке коїш… Танкіст відповідає: «Я ж не фашист, щоб дитя вбивати» (це ідеологічний штрих, адже червоні терористи чворили речі не менш жахливі, ніж німецькі нацисти). Досить згадати Голодомор і геноцид черкесів, вигнання грузинів з Абхазії та Південної Осетії, нещасну долю вайнахів – чеченців та інгушів. Імперська Росія з її молитвою «Боже, царя храни» спустошувала й тероризувала непокірний і волелюбний Кавказ.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Згодом «просвітлена» епоха, прямо протилежна богославленню, руйнувала храми і розстрілювала духівництво (не кажучи вже про знищення інтелігенції), ламала та отупляла «щасливий радянський народ». Завжди страх, страх і страх заглушали голос свободи, за окремими спалахами. Як то кажуть, «життя солодке», і не кожна людина народжується героєм – безстрашним, безкомпромісним, самовідданим.

– Я ж не фашист, щоб стріляти в дитя, – так «змивалися» нечувані гріхи, скоєні червоноармійцями. Не те що не стріляли – заради власного культу і хворобливої величі Сталін покарав голодомором непокірних і мужніх українців. Він виніс смертний вирок голодом тому народу, чий внесок у перемогу над нацизмом та звільнення власної батьківщини був величезним і вирішальним.

Для переконливості зробімо історичний екскурс. Під час Другої світової війни в лавах Червоної армії та антигітлерівської коаліції воювали мільйони українців. Внесок і жертви українського народу виражаються в кількох головних факторах: зокрема, загалом у Червоній армії служило від 6 до 7 мільйонів українців. Вони становили близько 23% радянських військ. У 1943–1944 роках, коли тривало звільнення українських територій, у так званих «українських фронтах» (військових з’єднаннях) від 60% до 80% бійців були українцями. Саме ці з’єднання звільнили і Київ, і пізніше концтабір Освенцим. Понад 300 українців мали генеральські або маршальські звання. Капітуляцію німецького генерал-фельдмаршала Паулюса в Сталінградській битві прийняв саме український генерал. Сотні тисяч українців воювали в тилу німців, у партизанських загонах, створених на окупованих територіях, постійно зриваючи постачання вермахту. Україна заплатила у війні одну з найтяжчих цін. Загинуло понад 8 мільйонів українців (з них 5,5–6 мільйонів були мирними жителями). Нацисти повністю зруйнували 700 українських міст і 28 000 сіл. Саме на знак визнання цього величезного внеску та жертв Україна у 1945 році стала однією з держав-засновниць ООН (UN), попри те, що на той час входила до складу СРСР.

Передачу Криму Україні 1954 року часто згадують як «подарунок», хоч насправді це не було простим емоційним жестом чи нагородою. Попри те, що в офіційній пропаганді це загорнули в обгортку символу «дружби та єдності» між Росією і Україною, історичні й архівні документи свідчать, що цей крок був зумовлений прагматичними, економічними та логістичними причинами. Зокрема: після Другої світової війни Крим був повністю зруйнований. Ситуацію ще більше ускладнила масова депортація корінного населення, кримських татар, здійснена Сталіним 1944 року. Півострів залишився без робочої сили та фахівців сільського господарства, через що там почалися економічний колапс і голод.

Крим сполучається із суходолом лише через Україну (Перекопський перешийок). Управління півостровом з Москви, постачання електроенергією, продовольством і будівельними матеріалами перетворилося на логістичний жах. Радянське керівництво вирішило, що відновлення Криму буде набагато ефективнішим, якщо відповідальність за нього візьме на себе безпосередньо Україна.

Однією з головних причин передачі було водопостачання Криму. Після входження до складу України почалося будівництво грандіозного Північнокримського каналу, який приніс воду Дніпра на півострів, перетворивши його з безводної пустелі на квітучий аграрний край.

У 1954 році і Україна, і Росія були частинами однієї держави. Для Кремля передача цієї території з однієї республіки в іншу була внутрішньою адміністративною реформою, і ніхто не міг уявити, що СРСР колись розпадеться й ці кордони стануть міжнародними. Після проголошення 24 серпня 1991 року Акта незалежності України на проведеному 1 грудня того ж року всенародному референдумі більшість населення Криму (54%; а Севастополя – 57%) підтримала незалежність республіки. Згодом Російська Федерація офіційно визнала кордони України як за Біловезькими угодами (1991), так і за Будапештським меморандумом (1994). Також за Договором про дружбу між Росією і Україною 1997 року Російська Федерація офіційно й безумовно визнала Крим невіддільною частиною України.

Я згадав Голодомор: мільйони (називають цифру до 5 мільйонів) абсолютно безвинних людей були нещадно винищені. Це був справжній геноцид. Як ви думаєте, чи може гордий і бойовий народ це забути? Саме тому він бореться самовіддано, його воїни б’ються до останньої краплі крові. І ми не повинні забувати про підтримку українців у цій нав’язаній війні.

Російська патріархія завжди була і є душителем Кавказу від часів імперії – аж до агресії окупаційного Кремля, провідницею політичної волі влади та її безсловесною служницею. Так званий патріарх Кіріл і мільйони його «священнослужителів» та «православної» пастви, якби вони насправді були істинними вірянами, насамперед рішуче виступили б проти безжального «благословення на смерть» власних дітей, батьків, братів, перетворених на понад мільйон гарматного м’яса в Україні. Вони виступили б проти знищення сотень православних храмів і монастирів (їх бомбардовано понад сімсот), проти винищення «братів-українців». Вони виступили б проти того, як божевільний Путін та його зграя гублять і плюндрують власну країну. У справжнього вірянина немає страху перед смертю, – так навчають «святителі».

– Я ж не фашист, щоб убити німецьке дитя… Ось, на наших очах, п’ятий рік поспіль православні вбивають одні одних (українці захищаються, і їх не можна осуджувати), а за цим спостерігає весь православний світ.

Що робить Вселенський патріарх? Що робить інший впливовий християнський центр – Ватикан? Намарно залишаться одного чудового дня золото й срібло, складене злитками в Соборі Святого Петра, і мільярди, що пліснявіють у банках Ватикану. Намарно залишаться яхти та мільярди «патріарха Кіріла».

Святий Миколай Сербський у своїй книзі «Війна і Біблія» пише, що війну виграє не чисельність війська, а Бог. У Бога в руках меч правди, і тому з першого ж дня я вірив, що Україна не поступиться своєю державністю. Так, Путін хотів стерти Україну з мапи світу. Прочитайте товсту книгу Олександра Дугіна «Геополітичне майбутнє Росії», де написано, що Україна становить для Росії екзистенційну загрозу і має припинити своє існування як держава. Нам, грузинам і взагалі кавказцям, обіцяють «мирне» й «вільне» життя під крилами «великого російського народу» (це слова Дугіна) у складі нової Євразійської імперії. Це мрія окупантів, яка є нездійсненною і, сподіваюся, зрештою змете саму владу Путіна.

Я ніколи не мав ілюзій щодо виправлення Росії чи того, що вона колись на таці піднесе нам тимчасово втрачені території. Я ж не фашист? Було б смішно, якби не було так сумно й тривожно.

Батумі 30.08.2026

 

 Елгуджа Маргія – поет, журналіст, перекладач; народився 15 липня 1963 року; у 20-літньому віці, після закінчення першого курсу Тбіліського державного університету імені Іване Джавахішвілі був, як він пише, насильно забраний до окупаційної армії, де прослужив 2 роки; 1990 року закінчив університет і долучився до національно-визвольного руху; був співробітником кількох нелегальних видань, директором ранкової програми Першого каналу Грузинського державного телебачення. Публікується в різних літературних газетах і журналах; автор дев’яти збірок поезії. Перекладений іншими мовами народів Кавказу, а також азербайджанською, англійською, турецькою,

Автор трьох електронних книг (www.saba.com.ge), один з упорядників та авторів «Антології грузинської молодіжної поезії». Лавреят багатьох літературних премій, про найсвіжішу з них пише так: «У день пам’яті святого Іллі Праведного (Чавчавадзе), несподівано і на мою велику радість, я став лавреятом престижної літературної премії «Сагурамо» в номінації «Поезія» (за особливий внесок у літературу); церемонія нагородження відбудеться 8 листопада 2026 року в Сагурамόському будинку-музеї Іллі; це дуже важливий факт для мене; звісно, премії – не головне, але, погодьтеся, визнання також додає стимулу…».

Певна річ, головне – сама поезія. Один з улюблених жанрів автора статті, яку публікуємо нижче, – рубаї. Переважно на філософські та релігійні теми. Із чималого їх розмаїття я переклав три, написані 28 лютого 2022 року, тобто на четвертий день підлої «братньої» навали.

Анатолій Ткаченко